Журнал

ІСТОРІЯ БОЙОВОГО ВЧИТЕЛЯ

ІСТОРІЯ  БОЙОВОГО ВЧИТЕЛЯ

Коли бійці протитанкової  батареї  92-ї окремої механізованої бригади виїжджали на бойове завдання в районі населених пунктів Щастя та Трьохізбенка, то  обов’язково вимикали телефони, щоб їх не вистежили окупанти. Бувало й таке, що доводилося чекати наказу на ведення вогню годинами. Та відпрацювавши по цілях й повернувшись на місце базування, артилеристи відразу включали мобільні, щоб почути голоси рідних та заспокоїти їх: «Зі мною все гаразд». Одного разу після чергового такого виходу у травні 2015 року заступник командира батареї Андрій Мельник отримав смс-повідомлення, в якому його учень, що саме закінчував школу, написав: «Андрію Анатолійовичу! Ви для мене приклад, я Вами пишаюся. І тому твердо вирішив: буду вступати у військовий інститут і стану,  як Ви, – офіцером…»

– Для мене це була приємна несподіванка, певною мірою – шок. От тоді я усвідомив, що недаремно вкладав усе найкраще у своїх учнів, – говорить Андрій Мельник.
На Донбас він потрапив із посади вчителя історії 35-ї середньої школи міста Києва. Повістку досвідченому педагогу, який багато років тому отримав звання лейтенанта запасу, ще навчаючись в університеті, принесли просто на роботу. Андрій Анатолійович здогадувався, що його рано чи пізно викличуть до військкомату, це було лише питання часу. Тому й колег по роботі та близьких людей попередив, що в жодному разі уникати служби не збирається. Каже, що не зміг би дивитися дітям в очі після такого вчинку. А ще він дізнався, що товариші, з якими студентом разом жив у гуртожитку й навчався на військовій кафедрі, на той час уже воювали за Україну. Серед них був і Олександр Скиба із позивним «Арес», командир оборони донецького аеропорту. І тоді на перший план вийшло запитання: чи вдасться приспати совість, якщо не піти на війну?
Пройшовши навчальний підрозділ, відразу потрапив до бойового. Тож набиратися досвіду заступнику командира протитанкової артилерійської батареї по роботі з особовим складом довелося все ж таки на передовій. Він не соромився запозичати його навіть у підлеглих. Саме вони нав-чили свого командира заряджати та наводити гармати на ціль. А армійський колектив дозволив відчути себе військовим керівником, до якого прислуховувалися і йшли по допомогу. Адже він ніколи не намагався бути осторонь активних дій, ніколи не відхрещувався від поїздок на бойові завдання зі своїми бійцями.
– У мене підлеглі були від 25-ти до 60 років. У всіх свої амбіції і думки. Звичайно, на передовій дуже важко. Давалася взнаки і втома, і моральні фактори. Та коли дехто з воїнів закидав, що сюди не просився, я швидко ставив його на місце фразою: якщо ви не знайшли причини не йти в армію тоді, коли був вибір, то зараз уже не варто виплескувати свої емоції, потрібно перш за все дотримуватися слова, яке дав сам собі: йти захищати Батьківщину, – говорить Андрій Мельник.
Та найважче на війні для старшого лейтенанта Мельника була невизначеність і коли доводилося тижнями чекати розпорядження. На той час уже діяли Мінські домовленості, тож артилерію було відведено від лінії зіткнення на десятки кілометрів. Проте для російських військ таке перемир’я було формальністю. Офіцер каже, що не було навіть  кількох діб, щоб ті дотримувалися режиму тиші. Як тільки місія ОБСЄ покидала населений пункт, терористи відразу ж починали гатити з усіх видів зброї. До життя під кулями та снарядами звикнути неможливо. Просто, як говорить наш герой, почуття страху завжди присутнє, воно трансформується у напругу, а за якийсь час усвідомлюєш, що й так можна жити.
– Під Щастям є величезні полуничні плантації. Цей населений пункт постійно був під ворожими обстрілами, але люди звикли і навчилися так жити, ходили збирати полуницю і з цього жили. Бувало так, що даємо їм дві банки тушкованого м’яса, а натомість отримуємо ящик запашних ягід. Та дивно те, що ці люди, переживши окупацію, вже не хочуть «руского міра», в них свідомість інша, ніж у мешканців Донбасу, які не пройшли через це, але, зазомбовані  пропагандою, вперто прагнуть до «братнього народу».
Бойові будні під Щастям та Трьохізбенкою в Андрія Мельника тривали півроку. І на 1 вересня 2015-го йому пощастило повернутися до рідної школи.
Та коли після відпустки прийшов у клас на урок, відразу зрозумів: всередині щось уже змінилось. Відчував, що робить це без колишнього натхнення, не так віддається ще донедавна улюбленій справі і примушує себе видавати інформацію, не переймаючись життям школи. Та особливо важко було дивитися в очі тим школярам, чиї батьки загинули.
– І тебе весь час мучить: «Чому я вижив, а вони ні?» А ще дається взнаки те, що ти опиняєшся в суспільстві, яке тебе не розуміє повністю. Мене часто запитували:  «Ну як там?», але як, наприклад, може передати космонавт, що він відчуває в космосі? Так і кожен боєць не може передати всього того, що відчув і пережив, – говорить Андрій Мельник.
Офіцер каже, що всі – і учні, і колектив залишилися такими, як і були, просто він повернувся зовсім іншим. Тому зрозумів: потрібно не опускати руки, а щось змінювати у своєму житті. А ще впіймав себе на думці, що випробування даються для того, щоб людина більше цінувала життя і рухалася до чогось іншого. Так, невдовзі йому випала нагода: пройшовши конкурс, посів місце директора середньої школи №203. І на запитання, чи мало значення при призначенні на посаду те, що він – учасник бойових дій, Андрій Анатолійович каже, що сподівається, що до уваги брали його викладацький досвід і те, що чітко обмалював шляхи розвитку школи та ввіреного колективу. За два з половиною роки на посаді директора навчального закладу відбулося чимало позитивних змін: від капітального ремонту приміщення до підвищення якості підготовки, та, найголовніше, він хоче переконати, що він є директором за покликанням, а не через те, що є учасником АТО. А ще є прикладом для багатьох бойових побратимів, які дивляться на нього і розуміють: після війни можна досягнути інших висот та, попри всі негаразди, реалізуватися.
– Район, де розташована школа, – біля заводу ім. Антонова, невеличкий. Це ніби окраїна міста, і люди тут один одного знають. Якось я прийшов на пошту, щоб виписати газету, і став у чергу.  А працівниця пошти встає і каже: «Ну ж бо, розступіться, до мене прийшов директор школи!»  Для мене це було так приємно, несподівано. Ніхто не обурився, всі відразу пропустили до віконця. Сподіваюся, що до мене таке ставлення не через те, що я на цій посаді, а що виправдовую ті людські сподівання й аванси, які мені були видані війною, – переконаний Андрій Мельник.
Насправді воно так і є. Адже школа № 203 серед старих сірих хрущьовок столичного району Нивки відразу впадає в очі своїм світлим новим оздобленням. Всередині приміщення тривають ремонтні роботи. Видно, що директор має далекосяжні плани щодо реставрації будівлі. Він каже, що коли прийшов в цю школу, вона була звичайнісінька, така ж як і решта. Просто йому повірили, міська та районна влада пішла захиснику України назустріч, допомагають реалізувати його чисті та прозорі наміри жити та розвиватися заради нашого майбутнього. В нього повірили і батьки: за два останні роки учнів побільшало майже вдвічі.
І коли я заходила в школу, біля вікон стояли малюки у білих блузках та сорочках, а їхні обличчя світилися радістю. І стає зрозуміло, що їм тут добре та комфортно. Я навіть упіймала себе на думці, що якби в моєму дитинстві була така школа, то із задоволенням бігла б туди.
Адже, як кажуть, дітей не обдуриш, вони все відчувають. Тому вони з непідробною щирістю вітають свого директора з усіма професійними святами, також і військовими. Він двічі на рік – у День Збройних Сил України та в День захисника України – вдягає камуфляж і розповідає дітям про війну, про мужні вчинки солдатів і відданість наших воїнів своїй Батьківщині. Вони сприймають близько до серця кожне слово і роблять правильні життєві висновки, виростаючи на достойних прикладах. На знак вдячності вони дарують йому квіти, а на день народження зробили теплий подарунок: залишили яскраві відбитки своїх долоньок на великому аркуші паперу. Він висить у директорському кабінеті на стіні, гріє погляд і, напевне, ще довго там пробуде.
На запитання, як звичайному вчителю вдається втілити такі трансформації, які багатьом не під силу протягом десятиліть, Андрій Анатолійович з усмішкою каже:
– Просто треба жити своєю професією, тільки тоді все вийде.   Я люблю шкільний колектив і дітей і отримую надзвичайне задоволення від спілкування з ними. Нещодавно виступав  перед студентами Київського університету імені Бориса Грінченка і говорив:   друзі, в жодному разі не обирайте професію вчителя, якщо ви нею не живете. Справжній вчитель нещасливий, коли не викладає. Й наголошував, щоб не йшли у вчителі, якщо посеред відпустки не ловитимуть себе на думці: а от цей урок я проведу так, а в цю тему вкладу такі факти. Адже насправді вчитель – це не лише професія, це покликання.

Галина ЖОЛТІКОВА

 

Powered by Ajaxy