Журнал

ОДНА МОВА! ОДИН НАРОД!

ОДНА МОВА!  ОДИН НАРОД!

ukr_mova3Колись українською розмовляли далеко за нинішніми межами сучасної України. Та історія розпорядилася так, що частину території поширення нашої мови від нас просто відтяли. Кубань, Орловщина, Курщина – нині в Росії, в Білорусі – Берестейщина, у Польщі – Підляшшя і весь Схід, який під час операції «Вісла» було розвіяно. У Румунії – Морморщина, Південна Буковина і Південна Гуцульщина. В результаті ми стали набагато меншими, ніж були. А ще  маємо ціле покоління, яке прямо чи приховано визнає пріоритетність російської мови. Водночас нині на окупованих територіях Криму, Донеччини та Луганщини розпочалася стрімка примусова русифікація. Українська мова витіснена з усіх сфер суспільного життя.
Про жахливі наслідки такої загарбницької діяльності ділиться директор Інституту української мови Академії наук України, професор, доктор філологічних наук Павло Гриценко

– У цьому сенсі важливо згадати 1944 рік. Є опублікований лист  Хрущова Сталіну про необхідність утворення кількох нових областей України, щоб вийти на її етнічні кордони. Пояснювалося це наявністю проживання там 70-80 відсотків українців. За умови позитивного рішення він вже готовий був добрати керівників новостворених обкомів. Але цей документ не був схвалений. Сталін не вважав це за потрібне, бо просто мислив іншими категоріями.ukr_mova4
І Польща, і Словаччина, і Румунія,  в його розумінні, все одно будуть у складі Радянського Союзу. А більше чи менше буде належати до тієї чи іншої союзної республіки – байдуже. Отже, дав зрозуміти, що не треба поспішати зміцнювати Україну.
Тут йдеться про зменшення території України і відповідно української мови – фізичне, функціональне. Багато сфер комунікації були просто заповнені російською мовою. В цьому контексті – мільйони знищених носіїв української під час голодомору 33-го, репресій у 1937-38 роках. А, після війни боротьба з космополітами. Далі в 60-80-ті роки – запроторення  до сибірських таборів квіту української інтелігенції і тих, хто не підтримував режим. Закінчилося тим, що престижність російської мови насаджувалася і силою, – із сумом говорить Павло Гриценко.

Як відомий український мово-знавець він є автором багатьох  індивідуальних монографій, зокрема  «Моделювання системи діалектної лексики», «Ареальне варіювання лексики», співавтором «Общеславянского лингвистического атласа» та ще понад чотирьох сотень публікацій з українського і слов’янського мовознавства. Мовна державна політика за радянської доби та вже в роки незалежності України йому не просто добре відома. Він нею живе, дихає. Вона йому давно і по-справжньому болить. 

– Павле Юхимовичу, якось нещодавно на одному із круглих столів в «Укрінформі», слухав виступ літньої жінки, колишньої лікарки, а сьогодні члена правозахисної організації жінок-переселенок «Воля до життя» Лариси Заливної, яка вимушено залишила рідну домівку в Луганській області і тепер мешкає в Києві. У цій трагічній життєвій ситуації вона заспокоювалась лише тим, що зможе у столиці насолоджуватися спілкуванням українською. Однак була  шокована, коли побачила і почула, що тут послуговуються не державною, а мовою агресора навіть у владних кабінетах. Чому так?
– Як правило, треба брати до уваги частину етнічних росіян, що в цей момент перебувають на цій території, попри міжнародну ситуацію і воєнний конфлікт. По-друге, є люди – українці за походженням, які більшу частину свого життя говорили російською… Моделювали свою кар’єру, своє зростання, здобували освіту, особливо в тій галузі, де викладання відбувалося виключно російською. Нині цим людям п’ятдесят і трохи більше років. Аби перейти на українську мову, їм треба докласти великих зусиль. Вони справді звикли до російської. Звісно, це не є справжня російська мова, але й не українська. Тобто вони відірвалися від української мови і змогли опанувати лише невеликий функційний сегмент російської. Існує міфологія щодо якості і ролі як російської, так і української мов. Вона йде від компартійних та кадебістських кабінетів 60-х – початку 90-х років. Треба було творити нову єдність «радянський народ» і російській мові у цьому процесі відводилася визначальна роль. Ніби вона вища, розвиненіша, що саме з неї пішла писемність у такі-то країни, народи і культури. Зокрема,  евенків, чукчів, тобто малих народів російської Півночі та Сибіру.

SONY DSC– А щодо української?
– Стосовно української мови постійно – у завуальованій формі, або й відкрито поширювалися міфи як про недомову. Що це лише діалект російської або польської. Або ж одночасно і російської, і польської… Улюблена тема тих, хто хотів би принизити українську мову, що вона – це якийсь суржик. Але ж він має місце в усіх без винятку мовах світу. Та незнання суті цього питання якраз призводить до того, що на рівні психоемоційних оцінок вдається принизити роль української мови, тим самим нібито підвищуючи роль російської. За часів СРСР для вивчення російської мови в Україні була створена сприятлива інфраструктура, й ціла низка інших преференцій. Виділялися спеціальні кошти на доплату вчителям російської мови, класи краще забезпечувалися. Та річ навіть не в цьому, а в суспільному резонансі.

– Що маєте на увазі?
– Скажімо, на уроках російської мови та літератури зазвичай говорилося: «Вот будете знать русский язык, соответственно, вам будет подвластна любая работа в Советском Союзе. Со знанием украинского – только работа в Украине. Вы себя обделяете, мир не увидите, ничего не увидите…».
В таких умовах працювали, навчалися  люди, отже, в Україні розростався внутрішній конфлікт. Висловлювання Івана Тургенєва, Максима Горького та інших класиків наших північних сусідів про російську мову були обов’язковими у кожній українській школі. Така була вимога. Але жодної цитати про українську мову не можна було розміщувати.  Це розцінювалося, як «буржуазний» націоналізм.
Хоча ми добре знаємо висловлювання про нашу мову класиків української літератури. Того ж  таки Тараса Григоровича: «Ну що б, здавалося, слова… Слова та голос – більш нічого. А серце б’ється – ожива, як їх почує!.. Знать, од Бога!.. І голос той, і ті слова». Ключовим тут є – «од Бога». Шевченко ставив українську мову он як високо. Рідне слово – це Боже слово. Де і ким тоді було сказане щось подібне?!

– Тобто за радянської доби навіть візуальне оформлення шкіл було спрямоване на підвищення російської та приниження української мови?
– Так. Прикладів цього не перелічити. А ще існувала непряма агітація. За радянських часів вона була надзвичайно сильною. Скажімо, основні кошти витрачалися не на «Укрфільм» чи на київську студію імені Довженка, а саме на «Ленфільм» та «Мосфільм».
Буквально все, що відбувалося навколо, не могло обходитися без російської.

– А без української – могло?
– І може. Виходило так. Якщо українець – то зрадник, поліцай чи щось таке дуже негідне. Якщо ж просто бандит, то обов’язково з українським прізвищем  на «ко». Це була цілеспрямована антиукраїнська діяльність, яка мала цілеспрямований і системний характер. Вона  була дуже послідовною. А в сучасній Росії набула ще більш спотворених рис і навіть явної агресивності.

– І що є в Україні сьогодні?
– Якщо брати в морально-психологічному плані, то маємо дуже складну ситуацію, навіть із певними ознаками трагізму. Виховане ціле покоління, яке прямо або приховано визнає пріоритетність російської мови. Водночас існує дуже активна п’ята колона, яка за будь-яку ціну хоче довести, що українська мова – це лише проект якихось націоналістів чи псевдовчених. І що мови такої немає. Тобто майже слово в слово повторюють сутність положення  царських міністрів колишньої Російської імперії, датоване ще 1847 роком: «… – не было, нет и быть не может!»
Тут цікаво згадати, що «Кобзар» Шевченка, виданий 1840-го, вже до кінця року мав сім опублікованих рецензій. Це небачено! У більшості з них чітко і безоглядно визнається висока мистецька цінність творів молодого українського поета. І водночас простежується одна важлива думка: «Почему он не пишет по-русски? Поэзия господина Шевченки может составить честь любой литературы! Ну почему он играется в малорусский язык, которого не существует и не пишет по-русски?!»  Сьогодні, як ми бачимо, питання української мови, нашої державності знову не дає спокою всяким  Путіним-Шмутіним.

– І що з цим маємо робити, як реагувати?
– Україна перебуває в дивній ситуації, коли ми є свідками соціального парадоксу. Є окрема нація, яка не визнається своїми ж громадянами, українцями. Навіть окремі росіяни визнають очевидні позитивні відмінності України у порівнянні з Росією (зокрема, колишній посол РФ Віктор Чорномирдін відзначав: «Конечно, мы – разные  народы, и люди у нас отличаются многими чертами»).
І ще одна дуже важлива деталь. Кількість громадських організацій, кількість борців за українську мову, кількість різноманітних утворень (з гучними назвами «українські») нині така, що вже переросла в антиякість. Чого варті лише так звані козацькі організації. Це, у минулому дуже знакове і визначне національне явище, сьогодні перетворили на дешеве шоу. На вулицях з’явилися ряджені генерал-осавули, генерал-хорунжі… Матір Божа! Цей  псевдопатріотичний рух завдає непоправної шкоди популяризації, збереженню української мови. Це особливо помітно у питанні вживання української мови та писемності. Такий день українці повинні відзначати не один раз на рік, а щоденно і перманентно. Бо це наша рідна державна мова. Принаймні намагатися говорити і писати українською. Реально робити щось для того, аби українська мова та українська писемність не животіли, а залишалися по-справжньому живими і повноцінно розвивалися. Адже питання української мови – це питання національної свідомості,  історичної пам’яті. І фактично – українського центризму у справі розбудови і зміцнення нової держави. Якщо немає цього, то про що може бути мова.

– Павле Юхимовичу, а які ключові зміни, на вашу думку, необхідні  в мовному питанні на державному  рівні?
– Сьогодні немає над нами російського царя, немає Валуєвського циркуляру та Емського указу, але російська мова процвітає. Навіть після того, як народні депутати проголосували проти «закону Ківалова-Колісніченка». Бо тодішній голова Верховної Ради цю ухвалу народних депутатів так і не підписав. Отже, він вчинив правове порушення. Відповідно без цього підпису документ не дійшов до Президента. Мова стала наріжним каменем початку війни з Росією («защита русскоязычных граждан Украины»). А отже мова є питанням національної безпеки.

Спілкувався
Михайло КАМІНСЬКИЙ

 

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту