Герої АТО

ЛЕГЕНДАРНИЙ «ВІТЕР»

ЛЕГЕНДАРНИЙ «ВІТЕР»

– Дяденька, не убивайте меня! Не стреляйте! Вы – наш? Русский? –лежачи на зеленій траві, благав українського комбрига полковника Віктора Ніколюка поранений російський розвідник.

– Усі ми – русичі, юначе, усі походимо з Київської Русі! – відповів бойовий офіцер, міцно зв’язуючи руки молодому диверсанту.

– А от хто ти?– поцікавився Віктор Ніколюк, прямо дивлячись в очі переляканій знахідці. – Невже шахтарі й трактористи воюють із російським «Винторезом»?

– Я – сержант Александров. Третья бригада спецназа. Город Тольятти.  Россия.  Не убивайте…Хочу жить… – тихо прошепотів солдат іноземної армії.

– Оце врожай! – вигукнув офіцер. – Синку, тебе й пальцем ніхто не торкнеться. Таких, як ти, – не вбивають. Вважай, що тобі поталанило. Тепер заживеш ти неабиякої слави!

Витираючи піт з чола, командир 92-ї окремої механізованої бригади полковник Ніколюк на позивний «Вітер» перевів погляд на підлеглих: «Хлопці, ми взяли росіян! Готуйте машину-евакуатор!»

Операція «Ліквідація» – скасована

2014 року, напередодні Революції гідності, чугуївська 92-га окрема механізована бригада була на межі розформування. Скорочувалися штат і чисельність особового складу. Полігон та інша територія військових містечок готувалися до продажу. Дні військової частини на Харківщині добігали кінця… І все так би і сталося, якщо б на посаду командира бригади не призначили полковника Віктора Ніколюка. Офіцер одразу перекреслив плани деяких чиновників – і у військовій частині знов завирувало життя.

На військову службу за контрактом прийняли понад 150 громадян, переважно з Луганської та Донецької областей. На директрисах заревіли двигуни танків. На військовому стрільбищі почалися навчання.

У відповідь на закиди місцевих бюрократів: «Навіщо розширювати бригаду? Тут непотрібні війська! Кого нам боятися, невже братньої Росії?»  полковник Віктор Ніколюк категорично відповідав: «Командир тут я! Тож і вирішувати мені. Бригаді – бути! А що далі – покаже час».

Як виявилося згодом, офіцер немов у воду дивився…

 

На будь-яку гадину є своя рогатина

У лютому 2014 року, коли розпочалася інтервенція ро­сійської армії в український Крим, піхотинці з Чугуєва першими вирушили прикривати північно-східні рубежі України з Росією. Вторгнення військ агресора з Бєлгородської області РФ могло стати реальніс­тю. Дві батальйон­ні-тактичні гру­пи українських піхотинців взяли під охорону державний кордон завдовжки 220 кілометрів – від Козачої Лопані і до Кам’янки. Водночас озброєні до зубів росіяни демонстративно показують українцям свою силу вздовж кордону. Піднімають у повітря ударні вертольоти Ка-50, більш відомі під назвою «Чорна акула», брязкають новітньою зброєю, розгортають тренування в наступі та обороні. Та жартувала баба з колесом, доки в спицях не застрягла, як говорить українська мудрість. На чугуївських бійців така гра м’язами не справила жодного враження. Розуміючи, що на будь-яку гадину є своя рогатина, наші хлопці продовжують засвоювати тактику ведення бою та вчаться всього, що потрібно на війні. Комбриг Ніколюк добре усвідомлює: рано чи пізно доведеться відкрити вогонь…

Бій під Іловайськом

Бойове хрещення в зоні АТО чугуївські воїни проходять у серпні 2014 року під Іловайськом. Туди на допомогу бійцям 51-ї механізованої бригади з Волині висувається один з батальйонів 92-ї під командуванням підполковника Самойленка. Під час прориву російського кільця біля Іловайська бойова група бригади потрапляє в засідку. Російсько-терористичні війська, які чисельністю в кілька разів переважають наші, відкривають нещадний вогонь з мінометів, систем залпового вогню та ствольної  артилерії. У жорстокому нічному бою 28 серпня 2014 року, попри частково знищену техніку, бригадні воїни мужньо і достойно протистоять ворогу. Тоді свою майстерність і відвагу показують танкісти бригади, які знищують не один десяток бойовиків, а старшина Кайдалов підбиває дві бойові розвідувальні дозорні машини росіян. На жаль, не обійшлося без втрат і серед українських захисників: кілька бійців загинули, один з екіпажів вважається зниклим безвісти.

 

«Ви прийшли на мою землю!»

У вересні 2014 року підопічні Віктора Ніколюка займають оборону на Луганському напрямку в місті Щастя. У бойовому строю бригади – мобілізовані бійці третьої хвилі: від підприємців до простих робочих. Та всі вони з однаковим старанням будують бліндажі, обладнують інженерні споруди, налагоджують взаємодію між опорними пунктами. Чугуївські військові розуміють: Щастя – стратегічно важливий населений пункт, який майже межує із Жовтневим районом Луганська. Крім того, там розташована Луганська ТЕС, яку проросійські бандити регулярно намагаються захопити.

Бій за цей населений пункт, який відбувся 17 вересня, став для Віктора Ніколюка одним із незабутніх. Того дня поблизу блокпоста під Щастям терористи зчиняють тривалу стрілянину. І це попри те, що в Мінську за кілька днів перед цим підписали документ про перемир’я! З боку окупованого Луганська бойовики ведуть обстріл протитанковими керованими ракетами та з гранатометів і мінометів. Біля електростанції гримлять потужні вибухи. Міст, що з’єднує береги Сіверського Дінця, здригається від снарядів. Чорний дим густим стовпом здіймається в небо, темною завісою спотворюючи світлу блакить. Деякі необстріляні бійці під зливою ворожих куль починають панікувати. Аби зміцнити бойовий дух підлеглих та підтримати їх, в окопи з’являється комбриг.

– За кілька хвилин пробіг усі свої пости. Здавалося, долаю серію комп’ютерних  ігор Counter-Strike. Підбадьорював хлопців, як тільки міг, – згадує той бій Віктор Ніколюк. – Одному бійцю, який, бачу, звився в клубок і молиться під кулями, кажу: «Стріляй по ворогу! От вони, – як на долоні. Ти їх дістанеш і тоді залишишся живим!» Солдат мені у відповідь: «Не можу, командире, бери зброю і стріляй сам!» Ось такий парадокс! Довелося взяти кілька «Мух» і смальнути у вогняне гніздо «сепарів», а потім з гранатомета закріпити успіх… Згодом страх у хлопців зник, й вони стали справжніми воїнами. І хоча ситуація була складною, ми вистояли. Бойовики зазнали втрат, і люто сварилися по раціях.

При згадуванні тих подій, пам’ять бойового офіцера чіпляється за інший фронтовий епізод. Це сталося 25 липня 2015 року в районі Щастя. Диверсійно-розвідувальна група 45-го окремого полку спецпризначення збройних сил Росії підступно атакувала українську позицію, де на той час перебував командир бригади та ще шестеро бійців. Пострілами з гранатометів російські спецпризначенці рознесли укріплення. Полковник Ніколюк, не розгубившись, наказав своїм хлопцям зайняти кругову оборону, після чого прийняв важливе і водночас небезпечне рішення викликати на себе вогонь наших танків. Досвідчений офіцер розумів, що це єдиний вихід, адже відступити – значить дістати кулю у спину та втратити важливу для наших сил позицію.

– З тієї сторони працювали професіонали. Під ногами горіла земля. Навкруги – жодного вцілілого дерева, немов буревій пронісся, – вдивляючись у далечінь, ділиться спогадами полковник. – Комбату дав команду відкрити вогонь з танка і попередив: «Дивись, не накрий своїх!» Хлопці завдання виконали блискавично. Танки прикрили з висоти і вдарили в ціль. Затамувавши погляд, спостерігав, як над нами пролітали снаряди і прямісінько лягали у ворожу «зеленку». Коли комбат запитав мене, чи живі, я лише відповів: «Влучна робота! Молодці! Пишаюся вами!»

Восени 2015 року по всьому фронту на Луганщині бойовики почали щодоби обстрілювати позиції українських військ. Гатили нещадно. Холодний подих смерті відчував на своїй потилиці чи не кожен боєць. Ледь не зачепила вона і Віктора Ніколюка. Сталося це 3 листопада біля Трьохізбенки. Під час рекогносцировки місцевості комбриг дістав осколкове поранення лівого боку. Проте офіцер відмовився від госпіталізації та продовжив виконувати завдання разом із підлеглими.

– Той випадок добре закарбувався в пам’яті. Окупанти розстрілювали нас з гранатометів АГС-17 з населеного пункту Пришиб, – розповідає комбриг. – Крім мене, вогнепальних поранень зазнали ще два бійці. Мені допомогу надали на місці. І хоча відчував сильний біль, проте покинути своїх хлопців я не мав права. Залишити бойову позицію в той час було б зрадою…

Керуючи бригадою в зоні АТО, полковник Ніколюк багато чого побачив та пережив. Чоловік побував у різних екстремальних ситуаціях, неодноразово приходив на допомогу мирному населенню. Якось, аби вгамувати розлючених бойовиків, які обстріляли житловий масив міста Щастя, церкву та лікарню, комбриг вийшов на переговори з ватажками окупантів і висунув їм свої вимоги: «Стріляйте в нас! Ми – українські солдати! А мирне населення не чіпайте, вони мають жити в спокої…» До всього сказаного полковник Ніколюк стояв перед сепаратистами без зброї, чим неабияк шокував їх.

– Українця від росіянина я можу відрізнити за різними показниками: починаючи від акценту і закінчуючи особистими характеристиками. Вже навіть з розмови зрозуміло, хто є офіцером, а хто – простим солдатом, – згадує переговори Ніколюк. – Перед нами стояв російський військовий, який керував бойовиками в даному районі. Коли запитав про їхню мотивацію й чого добиваються, він нахабно вигукнув: «Ви – фашисти!» «Я такий фашист, як ти бандерівець! Ви прийшли на мою землю!» – відповідаю окупанту. Я назвав своє прізвище, військове звання, бригаду. Вони лише ховали очі. Тільки один з тієї групи осіб назвав своє ім’я… Після того випадку бойовики  менше «кошмарили» свинцем людські обійстя. Своїм вчинком ми полегшили життя не тільки мешканцям, а й багатьом «рядовим» так званої ЛНР, які не надто хотіли воювати і чинити злочини…

 

Під окупованим Донецьком

2016 року 92-га окрема механізована бригада тримала оборону в Мар’їнці та Красногорівці на Донецькому напрямку. На той час чугуївські піхотинці не лише вже добре воювали, а й легко розгадували всі секрети противника. Про це свідчить успішність низки спецоперацій, проведених бійцями Ніколюка у ворожому тилу. Ці епізоди війни бойовий офіцер пам’ятатиме завжди.

…Бойове завдання в сірій зоні. Комбриг разом із розвідувальною групою прочісували заміновані ворогом дачі. Попри обережність, раптом натрапили на терористів. Як виявилося згодом, інформацію про українських розвідників бойовикам надали місцеві мешканці. Із бійцем з позивним «Кирило» Ніколюк зайняв позицію і дав команду підтягнутися тим хлопцям, які все ще залишалися позаду для прикриття. Однак противник миттєво відкриває вогонь на ураження із великокаліберних кулеметів з трьох вогневих точок. Між українцями і бойовиками зав’язався бій.

– Терористи не очікували, що ми будемо чинити опір. «Сепари» думали, що випустять кілька кулеметних черг, і ми накиваємо п’ятами, адже помітили тільки мене і «Кирила». Але не так сталося, як їм гадалося. Мої хлопці добре знали тактику «новоросів». Не чекаючи закінчення ворожого кулеметного вогню, вони прицільно відповіли з гранатометів. Лігва
те­рористів миттєво вкрилися димом. Вороги заметушилися, зчинили галас у супроводі традиційної панічної лайки. Їхній старший просив підмоги поплічників і переконував своє командування: «Фашистов целая рота лезет! У меня уже потери!» З кожною хвилиною їхній вогонь посилювався. У дію вступили снайпери ополченців, які рясно дірявили кулями вікна покинутих будинків і металеві огорожі. Кожна наша помилка могла стати фатальною, – розповідає Віктор Ніколюк. – Бойова сутичка тривала хвилин двадцять. У противника було два «двохсотих» і три важкопоранених. Далі залишатися на дачах не було сенсу. Ми виконали завдання, добули важливу інформацію та без втрат відійшли.

 

Полонення російських спецпризначенців

Історія про взяття чугуївськими бійцями в полон двох військово­службовців Головного розвіду­вального управління Генерально­го штабу РФ Євгенія Єрофєєва та Олександра Александрова миттю облетіла не тільки Україну, а й весь цивілізований світ. Резонансна подія вкотре підтвердила: проти України воюють офіцери й солдати російської армії.

…16 травня 2015 року на зв’язок з командиром 92-ї окремої механізованої бригади виходять бойовики і повідомляють, що готові о 14-й годині передати нашим піхотинцям загиблого українського бійця, аби рідні змогли його поховати на Батьківщині. Такі передачі й обміни «двохсотими» нерідко відбувалися між двома сторонами. Інколи бойовики, поводячись безчесно, влаштовували і збройні провокації. Траплялися випадки, коли приїхавши на обмін, наші воїни потрапляли під мінометний вогонь. Того травневого дня за тілом загиблого героя, як завжди, поїхав комбриг Ніколюк. Він і гадки не мав, що може бути обман. Із собою взяв лише пістолет. Уже дорогою комбригу повідомляють, що поблизу мосту через Сіверський Донець іде бій. Прибувши на опорний пункт «Фасад», який утримували його хлопці, полковник Ніколюк побачив загиблого Вадима Пугачова. Саме він сповістив бійців про диверсантів і, на жаль, дістав шість смертельних поранень зі спецзброї російських спецпризначенців «Вал». Ціною власного життя цей воїн попередив товаришів про ворожий напад. Це закон фронтового братства: якщо смерть дивиться в очі твого побратима, переведи її погляд на себе, добре відомий нашим захисникам.

–  Боєць із позивним «Жук» першим прийшов на допомогу Пугачову й відкрив вогонь по диверсантах. Мені повідомив: «Командире, я одного підстрелив, решта – відступили. Пам’ятаю, узявши в солдата автомат, я з двома досвідченими бійцями кинувся в траншею. Над нами свистіли кулі. Диверсанти, тікаючи, продовжували стріляти. Спочатку знайшли пораненого в передпліччя російського капітана Єрофеєва, який назвався «ополченцем». Неподалік я помітив сліди крові. Пробігши ще тридцять метрів стежкою, натрапив на іншого диверсанта, який лежав у траві. Це був Александров. Підійшовши ближче, я вибив з його рук зброю і перевірив кишені, щоб під ним не було закладеної гранати, – згадує офіцер той випадок під Щастям. – «Дяденька, не убивайте меня! Не стреляйте! Вы – наш? Русский?» – благав мене російський розвідник. «Усі ми русичі, усі походимо з Київської Русі!» – відповідаю диверсанту, при цьому запитуючи: «А от хто ти? Невже шахтарі й трактористи воюють із російським «Винторезом?» «Я – сержант Александров. Третья бригада спецназа. Город Тольятти. Россия. Не убивайте… Хочу жить…» – тихо промовив диверсант. Від цих слів я отетерів. «Синку, тебе й пальцем ніхто не торкнеться. Таких, як ти, не вбивають. Вважай, що тобі поталанило. Тепер заживеш ти неабиякої слави!» Коли підійшли наші бійці, я наказав готувати евакуатор, адже нам попалися кадрові російські військові.

Дорогою до лікарні російські полонені Єрофеєв та Александров зізналися, що атаку на «Фасад» здійснювала розвідгрупа чисельністю 14 осіб. Вони повідомили: диверсанти продовжують орудувати в даному районі. Мета – захопити позицію й заволодіти мостом під Щастям. Бійці бригади швидко озброїлися боєкомплектом і висунулися назустріч диверсантам.

– Як тільки бойовики дізналися про полонення двох офіцерів РФ, почали обстрілювати територію, де стався бій, щоб ті не потрапили до нас живими,– розповідає Ніколюк. – З боку села Весела Гора, розташованого на правому березі Сіверського Дінця, потужно накрили нас мінами. Серце шалено закалатало, аж мурашки по тілу побігли. Та свої рубежі ми втримали. Тоді я дивом залишився живий. Від смертельного осколка врятував стовбур дерева. Розвідник «Кирило» отримав контузію, а бійцю «Ольсі» осколок пошкодив руку.

Більше двох років полковник Віктор Ніколюк зі своїми підлеглими боронив свободу нашої держави та стримував ворога в Щасті, Трьохізбенці, Станиці Луганській та на Донецькому напрямку. Саме під командуванням цього офіцера воїни із Чугуєва знищили чимало окупантів, зайняли нові позиції і втримали їх. На особистому рахунку легендарного «Вітру» понад сотня боїв у зоні АТО. Та найбільше командир пишається своїми підлеглими, які стали для нього опорою та другою сім’єю. Та і він завжди першим приходив на допомогу хлопцям, які опинялися в небезпеці.

– Час командування – це найкращий період моєї військової кар’єри. 92-га – моє дітище. На хороші слова, без перебільшення, заслуговує кожен офіцер, сержант та мобілізований боєць. Усі вони пройшли дорогами війни, дорогами випробування на міцність і братерство, – переконаний Віктор Ніколюк. – Позитивну оцінку діяльності моєї бригади давало не тільки українське військове керівництво. Якось після чергового бою з окупантами до нас навідалися офіцери української контррозвідки і сказали такі слова: «Вікторе, хочемо вас привітати. Днями в Генеральний штаб Росії прийшла цікава довідка з так званої ДНР, де вказано, що
92-га бригада за боєготовністю та силою посідає друге місце в Збройних Силах України». Хто перший, так і не сказали. Утім настрій мені покращили. Ці слова означали, що ми на правильному шляху.

НОВЕ ПРИЗНАЧЕННЯ – НОВЕ ВИПРОБУВАННЯ

21 березня 2017 року полковник Ніколюк очолив 169-й навчальний центр Сухопутних військ Збройних Сил України, що в селищі Десна на Чернігівщині. Це з’єднання для бойового офіцера не чуже, адже перед призначенням у Чугуїв він був командиром одного з полків центру. Справа навчати солдатів завжди була не з легких, проте командир «Десни» налаштований рішуче та дивиться в майбутнє оптимістично.

– Кожен керівник прагне покращити умови служби підлеглих. Однак без змін і нових ідей результату досягти неможливо. Завдяки всебічній підтримці Міністра оборони України, начальника Генерального штабу та командувача Сухопутних військ виділяються кошти на покращення інфраструктури центру, – розповідає полковник Ніколюк. – Плануємо оновити програми навчання солдатів за стандартами НАТО. Незабаром у нас з’являться комп’ютерні комплексні тренажери, на яких одночасно зможуть навчатися піхотинці, танкісти, зенітники всіх категорій: від стрільця до командира роти включно. У центрі з’являться нові люди з досвідом бойових дій. Скажу відверто: ці військовослужбовці зможуть передати курсантам весь комплекс знань, здобутих в АТО.

…Свою місію на Сході України цей відважний український офіцер виконав достойно. Очолювана ним 92-га окрема механізована бригада стала однією з найбоєздатніших в українському війську. За успішну службу на передовій полковник Віктор Ніколюк став лицарем ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

Про фронтові історії Віктора Ніколюка можна розповідати багато та навіть писати книжки. Але краще за слова про нього говорять його мужні вчинки – вчинки великого воїна, який захищає свою землю і свій народ.

Олег СУШИНСЬКИЙ

Фото Олесі ГУЗУН

 

P.S: Свій позивний «Вітер» полковник Віктор Ніколюк отримав з легкої руки підлеглих. Енергійний, спритний, вольовий і фізично розвинутий офіцер завжди був прикладом для своїх солдатів. Разом з ними пройшов крізь вогонь і воду! Вів у бій своїх хлопців, ходив з розвідниками в похід у ворожий тил, рятував поранених.

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту