Журнал

КЛЯТВА СИЛЬНІША ЗА НАКАЗ

КЛЯТВА СИЛЬНІША ЗА НАКАЗ

Від передової до авдіївської лікарні – 10 хвилин автомобілем. За два останні роки лічені дні цією дорогою життя не мчала швидка. Не завжди із ввімкненою сиреною. Та місцеві щоразу проводжають її тривожними поглядами. Напевно, в багатьох на думці: тільки б не мій син, не мій чоловік, не моя мати…

2015 року на околицях міста розпочалися жорстокі бої. Від смертоносних вибухів страждали і військові, і цивільні. Тож перших поранених приймали авдіївські лікарі, які ніколи до цього не мали справи із такими ранами. Це вже потім – на початку 2016-го – на території закладу відкрили центр підсилення авдіївської міської лікарні, в якому почали надавати допомогу військові професіонали. Лише кілька кілометрів відділяє їх від лінії розмежування. Бо максимальна близькість до позицій надає більше шансів на порятунок.  Голова медичної бригади Михайло Френіс каже, що зв’язок із командирами на передовій медики тримають постійно. І  можуть будь-якої миті прийняти бійців, стабілізувати їхній стан, а за потреби прооперувати або ж здійснити реанімацію.
За хвилини транспортування поранених до центру медичний персонал встигає підготувати все необхідне. Точніше буде сказати, що він завжди напоготові. Анестезіолог Роман Дмитришин свій рюкзак із набором розчинів, препаратів та приладдям завжди носить із собою.
Не розлучається із ним і тоді, коли піднімається поверхом вище в операційну чи в кімнату відпочинку. Адже бувають моменти, коли не можна втрачати навіть секунди. «Де б ти не був, а за потреби маєш вмить стати та робити свою справу», – каже Роман, а далі трохи відкриває лікарську таємницю щодо того, як не хвилюватися у критичні моменти:
–    Коли є щось неординарне і треба діяти швидко, роблю вдих-видих і все – знову працюю. Насправді ніхто цього не бачить, що я зупинився на долі секунди, але встигаю опанувати себе і далі, як кажуть, маєш робити те, що належить.
Найважче, звичайно, тоді, коли є великий наплив поранених. Медсестра Яна розповідає, що найгарячішим для неї був кінець січня: «30-го числа надійшло 18 поранених, і всі у важкому стані». Наші підрозділи почали просуватися вглиб та вибивати терористів з їхніх позицій. Коли зайняли опорний пункт «Алмаз», тоді й були численні втрати, а саме місто терористи почали обстрілювати із важкої артилерії. Деякі ЗМІ називали тодішню ситуацію «пеклом у Авдіївці». Поранених привозили до центру десятками. Дівчині важко згадувати ті страшні моменти, коли за кілька метрів розривалися ворожі снаряди, а бригада медиків не звертала на це уваги, рятуючи бійцям життя. Лише за сповненими болю очима можна здогадатися, що довелося пережити всім, хто перебував у епіцентрі подій.
Про такі моменти військові медики кажуть: «Це наша робота». Найважче для них – чекати. А дні та ночі, коли панує суцільна тиша, здаються вічністю.
– Ти тут сидиш і вслухаєшся у кожен шурхіт. Найстрашніше, коли тиша і раптом в траншею прилітає міна. Ось тоді й є поранення. А коли тривають масовані обстріли, то, як правило, таких випадків менше, адже воїни знають, що робити, – каже майор Фрейніс.
Попри велике свято – Великдень, терористи гатили по позиціях наших військових і, як не цинічно це звучить, по мирних кварталах старої частини Авдіївки. Здавалося б, багатогодинний обстріл мав закінчитися величезними втратами. Та Михайло Іванович розвіяв мої страхи. Хірург повідав, що тоді до них доправили лише одного бійця:
– Ушкодження ступні осколком. Сильної кровотечі не було, ми обробили рану, наклали пов’язку та відправили на лікування в 66-й мобільний госпіталь у Покровськ. Наступного дня знову були масовані обстріли, та лише двоє постраждалих – із травмою грудної клітки та гіпертонічним кризом. Все минулося, військові на лікуванні.
Робота лікарів завжди на межі неймовірного – постійна боротьба за життя і проти смерті. Та в зоні бойових дій вона помножується в рази. Інші відчуття, інші реалії, інша відповідальність. Анестезіо-лог Роман Дмитришин отримав звання молодшого лейтенанта під час навчання у Львівському національному медичному університеті імені Данила Галицького. Він просто не міг залишатися осторонь подій на Донбасі. Тож 2014 року вдягнув однострій та приєднався до колективу 66-го мобільного військового госпіталю. Він дуже пишається тим, що довелося працювати пліч-о-пліч із унікальними львівськими лікарями – братами Собками та Дмитром Бешлеєм, на рахунку яких понад 500 вдалих операцій і 700 евакуйованих людей. Вони зажили собі неабиякий авторитет, а їхні імена у багатьох воїнів стали асоціюватися із вірою у спасіння.  На початку 2015-го Роман замінив їх у Селідовому (тепер Торець), де на той час базувалася їхня мобільна група. Для нього це була справжнє випробування на витривалість і вміння: постійно надходили поранені із Пісків, Авдіївки та донецького аеропорту. Першого свого пацієнта Роман не пам’ятає. З часом деякі моменти просто змішуються у спогадах. Та він дуже добре пам’ятає, як напередодні ротації приїхав до братів Собків на кілька діб, просто відвідати побратимів, та вся зустріч минула в операційній.
– Ми три доби не спали. Переїзд, а вночі – це був мій перший досвід – стояли в операційній.  Тоді врятували дуже багато кінцівок. Ми приїхали до наших воїнів просто підтримати, допомогти речами та продуктами, а вийшло так, що довелося рятували. Тоді я зрозумів, що на мене чекає в зоні АТО, коли буду змінювати братів Собків, – ділиться спогадами Роман.
Роман Дмитришин дістає із кишені мобільний та показує фото пацієнта на лікарняному ліжку. Видно, що чоловік зморений, але усміхається та, піднявши великий палець руки вгору, показує, що в нього все гаразд. «Тим випадком я пишаюся. Цей знімок я зробив наступного дня після його госпіталізації, – говорить анестезіолог. – У нього було три відкритих переломи, важкі поранення грудної клітки та черевної порожнини. Таке поранення вважається несумісним із життям. Ми робили все, щоб його врятувати, і нам це вдалося. Ми навіть робили те, що заборонено в цивільній медицині, але це реально рятує життя».
Реальність на передовій зовсім інакша. Попри те, лікарі намагаються жартувати та якось заповнювати вільний час. Старший лейтенант Дмитришин каже, що в нього або є робота, або її немає. Він рветься щось робити, бо щиро любить свою професію, та не може позбутися думки про те, що коли він робить свою роботу, то хтось у цю мить страждає.
Зона АТО піднесла нашим військовим чимало принесла  «сюрпризів». Лікарі багато всього бачили на власні очі, тож, здавалося б, їх вже нічим не здивувати. Проте трапляються такі випадки, коли самі бійці розуміють: їх вберегла якась вища сила.
– Інколи дивишся, які травми бувають, і чудуєшся, як таке може бути? Якось привезли бійця із травмою голови. Куля пройшла під шкірою навиліт. Хлопець казав, що саме тієї секунди відхилив голову убік. Якби не відхилив, півчерепа знесло б. Мені здається, що це янголи-охоронці оберігають від біди. За два місяці я бачив такі травми, що ці люди запросто могли б бути «200-ми». А вони живі. Особливо пригадую трьох бійців, які мали кульові поранення голови. Так, в одного куля дивом не зачепила мозок. Міліметри… і вирішується питання: живий – мертвий. Буває, великі осколки шматують всі м’які тканини руки, перебивають кістку, а судини цілі. А перебито було в тій ділянці, де зупинити кровотечу вкрай складно. Дві хвилини – й усе, – говорить Роман Дмитришин.
Та не завжди лише від примх  долі залежить життя бійців. У багатьох випадках – від вправності лікаря, його здатності за секунди правильно оцінити ситуацію і зробити те, що інколи не під силу цивільним. Роман каже, що приблизно 10-20 відсотків – ті ситуації, коли доводиться робити нестандартні речі, проявляти майстерність та кмітливість. Прогрес у медицині, зокрема тактичній, також робить свою справу.  Якщо раніше панувало правило «золотої години» – максимум швидко довезти до лікаря, то нині це не зовсім актуально. Принаймні в Авдіївці – відстань відносно невелика, а головні маніпуляції проводять бійці на місцях. І це дійсно рятує.
– Спочатку і в зоні АТО військові на каретах швидкої допомоги працювали як таксисти: поклали в машину, якщо довезли – то слава Богу. Але через 20-30 днів відчулася помітна зміна: почали привозити з бандажами, системами, крапельницями. І ти бачиш: довозять навіть дуже важких. До цього вони просто помирали по дорозі, – каже військовий анестезіолог.
Тут, на передовій, бригади військових медиків роблять неймовірні справи. Та на запитання, чи пишаються цим, вони, знизуючи плечима, кажуть, що це просто їхня робота. Це їхній життєвий шлях та свідомий вибір. Вони не ставлять себе вище за тих, хто зайнятий в інших, менш відповідальних, професіях. Просто знають – на них розраховують і вони не мають морального права підвести. За операційним столом, навколо пораненого завжди працюють в унісон, без зайвих рухів та метушні. І в такі хвилини здається, що навіть за великої небезпеки для власного життя вони б не покинули приміщення, допоки б не зробили все можливе для порятунку людини.

Галина ЖОЛТІКОВА

Ти станеш командиром!

Військо України

EnglishFrenchGermanItalianPortugueseRussianSpanishUkrainian
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту