Журнал

ЛЕГЕНДАРНИЙ 61-Й

ЛЕГЕНДАРНИЙ 61-Й

До операційної привезли «небезпечного» пацієнта, на якого чекала команда лікарів і саперів. Під Волновахою граната з «підствольника» влучила бійцю у стегно і там дефрагментувалася — від’єднався детонатор. Військові хірурги  Ігор Палій, Павло Казьонов, Василь Романов, анестезіологи Наталія Мамай та Олександр Демченко оперували в захисних шоломах і бронежилетах. Здетонувати могло будь-якої миті. Вибухнув би детонатор — посікло б пальці або обличчя. Розірвався б сам заряд — то й від операційної нічого б не залишилося. На щастя – обійшлося. Бійця врятували

 

Йому б у його роки гуляти з дівчатами, ласувати морозивом, на рок-концертах «тусуватися». Проте майже весь свій вільний час 15-річний Микита Накалюжний проводить у 61-му військовому мобільному госпіталі, що дислокується в Маріуполі. Тут хлопчина займається певною волонтерською діяльністю — безкоштовно підстригає поранених і хворих бійців ЗСУ.

— Я вчуся на перукаря-мо­де­льєра, — розповідає Микита, помітно ніяковіючи від прискіпливої журналістської уваги. — Якось просто прийшов на КПП госпіталю запитати, як здоров’я у військових, як у них справи. І зрозумів, що треба їм хоч чимось допомогти. Швиденько збігав додому, взяв інструменти… Мене провели всередину… Ну, ось так і почалося…

Як до цього ставляться його батьки? Із розумінням. Батько Микити — також війсь­ковий, бере участь в операції Об’єднаних Сил.

— Каже, що я – молодець, — сором’язливо усміхається хлопець і додає. — А що тут особливого?

Так, нібито нічого особливого й немає. Але бійці, яких обслуговує юний перукар, іншої думки.

— У мене вдома, на Дніп­ро­петровщині, залишився син такого ж віку, — розповідає один з його «клієнтів» Сергій. — І коли Микитка заходить до палати, знаєте, аж сльози навертаються… Навіть його присутність — найкращі ліки. Декому з нас, можливо, й не треба підстригатися, та все одно хлопці просять: будь-ласка, ось тут підрівняй… Ми ж бачимо, що йому це приємно і як для нього це важливо.

Сьогодні Микита Накалюжний — мало не легенда 61-го госпіталю. З ким не почни розмову, обов’язково згадають його. Та й сам госпіталь, який рік тому відзначив своє 10-річчя, по праву вважається легендарним.

— Це, звичайно, перебільшення, — відповідаючи на запитання про такий статус каже начальник госпіталю Олександр Перестюк. — Ми просто чесно виконуємо свою роботу, свій лікарський обов’язок. А легендарним госпіталь назвали під час оточення під Іловайськом, коли до нас безперервним потоком надходили поранені. За день лише через рентген-кабінет проходило до 100 бійців. За годину перев’язували і надавали необхідну допомогу більш ніж десятку поранених. Лікарі з ніг падали, але ж упоралися.

61-й військовий мобільний госпіталь був сформований 2007 року в Одесі на базі Військово-медичного клінічного центру Пів­денного регіону. В травні 2014-го його перевели в зону АТО. За час війни він змінив п’ять місць дислокації, але незмінним залишилося його  головне призначення — надавати допомогу постраждалим у ході бойових дій. Ключове завдання госпіталю — спеціалізована медична допомога, операції, обстеження та евакуація. Нині госпіталь базується у Маріуполі, де місто надало для цього один з найкращих своїх медичних закладів — міську лікарню № 5.

— Медперсонал нашого госпіталю врятував не один десяток тисяч життів, — продовжує розповідь Олександр Перестюк. — Це перш за все заслуга наших високопрофесійних, відданих своїй справі, лікарів. Та чи багато може лікар без необхідної матеріальної бази? Нині ж завдяки допомозі місцевої влади ми маємо хірургічне відділення, госпітальне відділення, анестезіологію, стоматологічний і ультразвуковий кабінети,  ендоскопію, рентген-кабінет. І все ж таки найголовніша наша цінність — люди, фахівці. Штат нині становлять більш ніж 200 медиків. Усі — військовозобов’язані, служать за контрактом. Заробітна плата висока, колектив дружний, високопрофесійний.

Силами особового складу у приміщеннях госпіталю зроблено ремонт, відкриті та облаштовані нові палати, зокрема реанімаційне відділення, ізолятор для пацієнтів з інфекційними захворюваннями. Висока кваліфікація медичного персоналу, обладнання операційних нашого госпіталю дозволяє проводити найскладніші хірургічні втручання.

Одним із таких професіоналів є начальник хірургічного відділення старший лейтенант медичної служби Тарас Шеремета.

— За останні чотири роки військова медицина України набула великого досвіду, — розповідає він. — Ми зіткнулися з різноманітними травмами, пораненнями, захворюваннями. Як це не гірко, але війна стала школою для хірургів, анестезіологів та й усіх лікарів загалом. Довелося переглянути чимало застарілих норм. І результати вже видно неозброєним оком. Насамперед на початковому етапі почали дотримуватися норм тактичної медицини. Тобто натовських та й узагалі світових передових канонів з надання екстреної допомоги на полі бою.

У госпітальній ланці змінилася сама структура місця надання допомоги. Якщо раніше, за Радянського Союзу, госпіталі розгорталися в наметових містечках у чистому полі, то після 2015 року — на базі цивільних лікувальних закладів. Це дало можливість використовувати не тільки свої ресурси, а й цивільні. Що дозволило виконувати більший обсяг оперативних втручань, ніж, скажімо, 2014 року.

Покращено медичне забез­пе­чен­ня, чого раніше не було взагалі. Чітко відпрацьовано тактику як оперативних втручань, так і евакуації. Це дуже важливо. Евакуація у військовій медицині є одним з найважливіших факторів. Чим швидше пораненого буде доставлено до хірурга, тим більше в нього шансів вижити. Це те, що в нас називається «золотою годиною». Поранених із зони бойових дій нам доставляють своїм транспортом, втім буває, що й наші бригади виїжджають на передову. Після надання необхідної допомоги, автобусом чи залізницею, а якщо особливо тяжкі випадки, то й вертольотами, доправляємо поранених і хворих до стаціонарних шпиталів в Одесі, Дніпрі, Києві. Темп роботи дуже високий, працюємо і вдень і вночі.

Та, виявляється, велика завантаженість тут є не найбільшою проблемою. Попри невідомо ким вигаданий постулат, мовляв, усі ескулапи — циніки, лікарі 61-го госпіталю — неабиякі оптимісти. Та й жартівники також. На традиційне і доволі затерте запитання, що у його роботі є найважчим, Тарас Шеремета усміхається:

— Ми — люди військові. Тобто маємо дотримуватися статутної форми одягу. Але у формі до операційної не пустять навіть начальника госпіталю. Тому найважче — цілий день перевдягатися з камуфляжу у стерильне і навпаки.

І вже серйозно:

— Важко дивитися на хлопців, яких іноді привозять у такому вигляді, що… Важко жити вдалині від сім’ї. Моя дружина – також військовослужбовець, живе в Києві, приїздить сюди раз на місяць, а то й на два… Але ми маємо бути оптимістами. З поганим настроєм до поранених підходити не можна. Бо їм ще важче.

Скромні, талановиті люди. Вони згодні годинами із захопленням розповідати про того ж таки Микиту Накалюжного чи своїх колег, не вбачаючи у власній діяльності нічого героїчного.

Обладнання, ліки, витратні матеріали госпіталь отримує по лінії Міністерства оборони. Але не відмовляється і від волонтерської допомоги. Скажімо, ендоскоп Olympus, вартістю понад мільйон гривень подарували одесити. Його переваги — мобільність і компактні габарити.  А від представників Української православної церкви Київського патріархату госпіталь отримав медикаменти на суму більш ніж 80 тисяч гривень, електрокардіографи і одяг для поранених бійців.

Зрозуміло, що військовий госпіталь — не санаторій і не курорт. Ключове слово у його назві — військовий. Тут чимало крові і болю. Але працівники госпіталю роблять все можливе, щоб їхні пацієнти, котрі зазнали поранень під час захисту Вітчизни, почувалися тут затишно і комфортно. Є тут для них і шафи з різноманітною літературою, і телебачення. Нещодавно з’явився  Wi-Fi для доступу до Інтернету, що дало змогу не тільки спілкуватися з рідними і близькими, а й проводити онлайн-конференції.

Та все ж таки хлопці намагаються якнайшвидше залишити легендарний госпіталь, щоб повернутися на фронт. Зі щирою вдячністю лікарям. А медики залишаються, щоранку поспішаючи на шикування, а потім, змінивши камуфляж на робочий одяг, до операційних. Бо допоки за двадцять кілометрів від них тривають бойові дії, вони — на бойовому посту.

 

Олег ЯНОВСЬКИЙ

Powered by Ajaxy