Вірші ATO

Коли я з тисячі один

Коли я з тисячі один

Вони обпікають правдою і надихають подвигом. У  них звучить непереборне бажання Перемоги, яке  має бути в серці кожного громадянина України, щоб подолати знахабнілого російського окупанта.

Ці вірші українського воїна, який уже три роки воює на сході, надіслала його дружина. Вони написані  там, де життя будь-якої миті може обірвати постріл,  братерство і любов до Батьківщини керують всім, де межа між війною і миром – на передовій. А ще це вірші хлопця, для якого Донбас – рідна земля

 

***

Коли я з тисячі один

Додому повернусь живим,

На мене не дивіться ви

Отак спідлоба.

Я боронив свій рідний дім

І, не рахуючи годин,

Під гуркіт мін без втоми мир

Просив у Бога.

 

Без остраху до бою йшов

І за країну був готовий

Життя без жодної  умови

Своє віддати.

Святих я слухав настанов –

Вбивав за волю знов і знов,

А ті краплини, що тут кров,

Там – сльози мати…

 

Життя наразі не в ціні:

Найкращі гинули сини,

Та кляте відчуття вини

За це терзає.

І на питання мовчазні,

Чого я вижив, а він — ні,

Чого не вмер там, на війні? —

Відповідаю:

 

Я гинув тисячі разів –

Я поруч з кожним був з бійців,

В останню путь піти хотів,

Страждав так само.

Та жити Бог мені велів –

Заради їх останніх слів:

“Помстися. Виживи” – я жив,

Пробачте, мамо.

 

***

Гул вітром принесло зненацька –

Мотор десь в повітрі ревів…

Самотня малесенька пташка

Летіла в тилу ворогів.

І «зушка» наведена миттю,

Немов ріже небо мечем;

Як блискавки, кулі в повітрі

Злітають сталевим дощем…

У крила набрала шрапнелі –

Приладдя не міряє біль…

Побачив пілот на панелі

За птаха важливішу ціль.

Ще трішки, рідненька, вже скоро!

Поки розгорталась чота,

З маленькою птахою ворог

Зробити не міг ні чорта.

Все важче мотору тягнути,

Все більше дірок у борті –

Та ось по ворожих редутах

Надали зелений арті.

Гуп! Гуп! –  роздається далеко;

Бах! Бах! – це вже ворога вщент.

Ширяє самотній лелека –

Ось він, заповітний момент!

Пілот надсилає ікс-ігрек –

І цілі немає за мить.

І десь над тілами загиблих

Самотній лелека парить.

Додому не вистачить струму,

Але вже досягнута ціль.

І птах надриває акуми,

Повзе із останніх зусиль…

…Ні слова ніхто не промовив…

Лиш тихо пілот застогнав,

Коли зник з приладдя раптово

Відважного птаха сигнал.

У тиші у темряві смутній

В руках до останнього пульт…

Та ось донесло ледве чутний

Мотора лелечого гул.

…А десь після жаркого бою

Простий український солдат

Виводив тремкою рукою

У звіті начальству: без втрат.

 

***

Привіт, друже, зі Сходу чи з Заходу.

Як твій сон? Як навчання? Батьки?

Не лякайся, я просто стоятиму.

Я у чомусь такий, як і ти.

Двадцять років та прагнення кращого,

Карі очі і безліч ідей.

Вся різниця лиш в тому, що бачили,

Що всередині карих очей.

Я – той ти, з ким сьогодні щось сталося,

Кому доля завдала удар.

А здавалось, що тільки в ту п’ятницю

Повертався в гуртожиток з пар.

Я – той ти, хто не здався, хто зброю взяв,

Хто не в стані дивитись з вікна.

Хто на захист чужої родини став,

Бо свою відібрала війна.

Я – той ти, що не здатен вже плакати

За всіма, хто загинув в боях,

Ті, хто в зведеннях названі “втратами”,

Лід лишивши в серцях. І очах.

Ми з тобою, брат, майже однакові,

Тільки там, десь в очей глибині,

Між вогнем і червоними маками

Інший я. І, мабуть, інший ти.

***

Щастя лине у кожному слові:

– Привіт, мамо! – дзвоню перед сном. –

Пам’ятаєш, моменти казкові,

Дім, ялинка та сніг за вікном?

І ширяючи в просторі десь там,

Наче книги сторінки гортав,

…Я сьогодні літав над Донецьком,

Я сьогодні над домом літав.

Мамо, так, ще ціла наша хата,

Хоч самотня й забута давно.

Я почав біля неї кружляти,

Зазираючи в кожне вікно.

Ніби зараз у кожну кімнату

Я заходжу й дивлюся на всіх –

Ось живий усміхається тато…

Ось дідусь – такий самий, живий.

Зверху бачу лиш очерти даху –

Але серце стискається вмить…

Та немає ні жалю, ні страху.

Тільки сильно у грудях болить.

Десь підспівує зброя стрілецька –

Час вертатись лелеці настав.

Я сьогодні літав над Донецьком.

Чуєш, мамо? Над домом літав.

***

Ты помнишь бойню в роще под Донецком,

Откуда чудом вышли без потерь?

А бой под Вольво-центром где-то в Песках,

Гранату, залетающую в дверь?

Ты помнишь, как с рассветом мы считали,

Сжав кулаки, оставшихся в живых?

Как девушка в отчаяньи рыдала,

Узнав, что не придёт уже жених?

Как блеск росы нам выдавал растяжку,

А птицы свист казался за снаряд?

Как мы решили не носить рубашки,

Чтоб было что на дембеле сдавать?

Теперь ты пьёшь вино в уюте дома,

И спишь спокойным, безмятежным сном.

Ты в шесть заходишь на приём к зубному,

И занялся нормальным ремеслом.

Твой дом обставлен мебелью ИКЕА,

И вряд ли в чём-то есть ещё нужда.

Ты смотришь и футболы, и хоккеи,

Но новости не смотришь никогда.

Твой срок истёк, как страшный сон забыто

Всё то, что мы прошли вдвоём за год.

Немой вопрос на лицах у убитых,

Немой ответ на лицах у господ.

Так и встречаем эти снегопады,

И ждём пятиминутки от властей:

Я – в боязни случайного снаряда.

Ты – в боязни случайных новостей.

Автор: Гліб До

Powered by Ajaxy