Журнал

«МАМОЧКО, ВІД ТЕБЕ ТАТКОМ ПАХНЕ…»

«МАМОЧКО, ВІД ТЕБЕ ТАТКОМ ПАХНЕ…»

Ледь не щодня вона приходить до пам’ятного знаку загиблим учасникам антитерористичної операції,  встановленому в селищі Десна на Чернігівщині. Ноги самі несуть її  до цієї гранітної плити, в яку війна безжально вкарбувала ім’я її коханого чоловіка і батька двох чудових доньок. Швидким рухом тендітна жінка в камуфляжі знімає військовий кашкет і опускає, ніби соромлячись, глибокі, потьмянілі від сліз очі. Їй так важливо побути тут на самоті, без зайвих свідків, без чужих допитливих поглядів…  Вона говорить з ним: розповідає новини, звітує про те, як минув ще один день… Ця триклята війна розділила її  життя  на «до» і «після». І тепер вона вже не та  зворушлива й ніжна дружина, ласкава матуся, а  мужня й непохитна, хоробра й розсудлива – солдат Світлана Женжеруха

Невтомна жінка
…Дев’ять довгих місяців у її люблячому серці жевріла надія, що чоловік живий. Майже рік невтомна жінка шукала свого коханого… Інколи їй здавалося, що земля йде з-під ніг, та вона хапалася за кожну соломинку, яка хоч якось рятувала від божевілля… Коли районна газета опублікувала трагічну звістку про загибель її коханого, – не вірила. Кричала в усі двері, аби оголосили Володимира безвісти зниклим, і знову їхала на пошуки на буремний схід… Не боялася… Вірила, що він живий, аж поки не почула страшну звістку з уст його побратимів…
Додому прапорщик Володимир Женжеруха вже не повернеться ніколи. 22 червня 2015 року його з усіма належними почестями поховали в селищі Десна. А загинув боєць 1 вересня 2014 року під Георгіївкою, що на Луганщині.
«…Як жити далі? Що робити? Поруч лише дві рідні людини – доньки, яких треба поставити на ноги. Як не здатися долі? Куди не поглянеш – чоловіки в одностроях, адже це військове містечко… У кожній постаті вбачається Володимир, але він уже давно лежить у сирій і холодній землі… Знову кидає в жар… Як не збожеволіти? Може, втекти звідси? Назавжди… Подалі від спогадів. Ні… ні… Не маю права! На кого я покину Володю?! Хто з ним поговорить? Прибере на могилці… Посадить квіти…» – з такими думками Світлана щоночі лягала спати і прокидалася вранці.
Наближалися новорічні свята. 2017 рік уже позаду… У підсумку – сіра буденність під тягарем одноманітності. Іноді з кольоровими проблисками. Це перемоги, здобутки, успіхи в навчанні двох донечок, які, здавалося, надто швидко дорослішали.
Одного звичайного вечора, що був схожий на попередні, повертаючись з роботи додому і в тисячний раз вдивляючись в одяг кольору хакі, Світлана здригнулася… Ні, вона не побачила серед військових Володимира… Цього разу в її голові промайнула інша думка: чому б самій не вдягнути камуфляж? Чи схвалив би це рішення покійний чоловік? Мабуть, ні… Та Світлана вірила, що так вона завжди відчуватиме його поряд…

Долі не здалася – на військову службу подалася
…Мерзла земля, що не піддавалася лопаті в жіночих руках, підступна зброя, яка не завжди влучала в ціль, постійні фізичні навантаження, подолання перешкод… І військова амуніція – ледь не половина ваги тендітної жінки-солдата… Так для Світлани Женжерухи розпочався 2018 рік.
Вона уклала контракт на проходження військової служби. 169-й навчальний центр Сухопутних військ «Десна» відкрив двері для нашої героїні. Тепер вона ходить тими ж коридорами, якими половину свого життя ходив її чоловік, стріляє на тому ж полігоні та їсть з того самого армійського посуду…
– Я зрозуміла одне: аби набути гарного досвіду, я повинна працювати з тими, хто міг би ним зі мною поділитися. З цього й почала. Головне – неухильно йти до своєї мети: тренуватися, доводити собі власну спроможність. Нас вчать стріляти з автомата і гранатомета. Вчать тактики ведення бою, антиснайперській боротьбі, тактичній медицині. А ще ми проходимо «обкатування танком», щоб психологічно позбутися страху перед військовою технікою. Для багатьох це – найважче завдання. Але мене воно не лякає, – розповідає співрозмовниця.
І як би важко і фізично, і психологічно не було,  походи на полігон для Світлани мають особливе значення. Вона завжди викладається на всі сто, за що неодноразово отримувала схвальні відгуки від командирів.
– Коли вперше повернулася додому з військового полігона, дівчатка підбігли до мене, обійняли міцно і кажуть: «Мамочко, від тебе татком пахне… – згадує вона. – На очі набігли сльози, але я не дала їм скотитися по щоках. Татко їхній ніколи не плакав, і я не буду. Адже тепер я дівчаткам і замість батька.

Найкраща у світі мама
Нині її посада – начальник навчальних кабінетів. Світлана пройшла курси інструктора з надання медичної підготовки пораненим. У планах – навчання в центрі тактичної медицини. До речі, цей навчальний центр функціонує у селищі міського типу Десна лише рік, а вже досяг непоганих результатів. Там готують військово-медичний персонал для Збройних Сил України за стандартами НАТО.
– Бойовий медик – це складна професія. Треба добре розуміти, на що ти йдеш. Я готова вчитися! Готова за потреби їхати на схід, – запевняє вдова героя. – Зупинити кровотечу, накласти джгут, поставити крапельницю – здавалося б, прості речі… Та не кожен це вміє. А навантаження на бойового медика значно більше – діставати з «гарячих» точок поранених… Байдуже, яка вага у «трьохсотого», його треба витягти з-під обстрілів і надати кваліфіковану допомогу.
Ще у мріях жінки-солдата – здобути професію військового психолога. Нині вона читає багато спеціальної літератури і вірить, що здатна втілити свій задум у життя.
– Неодмінно піду вчитись, але трохи пізніше, – ділиться вона планами. – Цього ж року студенткою стане старша донечка Анастасія. Вона – розумниця, багато вчиться. Крім того, мої дівчата допомагають мені в усьому. Вечорами я борюся на городі за врожай, аби прогодувати родину, а вони чаклують над вечерею. Часто роблять мені приємні сюрпризи. Я неабияк вдячна, що вони підтримали мій вибір і з розумінням ставляться до змін у нашому житті.
Настя і Надійка – це два найцінніші подарунки для Світлани. Здається, вони подаровані самим Господом Богом напередодні двох свят – 6 січня і 6 березня. Дівчата щодня надихають нашу героїню жити, працювати не покладаючи рук і при цьому залишатися найкращою у світі мамою!
…Коли затихнуть постріли на полігонах, утомлені солдати повертатимуться до своїх казарм, невтомна жінка знову стоятиме біля тієї ж гранітної плити. Майже пошепки вона розповідатиме про ще один день, який прожила без свого коханого…

Сніжана БОЖОК

Powered by Ajaxy