Журнал

КРІЗЬ ПРИЦІЛ «РИЖОГО АНГЕЛА»

КРІЗЬ ПРИЦІЛ «РИЖОГО АНГЕЛА»

Роби все, що можуть чоловіки, роби краще за них,
заслужи їхню повагу… Через синці, через страшно,
коли боляче, нігті прощавайте, дзеркало загубилось…
Але це того вартує. І в нас, жінок, є форма… Коли думаєш,
що ось-ось здохнеш, включається друге дихання.
Так природа задумала, ми – витриваліші…

Юлія Матвієнко («Білка»)

Очікуючи коли ж відкриється оте друге дихання, Юлія вперто продовжувала копати окопи. Тупа саперна лопатка немов з останніх сил доводила землі, що вона ще на щось здатна. Це ж доводила і дівчина. Долаючи нестерпний біль через мозолі на долонях, які лопнули та кровоточили, вона з особливою злістю все глибше вкопувалася в ґрунт, відкидаючи землю на бруствер та з-під лоба зиркаючи на заступника комбата. «Ось тільки не говори мені, що жінкам не місце на війні, – подумки сперечалася з ним Юля. – А де їм місце? На кухні?! Кашки-борщики – так?! Коли ворог біля воріт, коли гинуть чоловіки, діти, а ми – кашки-борщики?! А-а, мовчиш! Не знаєш, що й казати?! Стоїш собі, дивишся… Ну так дивися, дивися, на що здатні жінки!»

Її рухи стали жвавішими, кудись поділися біль, утома – робота закипіла! Заступник комбата, який до цього лише тихо спостерігав за всім цим не надто жвавим процесом, від несподіванки щиро заблимав очима:
– Матвієнко, де ти сили знай-шла?! Невже волонтери разом з гуманітаркою з дому привезли?
– Так, – оцінила жарт майбутній снайпер Юлія, – саме в яблучко!
Мине трохи часу і офіцер зізнається вже досвідченому бійцю Юлії Матвієнко: «Це все, що я міг для вас тоді зробити, дівчата. Максимально підготувати, щоб ви вижили на цій війні!»
Сьогодні Юлія – професійний снайпер, жінка-легенда. Хтось за моторність і рудий колір волосся називатиме її «Білкою», а хтось – своїм «Рижим ангелом», який крізь приціл снайперської гвинтівки пильнує, аби смерть не долетіла до наших хлопців.

Непросте рішення
Старший солдат аеророзвідки Юлія Матвієнко за роки війни на Сході стала для країни, мов славнозвісна Людмила Павличенко, символом мужності, жертовності й героїзму. Взірцем того, яким має бути справжній воїн. Вона – одна із жінок-воїнів, яких Президент України відзначив орденом «За мужність», героїня документального фільму проекту «Невидимий батальйон». Але це все зараз, а раніше Юлі довелося пережити чимало.
– Я довгий час жила у своєму маленькому світі, який так старанно намагалася будувати, але коли на Майдані побили студентів, раптом все те, про що мріяла, стало таким незначним. Потім – вбиті та поранені. Тоді я не дуже знала, як можу допомогти, бо маю двійко діток, і не розуміла, як їх залишити. Але треба було щось робити, – розповідає Юлія.
Жінка пригадує, як її чоловік разом з товаришами ходив чатувати Запорізьку ОДА. У місті чекали, що можуть почати захоплювати адмінбудівлі та вивішувати чужі прапори. Всі готувалися обороняти свою землю, свій дім, свою сім’ю. І якось так сталося, що жителі прифронтового міста стали родиною, в якій сталася біда. Почали привозити загиблих зі Сходу. Перші «двохсоті» батальйону «Донбас» – п’ятеро… Вони знали, що загинуть, але забезпечать відхід поранених побратимів. Був травень 2014-го. Все тільки починалося… Потім був Іловайськ. Жахливі втрати, поранені, вбиті, зниклі безвісти. Юля разом з іншими жінками плела маскхалати та маскувальні сітки. Допомагали всі – діти, молодь, звичайні жінки та бабусі. Люди гуртувалися, ніхто з них не міг залишатися осторонь. У той час Юля як волонтер їздила з допомогою на передову.
– Ми їздили по багатьох підрозділах і знали про хлопців трішечки більше, ніж їхні родини. Тоді не всі говорили рідним, де вони, щоб ті менше переймалися, а ми повинні були знати, бо коли щось станеться, ми мали їх знайти, – пригадує Юлія. – Потім було Дебальцеве. Знову загиблі, полонені, знову розпач рідних. Траплялося навіть таке, що волонтери артилеристів зв’язувалися з волонтерами піхоти, аби ті уточнювали інформацію для корегування вогню. Різне було. Але щоб ми не робили – хлопці гинули. Тоді й вирішила, що найліпше, чим зможу допомогти – це просто стати поруч зі зброєю.

Навчалася-старалася
У березні 2015 року Юлія підписала контракт. Період підготовки виявився для «Білки» своєрідним полем бою, а радше – полем болю, де вона доводила, що здатна на рівні із чоловіками боронити свою землю.
У перший день дівчина побачила автомат, а ввечері вже складала та розбирала його під секундомір, споряджала магазин, вкладалася в необхідні нормативи. Вранці побачила смугу перешкод, а вже ввечері долала її на час, зранку видали затуплені саперні лопати, а до вечора – викопаний один окоп лежачи, другий – стоячи. Бігала, стріляла, повзала, кидала гранати. Не жалілася. «Білка» так ненавиділа заступника комбата, який говорив, що жінкам не місце на війні, що копала два окопи замість одного. Навіть коли від тупих лопат кровили мозолі, намотувала бинти та далі копала. Було дуже важко, іноді на тренуваннях навіть непритомніла, але як приходила до тями, знову вперто продовжувала навчання. Така наполегливість, постійні синці, збиті коліна та лікті, вибиті плечі у хлопців викликали повагу, вона не хотіла від них відставати.
– Навіть на полігонах це спрацьовувало. Коли треба було пройти обкатування танком, перші лягали дівчата, і ніхто з хлопців вже не міг сказати, що не може чи не хоче. І так постійно було на всіх тренуваннях.

Бойове хрещення
Після півторамісячної підготовки «Білка» була поруч з бійцями – як санінструктор і позаштатний стрілець. Неспокійні Талаківка, Гнутове, Павлопіль. До боїв новобранців, звісно, не допускали, вони тільки вели спостереження чи займалися пошуком вогневих позицій противника, коли було тихо. На бойове чергування виходили щоночі. Звісно, траплялося бути обстріляними та й самим відкривати вогонь. Але, на думку «Білки», це не можна було назвати боями.
– У нашій роботі мало що, мабуть, можна назвати боями. Коли ти лежиш, а в тебе над головою з АГСа «дещо» летить та падає за 50-100 метрів від тебе. Просиш: «Дозвольте відповісти!», а тобі команда: «Лежати!» «Ок, лежати – то лежати! Тож втискаєшся в землю і лежиш, а зранку повзеш додому. Це бій? Не знаю, але така в нас робота. Бути снайпером – означає бути невидимкою. Годинами, а то й цілими днями, у дощ, мороз чи спеку лежати на землі. Лежати так, ніби тебе не існує, – говорить Юля.
Перше бойове хрещення як снайпера в «Білки» видалося нелегким. Бійці вийшли в розвідку. Особливість місцевості не дозволяла їм побачити ворога. А вона побачила. Наших було значно менше. Рація не працювала. Ні докричатися, ні попередити. Ще мить – і їх виявлять… «Боже, що ж робити?!» – пульсувало у жінки в скронях. Зібравши всю волю в кулак, Юля вирішила відкрити вогонь. Золоте правило одного пострілу тут не спрацювало б – навпаки, треба було багато стріляти, аби ворог не зміг підняти голови. І вона це розуміла, як розуміла і те, що вночі, тільки-но почавши стріляти, вона стає гарною мішенню для противника. Але іншого виходу тоді не було… Тому пострілів було багато, аж поки «Білка» не почула, що наші вдома.
А ще в пам’яті Юлі назавжди закарбувався один з виходів. Тоді вона та двоє хлопців потрапили під обстріл. Чоловіків поранили. «Важкого» вона відтягнула в окоп, другого перев’язала, але йти він не міг. Першому ставало дедалі гірше, а обстріл не припинявся. Жінка розривалася між пораненими. Думка, кого їй евакуювати, вганяла її в розпач. Адже тягти одного побратима довелося б 1,5 кілометра, а за цей час стан другого може значно погіршитися. Тож вона прийняла рішення дочекатися допомоги. Обняла важкопораненого, який уже втратив свідомість, лежала і тихенько молилася, плакала від безвиході, щоб другий не почув і не зрозумів, що Юля вже не знає, як допомогти. Коли прийшла допомога, хлопці лише повторювали: «Подивись на себе, тебе не зачепило? Пробач. З нами все буде добре». Тоді «Білка» зрозуміла, що в цій війні були і будуть загиблі, але з тим нічого не вдієш. Та коли в тебе на руках поранений, а ти в розпачі розумієш, що зробила все можливе і тепер від тебе вже нічого не залежить, це по-справжньому жахливо.

Била мене мати
Чоловіки, які несуть службу поруч із Юлією, вже звикли до свого янгола-охоронця. Хоча «Білка» – вродлива жінка, на передовій вона мусила про це забути і заховати свою руду вроду під камуфляж. Адже важливо, щоб ворог не розглядів у ній жінку.
– Сепар ненавидить нас. Йому байдуже: медик чи зв’язківець. Він усюди бачить батальйони дівчат-снайперів. Тому навіть хлопці, в яких доводиться працювати, не завжди знають, що я жінка. Але коли впізнають, стає трохи веселіше. Вони впевнені, що коли навіть дівчина тут, то все неодмінно буде добре, – посміхається Юля.
Одного разу в підрозділі, де мала працювати «Білка», її інструктував чоловік, що за віком міг бути їй батьком. Він усе показував, давав настанови, але коли настав час працювати, Юля жіночим голосом попросила його та бійців заховатися у бліндажі. Вона знала, що зараз у них «полетить» усе. Чоловік, аж замлів. Він лише тепер зрозумів, що перед ним – жінка. На очах виступили сльози: «Доцю, ти що, я нікуди не піду, дозволь я залишусь. Як я тебе покину? Я буду подавати тобі патрони, буду допомагати, буду робити те, що скажеш! Не проганяй! Ти тут, а я буду ховатися? Доцю, тільки не проганяй…» Він вмовляв і вмовляв.
Жодні слова «Білки» не змусили його відправитися у бліндаж. Він залишився поруч, тримав патрони. Потім закричав: «Доцю, в них беха завелася, відходьте!» Поки «Білка» з бійцями відходили, він невпинно продовжував стріляти з автомата, щоб прикрити. Все тоді закінчилося добре. Але саме через таких жертовних і героїчних бійців «Білка» й не хоче, щоб чоловіки розуміли, хто вона. Так безпечніше і для них, і для неї.
На запитання, чи буває їй страшно, Юлія відповідає, ствердно. Адже коли страх відсутній – зникає обережність і з’являється ризик наразитися на небезпеку. Тож страх іноді навіть корисний. Та не можна, щоб він заважав. Тож, за словами Юлії, ще в «учебці» вони придумали спосіб: у найскрутнішій ситуації співати пісеньку.
– І це справді допомагає, – зізнається «Білка», –коли не маєш сил повзти, коли замерзаєш, лежачи на морозі і треба зупинити тремтіння від холоду, коли по тобі стріляють, а ти не можеш навіть голову підняти, тихесенько під ніс наспівуєш. Моя пісенька – «Била мене мати березовим прутом, щоби я не стояла з молодим рекрутом». Була ситуація, коли по мені стріляли, і хлопці вже думали, що мене немає. А потім почули, як я тихенько собі співаю, і зрозуміли, що зі мною все гаразд.

Після перемоги…
Рудоволоса красуня зізнається, що після перемоги можна трохи і поплакати: «За всіма, за всім… і через те, на що нас перетворили, і що нам довелося пережити. І, що жива!»
Жінка чекає, коли після перемоги зможе повернутися додому, аби вчитися заново жити в мирному житті, вчитися знову ходити на високих підборах. Для щастя ж достатньо просто на мить зупинитися, подивитися на свою сім’ю, свій дім, на те, що ти так невтомно боронив, і усвідомити, що все це недарма.

Наталія ЗАДВЕРНЯК

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту