Герої АТО

Малює війну, якій дивився в очі

Малює війну, якій дивився в очі

Сергій Дроб’язко ніколи в житті не шукав легких шляхів. Здається, інколи доля сама випробовувала чоловіка на міцність, витривалість, незламність… Він часто опинявся там, де важко. І це – не лише фронт. Це там, де є слабкі й беззахисні, де марно сподіватися на державну машину і незрозуміло, в кого просити допомоги. В цьому і є його сила – відчувати, де ти потрібен та віддавати себе цілком і повністю

Мій дім – море

…Замість різнобарвного дитинства  – похмурі стіни інтернатів. І не тому, що Сергійко сирота. І не через те, що хлопчина був зай­вим і непотрібним у родині. Тут доля сама розставила всі крапки: жорстоко, трагічно, безжально. У його матері під час пологів  паралізувало ноги, і вона на все життя лишилася інвалідом. Тому, попри материнську любов, жінка була змушена залишити сина, бо фізично не могла виховувати новонароджену дитину. А ким був батько хлопчика – цю таємницю забрала із собою в могилу.

Нині вже дорослий чоловік пригадує, як тоді не вистачало поруч рідної людини – реальної, а не персонажа з книги, яка б довела, що мріяти треба і дуже важливо, якщо працювати над собою, то ці мрії обов’язково стануть реальністю.

Мрії хлопця почали здійснюватися дещо пізніше, коли під час служби на флоті він закохався в море. Час від часу в нього цікавилися, де його дім, і Сергій із юнацьким запалом відповідав: «Море!» Ходив у далекі плавання на великому кораблі. Повертався засмаглий, обвітрений, загартований потужними штормами… І не з порожніми руками – привозив неймовірні картини, які абсолютно точно відтворювали всі настрої моря.

«Служив на Далекому Сході, – розповідає Сергій. – Спочатку був звичайним матросом. Згодом став старшиною команди корабля ІІІ рангу. Отримав військове звання мічмана. Саме там я зрозумів, що маю хист художника. В інтернаті теж малював, але був переконаний, що то лише дитячі забавки. На кораблі мене почали називати мариністом (художник, що малює море. – Авт.)».

Морські простори були виконані настільки майстерно, що членам екіпажу корабля мимоволі  здавалося, що вода ось-ось вихлюпнеться за раму і затопить все навколо. Крім живописних полотен, Сергій захоплювався різьбленням. Вирізав кораблі, портрети військових. Закоханий у велич природи, мічман і подумати тоді не міг, що згодом він малюватиме… війну, в якій братиме участь.

На службу – за 24 кілометри…

З розпадом Радянського Союзу Сергій повернувся на рідні простори. Оселився на Чернігівщині в Острі – невеличкому містечку над Десною.

«Тут жили мої мама і сестра Ніла. Мати після Чорнобильської катастрофи почала хворіти. Мені хотілося бути поряд з нею. Я завдячую їй своїм життям. Моє народження зробило з неї інваліда, – опускає очі мій співбесідник. – У мене була можливість перевестися до Чорного моря, але я твердо вирішив, що маю бути поруч із рідними».

Сергій Леонідович був призначений начальником клубу 300-го навчального полку у військовій частині Сухопутних військ ЗС України «Десна». Підйом на роботу – о п’ятій ранку, а до служби – 12 кілометрів.

«Від Остра до Десни й назад я щодня долав по 24 кілометри пішки. О восьмій годині треба було стояти у строю. Два запізнення – і шукай нову роботу. Якось командир частини їхав у справах до Остра і на мосту побачив, як я щодуху мчу на роботу, – усміхається чоловік. – Наступного дня викликав мене і сказав: «Якщо приходитимеш невчасно на роботу в межах розумного  – заплющуватиму на це очі». Але мені все одно не дозволяла совість так робити. Який я приклад показую солдатам, якщо сам запізнююсь».

У військовій частині знали, що Сергій Дроб’язко гарно малює, і запропонували зайнятися музеєм, розташованим на території навчального центру. Копітка була робота – стенди, експонати, архіви…

«Я їздив на Андріївський узвіз, продавав картини, аби заробити якусь копійчину, щоб навести лад у музеї. Там познайомився з цікавими людьми. Мені запропонували організувати мою особисту виставку. Після того картини почали продаватися значно швидшими темпами, –  пригадує художник. –  Найважчим був час, коли армію почали гнобити. За президентства Януковича нашу військову частину взагалі хотіли скоротити».

За словами Сергія Леонідовича, центр знищували повним ходом. Його навіть хотіли порізати на метал і розпродати. Заробітної плати не виплачували місяцями. Втім за часів Майдану тут почалося друге життя. Своїми силами військові відновили не лише будівлі й техніку, а й музей, в якому нарешті з’явився стенд із сучасною історією України. Військовий запевняє, що для цього довелося повністю переробити стенди і прибрати деякі музейні експонати періоду «колективізації».

Війна в картинах і у віршах

Багатьом військовим вкрай складно повертатися до мирного життя: болісні спогади про втрату побратимів на війні, посттравматичний синдром і безліч інших чинників протидіють реінтеграції ветеранів назад у соціум. Але є люди, які збирають волю в кулак і починають жити далі. Всім своїм єством намагаються повернутися до звичного життя. Та навіть незламне бажання не може змінити реальності.  Це на собі  відчув і наш герой. До війни картини Сергія дихали свободою: нескінченні простори, незрівнянні краєвиди наймальовничішої у світі країни. Тепер полотна митця кричать про пекло війни. Вдивляєшся у картини художника і ненароком прогулюєшся розбитим і розтрощеним Донбасом.

«Не люблю говорити про ті місяці, що я провів в АТО. Про це розповідають мої картини, а для більш повного розуміння – моє поетичне слово, – констатує Сергій Леонідович. – Майдан у мене вселяв надію. Я постійно туди їздив. Участі в гострих сутичках, правда, не брав, та допомагав чим міг. У мене була місія завгоспа. Їздили з Женею Лоскотом – легендарним капітаном-розвідником, який одразу після Революції гідності пішов добровольцем на Схід. Він  – захисник луганського аеропорту, був безстрашним і мужньо йшов у тил ворога. Цілий рік його вважали безвісти зниклим, аж поки пошуковці не знайшли його могилу під Веселою Горою. Перепоховали у Десні. Як потім з’ясувалося, Євгена намагалися захопити в полон. Але він, відстрілявши всі набої, підірвав себе гранатою… Ну от як можна сидіти і чекати, коли у наші рідні міста й села, в військову частину одна за одною йдуть похоронки, коли гинуть наші побратими, батьки й сини?!»

У березні 2015-го став добровольцем і Сергій. Дружина благала не робити цього, але він не міг більше чекати. Воював у ротній тактичній групі 169-го навчального центру.

«Загалом перебували в Донецькій області, були й виїзди до Попасної, Зайцевого – за потреби. Різні траплялися ситуації. Всі ми там зі зброєю в руках не тому, що нам це подобається. Ми захищаємо свою землю від агресора. Найголовніше – постійно тримати ввімкненим мозок. Хто б коли-небудь міг подумати, що ми воюватимемо з Росією. Цього ніхто не міг навіть припустити. У багатьох чоловіки й сини воюють по той бік. Бо родинні зв’язки все одно ближчі за державні. У нас в Україні роками знищували озброєння. Скільки порізали танків, бойових машин піхоти, систем артилерійських і протиповітряної оборони… Неначе готувалися заздалегідь у такому собі антиукраїнському руслі. Та з цим якось розібралися завдяки волонтерам, небайдужим людям, підтримці Заходу. Засмучують псевдопатріоти. Ну як можна наживатися під час війни? Коли люди гинуть. Коли діти стають сиротами. Коли 20-річні хлопці втрачають ноги, руки… А комусь ці трагічні обставини не заважають змінювати «Жигулі» на іномарку. Ви ж розумієте – не за зароблені гроші… Коли місцеве населення поповнює лави сепаратистів – слів не вистачає. Вся Україна боронить Схід, а вони по той бік гроші заробляють, а по цей – гуманітарну допомогу беруть…».

Під час бойових дій від успішної роботи Сергія Дроб’язка інколи залежала доля всього підрозділу. Та він про це воліє не говорити, мовляв, не прийнято у військових багато теревенити про війну. Пригадує, як у години затишшя змінював зброю на пензель. Та не часто таке траплялося, бо фізично не вистачало сил.

У цивільному житті малює багато. Як каже Сергій, інколи доходило до двадцяти картин за місяць. Кожен сюжет полотна художника має свою передісторію у реальному житті. У своїх картинах він неначе оспівує кожну подію, побачену на цій війні. Та час від часу повертається до улюблених пейзажів, святинь…

«Нещодавно закінчив велике панно в сквері нашої Десни на військову тематику – дев’яносто квадратних метрів. Фарби й пензлі допомагають створити щось для людей, які несуть свою нелегку службу. Днями приступатиму до роботи над меморіалом, – ділиться своїми планами митець. – Робитимемо його за моїм ескізом. Прообраз – мій товариш Євгеній Лоскот».

Сергій Леонідович не відкидає можливості, що повернеться на АТО. Нині ж він активно займається волонтерством. Контролює, щоб допомога була насамперед адресною. Якщо це колеса для машин – то колеса.

«Сьогодні армія стала значно багатшою завдяки волонтерам. Добре, що є бізнесмени, які не примножують свої статки, а діляться. Серед моїх знайомих таких чимало. Тому, коли вони дають гроші на військові потреби, я завжди роблю фотофіксацію того, що ми придбали, бо знаю людей, які наживаються у такий спосіб».

Коло справ, якими займається Сергій Леонідович, дуже широке.  Він – директор музею, художник, трішки поет і музикант. А ще він затятий шанувальник більярду. Неодноразовий чемпіон. Та найголовніше – він патріот, проте цим ніколи не хизується. За нього значно більше розповідають його вірші…

Сніжана БОЖОК

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту