Журнал

Контр-адмірал запасу Микола Жибарєв: НІКОЛИ НЕ ПОШКОДУВАВ ПРО СВІЙ ВЧИНОК…

Контр-адмірал запасу Микола Жибарєв: НІКОЛИ НЕ ПОШКОДУВАВ ПРО СВІЙ ВЧИНОК…

ckr-221 липня 1992 року Микола Євгенович був одним  із організаторів переходу сторожового корабля Чорноморського флоту СКР-112 під Український прапор. Сьогодні він ділиться спогадами про ті тривожні дні. Влітку 1992 року російські мас-медіа повідомили про «безпрецедентний випадок зради офіцера Чорноморського флоту, до якої причетні українські націоналісти, а також спецслужби». Вчинок  капітана 2 рангу Миколи Жибарєва вони порівнювали з вчинком Анатолія Біленка, який на початку 70-х перегнав до Японії надсучасний – на той час – винищувач, попросивши заразом і політичного притулку. А газета Чорноморського флоту називала Миколу Євгеновича «другим Сабліним», що намагався 1975 року підняти на військовому кораблі повстання проти тодішньої компартійної влади…

– Я знайомий з тими «журналістськими розслідуваннями»,   нічого, окрім посмішки, вони в мене не викликають, – говорить Микола Євгенович. – Бо ні з якими так званими націоналістами ніколи у своєму житті не зустрічався, ніхто мене не агітував ні з боку Міністерства оборони, як про це писали, ні від Служби безпеки України. Щоб розставити всі крапки над «і», скажу так: наш вчинок став повною несподіванкою як для командувача Військово-Морських Сил України контр-адмірала Бориса Кожина, так і для Міністра оборони України Костянтина Морозова.
– Що ж змусило вдатися до такого неординарного вчинку?
– На моїх очах Україна 1991 року стала незалежною державою. Я розумів, що потрібно робити свій вибір і як офіцеру, і як громадянину. Такої ж думки дотримувалися й інші офіцери. Тому командир бригади капітан 2 рангу Юрій Шалит запропонував нам визначитися, кому хочемо служити – Росії чи Україні. Тож ми ще в січні 1992-го склали присягу на вірність Українському народові.
– Невже командування ЧФ не реагувало на те, що відбулося?
– Та де там! «Виховна робота» проводилася не лише з Юрієм Шалитом і мною, а й з іншими офіцерами з’єднання, які бачили себе у складі Військово-Морських Сил України. Зрозумівши, що нас не переконати, комбрига усунули з посади. Після цього ми зрозуміли, що незабаром і стосовно нас будуть вжиті відповідні заходи.
– Але ж ви, начальник штабу,  продовжували виконувати свої функціональні обов’язки?
– Так, я залишався на посаді, але чітко усвідомлював, що це триватиме недовго. Так воно і сталося: за кілька місяців новий комбриг повідомив, що усуває мене від виконання обов’язків…
– А ви інформували про тиск, що чинився на вас, українську владу, Міністерство оборони України?
– Звісно, що так. Але на наші звернення ніхто не реагував, тож у нас складалося враження, що наша доля нікого не цікавить…
– І тоді…
– У травні 1992 року відбувся несанкціонований перехід одного з кораблів Чорноморського флоту з Донузлава в Севастополь. Причина – небажання помічника командира служити поруч із офіцерами, які склали присягу на вірність Україні. Після цього командування ЧФ зробило його національним героєм. Тож і я запропонував змінити місце дислокації. З тією різницею, що перехід здійснити не до Севастополя, а до Одеси – міста, де – ми у цьому були переконані – будемо захищені українською владою. При цьому вирішили виходити в море не серед ночі, як це зробив росіянин, а вдень і з піднятим над      кораблем Державним прапором  України!
– Невже під час переходу вас не переслідували кораблі Чорноморського флоту? Адже на Кримській військово-морській базі, де ви служили, їх вистачало…
– Переслідували. І навіть намагалися завадити вийти з Донузлава, але не вдалося.
– Ви допускали можливість застосування проти вас зброї? Усвідомлювали, яка небезпека підстерігає вас?
– Ми обмірковували різні варіанти розвитку подій, але про найбільш поганий фінал намагалися не думати…
– Ви сказали, що ваш корабель переслідували. Тоді чому не затримали?
– Коли ми тільки-но вийшли з Донузлава, то підняли Український прапор, повідомивши, що державний кордон України не збираємось порушувати, сподіваючись, що командування ЧФ не чинитиме нам особливих перешкод. Але помилились, бо нас почали переслідувати відразу кілька кораблів. Для того, щоб охолодити переслідувачів, я віддав наказ командиру корабля про оголошення бойової тривоги. І вийшов на зв’язок з командирами кораблів-переслідувачів, повідомивши, що на їхні провокації не відповідатиму, але готовий захищатись. Після цього корабельне озброєння було приведено до бою.
ckr-3– Мені розповідали, що вам навіть довелося вести переговори зі своїми переслідувачами. Чи так це, Миколо Євгеновичу?
– Не переповідатиму всіх нюансів переслідування, а скажу лише, що мені дійсно довелося підніматись на борт сторожового корабля «Разительный», який нас переслідував. Бо коли б ми не зупинились і не продемонстрували готовності до переговорів, то, як кажуть серед військових, могла виникнути нештатна ситуація із сумними наслідками.
– На борту «Разительного» вас не намагалися заарештувати?
– Ніяких репресивних заходів до мене не застосовували. Ми з капітаном 1 рангу Олександром Сіліним, який був на його борту старшим за званням і посадою, під час розмови порозумілися. І доповіли про ситуацію кожен своєму керівництву.
– І як розгорталися подальші події?
– Я прибув на свій корабель і ми продовжили перехід. Перед цим отримали телеграму від      командувача ВМС України віце-адмірала Бориса Кожина, згідно з якою нам належало прибути на рейд Одеси, куди ми, власне кажучи, і слідували…
– Обіймаючи посаду начальника штабу бригади, маючи за плечима військову академію, 38-річний капітан 2 рангу, цілком реально могли розраховувати на успішне просування службовими щаблями. Вирішивши перейти під українські прапори, не знали не лише, як складеться подальша кар’єра, а й доля. Адже ніяких гарантій, що вас, росіянина за походженням, там приймуть із розкритими обіймами, не було. Чи я    помиляюсь?
– Мої батьки – з Костромської області, але тривалий час жили в Україні, бо тато служив у Білій Церкві. Я народився в Києві, дружина теж з України, зі Львова, тут народилися мої діти. Ми мали житло, дружина працювала, діти відвідували дитсадок і школу. Словом, на життя, як мовиться в таких випадках, гріх було скаржитись. Разом з тим і я, і сотні моряків Чорноморського флоту перебували тоді у стані невизначеності. У нас складалося враження, що нашою долею перші особи Росії не дуже переймаються. Бо, окрім запевнень, що «Чорноморський флот був, є і завжди буде російським», ми з їхніх уст не чули ніяких конкретних зобов’язань щодо того, як розрубати цей гордіїв вузол, на який перетворився флот у стосунках між Україною і Росією. До Севастополя, інших міст, де базувалися кораблі, часто навідувалися різношерсті політики, всіляко політизуючи цю проблему і втягуючи нас, військових моряків, у політичні чвари. А ми, принаймні я та мої товариші, аж ніяк не хотіли бути їхніми заручниками.
Ви, мабуть, не повірите, але ухвалюючи рішення про перехід до Одеси, ми зовсім не керувалися якимись меркантильними інтересами, оскільки ніхто з нас не був обділений ні званнями, ні посадами, та й побутові умови всіх цілком влаштовували.
– Це було спонтанне рішення?
– Ні, я ж сказав, що нас не влаштовувало те, що люди перебували у стані невідомості. А ще, мабуть, не останню роль відіграло те, що на особовий склад, який склав українську присягу, чинився шалений тиск з метою недопущення складання її іншими моряками. Адже чимало моряків, насамперед українців, бажали служити рідній країні, що тільки-но з’явилася на політичній карті світу. А їх командування флоту, передусім адмірал Ігор Касатонов, вважало зрадниками, називаючи власовцями. Але ж які вони зрадники? Кого, скажіть, ми зрадили, перейшовши під українські прапори? Адже держави, якій усі ми присягали, вже не існувало. Чорноморський флот створювався зусиллями всіх 15 радянських республік. І Україна в цьому процесі відігравала, як мовиться, не останню роль. До того ж дислокувався він на її теренах. Зважаючи на це, у нас виникали певні запитання, але чітких відповідей на них ми не знаходили. Скажу більше: моряків, яких запідозрювали у найменшій симпатії до України, не кажучи вже про тих, хто відверто висловлював бажання їй служити, оголошували ледь не  ворогами народу зі всіма відповідними наслідками.
– І що це за «певні запитання» виникали у вас?
– Наприклад, чому військовослужбовці Прикарпатського, Одеського та Київського округів можуть присягати Україні, а ми – ні? Мені розповідали, що й там не все було із цим гаразд, бо ж деякі високі генеральські чини вважали, що «непереможна і легендарна» належить виключно Російській Федерації, а незалежна    Україна – це так, якесь непорозуміння, і незабаром, як заявив один із російських політиків, все стане на свої місця. Але, попри деякі проблеми, офіцери частин і з’єднань, що входили до їхнього складу, все ж мали право вибору: служити Українській державі чи продовжувати службу в так званих колективних збройних силах СНД, якими командував маршал Євген Шапошников.
– Щодо кар’єрного зростання, то особисто ви не прогадали…
– Якщо натякаєте на те, що згодом я став адміралом, обіймаючи посаду начальника морської охорони в Державній прикордонній службі України, то так, моя доля в цьому сенсі склалася досить вдало. Але тоді, повірте, ніхто не думав ні про звання, ні про посади. До того ж, як показали подальші події, все могло бути й інакше…
– Що маєте на увазі?
– Після того, як наш корабель прийшов до Одеси, було призначено розслідування щодо причин нашого переходу. І нам довелося спілкуватися зі слідчими Генеральної прокуратури України, пояснюючи їм мотиви свого вчинку.
– Тиск з боку правоохоронних органів був сильним?
– Його взагалі не було, а слідчий, до речі, виявився досить толерантною людиною: вже по тому, в якій площині ставив запитання, відчувалося, що як людина розуміє мотиви нашого вчинку. Незабаром він повідомив про відсутність складу злочину в наших діях.
– Чи зустрічалося з вами  керівництво держави та Міністерства оборони?
– Мав недовгу розмову з Міністром оборони генерал-полковником Костянтином Морозовим. Костянтин Петрович сказав, що наш вчинок ще раз підтвердив, що на ЧФ не все так благополучно, як це стверджує його командувач адмірал Касатонов. А ще Морозов сказав, що ми при-швидшили вирішення проблем щодо розподілу ЧФ. І дійсно, незабаром відбулася зустріч президентів, які домовились про основні засади формування ВМС України і ВМФ Російської Федерації на Чорному морі. Після цього тиск на офіцерів, мічманів, які висловили бажання продовжити службу в українських ВМС, припинився. Хоча, відверто кажучи, проблем у цій царині вистачало…
ckr-4– А як почала складатись  ваша кар’єра вже у Військово-Морських Силах України? Вам відразу запропонували адміральську посаду?
– Ні. 1992 року я обійняв посаду заступника командира бригади надводних кораблів, а в березні 1994-го – командира бригади. Потім було навчання в Національній академії оборони України, після закінчення якої командував бригадою десантних кораблів, був начальником штабу ескадри кораблів різнорідних сил. Взимку 2004-го перейшов до Державної прикордонної служби, де очолив Морську охорону.
– Вам, мабуть, доводилося зустрічатися з офіцерами Чорноморського флоту, серед яких маєте багато друзів і знайомих. Як вони реагували на ваш вчинок?
– Знаючи менталітет Ігоря Касатонова, який, до речі, згодом обійняв посаду першого заступника головнокомандувача російського ВМФ, я, мабуть, так і залишився для нього та його найближчого оточення, зрадником. Як і для деяких колег, які й досі вважають Севастополь містом російської слави, «забуваючи», що Севастополь у різні періоди захищали не тільки росіяни, а й українці, а на Чорноморському флоті українців служило не менше, ніж росіян.
– А чи були на борту СКР-112 моряки, які відмовились склас-ти Військову присягу на вірність Україні?
– Звісно, що були.
– Вони ніяких перешкод не чинили вам і Вашим товаришам, які вирішили йти до Одеси?
– Ні. Люди з розумінням поставились до цього. І продовжили свою службу у ВМС України.
– Чи вчинили б ви так само, якби ситуація повторилась?
– Я жодного разу не пошкодував про свій вчинок, мені ні в     чому розкаюватись. Якби та ситуація повторилася, мої дії були б аналогічними.
– Не можу не запитати вас ось про що. Скажіть, Миколо  Євгеновичу, як би ви діяли в ситуації, яка склалася навесні 2014-го, коли «зелені чоловічки» захоплювали наші частини, кораблі у Криму?
– У тій ситуації особисто я вивів би свій корабель у море. Коли б я командував бригадою, то вивів би і її.
– А як вчинили б у разі намагань російських моряків захопити корабель у морі?   Вистачило б мужності віддати наказ стріляти на ураження?
– А для цього не потрібна мужність: обов’язок командира будь-якого корабля захищатись від нападників.

Інтерв’ю провів Сергій ЗЯТЬЄВ

Powered by Ajaxy