Герої АТО

Із танкістів – у баристи

Із танкістів – у баристи

Щоразу, коли Роман біг до свого танка, який бійці назвали «Незаперечний», у його голові вже вибудовувався чіткий план: як заїжджатимуть у населений пункт, зайнятий терористами; наскільки близько наближатимуться до їхніх  позицій; як діятимуть у разі, коли щось піде не так. Командир екіпажу, який ще в мирні часи став одним із найкращих сержантів 30-ї окремої механізованої бригади,  танкову науку опанував блискуче. І  яким би важким не було завдання, Роман Марінов ніколи не виказував хвилювання та завжди підбадьорював свій екіпаж: «Хлопці, все буде добре! Впораємося і назад!»

Його слова настільки переконували та надихали бійців,  що сумнівів ні в кого не виникало. Вони сідали у свою багатотонну машину і вірили не так у міць танкової броні, як у холодний розрахунок та вдачу командира. А вона, як показали сотні бойових виїздів, ніколи не підводила. Так сталося і під час найбільш тривалого бою в Степанівці. Коли заїхали в населений пункт, зв’язок перервався, тож координації з піхотою не було. Роман умить збагнув: потрібно відпрацювати – зачистити вулицю, адже втрати серед українських військових будуть неминучі.

–  Якщо звичайний бій триває 20 хвилин, то там на атаку ворожих позицій пішло вдвічі більше часу. Це була завзята рубанина. На таке відразу налаштовуєшся. Головне – сісти в машину, а далі – по накатаній. Зробили все чітко, піхота не встигла підтягнутися, але ми й без неї впоралися, –  згадує Роман Марінов.

Бійці поважали свого командира, тож як визнання безперечного авторитету і поваги дали йому позивний «Борисович». Вони знали, що із будь-якої халепи він знайде вихід і зробить все, щоб зберегти життя екіпажу танка з бортовим номером 102 «Незаперечний». Одного разу його викликали у штаб і сказали: «Борисовичу, поїдь і розберися». У тій ситуації, коли ворожі міномети надто близько стояли до наших позицій і артилерія була безсила, єдина надія залишалася на екіпаж, якому рівних треба було ще пошукати. Механік-водій Олег Штиль з багаторічним досвідом водіння та навідник Богдан Анастасов, який ще до війни здобув перше місце в Україні під час змагань на найкращий танковий взвод, – для такої команди неможливих завдань просто не було. За їхніми плечима сотні тисяч кілометрів доріг, понад 60 занурень під воду, незліченна кількість підбитих мішеней. Роман Марінов свою роту називає божевільною, для якої перепон не існувало, чи то йшлося про непролазні болота, чи про хащі:

– У нас настріл був такий, що не передати словами, просто захмарний. Ми тоді поїхали на бойове завдання й гатили по ворожих мінометах, як по мішенях у тирі. Нас розділяло лише кілька кілометрів. На десяток «мішеней» пішли лічені хвилини. На кожну – по 8 секунд. Терористи не встигли зорієнтуватися та відкрити вогонь у відповідь. У мене приціл і далекомір, більше нічого. Тож прямим наведенням зміг зробити те, що не вдалося артилерії.

У тій ситуації сержант Марінов вчинив так, як належало досвідченому воїну. Першою на приціл потрапила найбільша машина. Коли клуби пилу й диму розсіялися, відразу стало зрозуміло – координати правильні. А далі «пішло, як по маслу»: друга, третя… і так до останньої. Для «Борисовича» нічого складного не було, для нього – це буденна річ: виїхати та відпрацювати. Таких випадків на його рахунку так багато, що інколи між ними стирається межа. Тижні, а то й місяці, були такими, коли про відпочинок не думали: за три дні – три години.

– Інколи обстріли тривали протягом багатьох діб. Сидиш, і на тебе кожні три секунди щось падає. Але до цього звикаєш. Єдине – втома накопичується, і найстрашніше – дається взнаки на бойовому виїзді. Коли багато працюєш, багато випускаєш снарядів, всередині танка не вистачає кисню –  і ти просто непритомнієш. Приходиш до тями від того, що головою об щось вдарився. Під час зачистки вулиці в Степанівці тричі «від’їжджав».

Роман простягає руку і каже: «Я б її тоді не побачив». Під час бою кабіна наповнюється газами та часточками мастила – справжня задуха. Вентиляція не справлялася, з відчиненим люком їхати небезпечно. Та навіть у таких умовах екіпаж не переставав працювати. Коли ж виходили назовні, їх було не впізнати: чорні з голови до ніг. «Ножем з форми знімав мастило», – згадує з усмішкою Роман. Проте він вдячний своєму броньованому другу. І переконаний, що Т-64БВ – найкращий для бою. У нього великий плюс – баланс електрики та механіки. Останньою можна «довернути» все те, що електричним приборам не до снаги. «Борисович» переконаний, що в бою він би ніколи не проміняв «64-ку» на більш сучасну модель.

Щоразу, повертаючись із небезпечного завдання, він дивився на своїх підлеглих і в душі радів, що вижили. Для нього це – найголовніше. А ще він завжди жартував, усміхався та  казав побратимам: «Не впадайте у відчай навіть у найбезвихідніших ситуаціях.  Коли віриш – вихід обов’язково знайдеться». Вихід знайшовся і під час першого бою за Савур-Могилу, коли ворожа навала із території РФ двічі намагалася знищити українські танки – все безрезультатно, і під час довготривалого рейду воїнів двох бригад – 95-ї та 30-ї – тилами противника.  Майже два місяці в оточенні бойовиків та російсько-терористичних військ проривалися вздовж усього кордону України з РФ.

– Тоді, 2014 року, бойовики бігли від нас так, що зброю кидали на своїх позиціях. Ми виходили і просто збирали їхні «стволи». Такий контингент – боягузи. Там їхня «дивізія» стояла, яку потім нарекли  «дивізія-шашлик», бо ми просто увірвалися до них, підсмажили і поїхали. На той момент росіяни їх підтримували лише артилерією з-за кордону,  – згадує чоловік.

На рахунку «Борисовича» не лише розтрощені ворожі позиції та засідки, а й підбиті російські танки.  Воїн каже, що міць російських танкових підрозділів – це неабияке перебільшення. Танкових ворожих асів – одиниці. У протистоянні з ними українським бійцям було на чому потренуватися. А на запитання, як можна опанувати себе, коли на тебе суне багатотонний панцерник, Роман порівнює це із комп’ютерною грою в танки. Тільки в бою все набагато реальніше.

– Коли сідаєш у танк, замість крові в тебе адреналін, а злість настільки сильна, що жодним іншим емоціям більше немає місця. Залишається холодний розрахунок і жага перемоги.

Напевне, ці складові й допомогли Роману Марінову вийти живим із оточення під Дебальцевим. Хоча саме там, він уперше в житті зневірився. Тоді в ньому було не впізнати колись веселого і завжди усміхненого сержанта. Чоловік стояв посеред вулиці й телефонував своїм близьким та знайомим. Ні, він не лаяв долю і не скаржився на керівництво. Він просто готувався до найгіршого й не хотів, щоб гроші, які були в нього на рахунку, пропали. Дзвонив і пересилав кожному якусь частину суми, просто так, до останньої копійчини.  Дістав із кишені клаптик паперу, який завжди носив із собою та розгортав, коли хотів поліпшити собі настрій, прочитав потерті літери гасла «Хай там що»,  та вперше настанова не спрацювала. Роман каже, що, напевне, смішно було на нього дивитися раніше, коли він так робив: «Чоловік бігає, кричить, а потім дістає папірець і всміхається». А потім була команда на вихід із оточення. І хоча багато воїнів виходили стежками подалі від траси, «Борисович» і його команда сіли в танк, на боці якого виднівся номер 102. Видно його було недовго, як і весь корпус машини, бо зверху її обсіли бійці.

– Там їх було  приблизно 40. Коли почався обстріл, вести вогонь я не міг, щоб не завдати ушкоджень людям. Десь узялися сили, відчинив люк головою і викидав хлопцям ріжки з патронами, щоб вони могли відстрілюватися.

Дорога до спасіння здавалася нескінченною. Контужені та поранені бійці їхали, не знаючи, чи виживуть. Проте вони вистояли. Роман, ледь вилізши із танка, протримався півгодини. Поранення, численні контузії та моральна перевтома дали про себе знати. Він каже, що тоді й «поплив». Саме той день поставив крапку на його військовій кар’єрі. Тривале лікування, реабілітація, а потім  найстрашніше – депресія і почуття непотрібності. Він довго не міг знайти в собі сили, аби переступити через це. Каже, що війна його пережувала, а потім виплюнула. І саме з цього тіста довелося наново ліпити самого себе. За допомогою друзів він влаштувався працювати у ветеранський бізнес спочатку кухарем італійської кухні, а потім баристою. Пробує свої сили в будівництві. Але зазначає, що найголовніше тепер для нього – це пошук власної місії.

– Нині я  шукаю глобальну місію, щоб зробити щось хороше для людей. Мені хочеться, щоб усім було добре. Треба розпочинати з малого. Приміром, розглянемо таку ситуацію: людина йде на роботу лише для того, щоб отримувати гроші і не замислюється, що саме там вона перебуває більшу частину свого життя. Такі люди підходять до мене щоранку в мою зміну, коли я варю каву: сумні та зосереджені на своїх проблемах. Я намагаюся їх розвеселити, а коли вони беруть філіжанку свіжозвареної ранкової кави, і них на обличчі з’являється усмішка, – щиро радію, що хоч трішки, але комусь цього дня додав світла.

Галина ХАВЧЕНКО

Powered by Ajaxy