Журнал

Мамине серце

Мамине  серце

…Лютий 2015-го. Третя година ночі. Мирослава вже зо два тижні не знаходить собі місця. Чотирнадцять днів та безсонних ночей «додали» їй років. Скільки пережито за цей час, передумано, переплакано… «Сьогодні двадцять третє», – подумки перегортає календар жінка. «Сьогодні привезуть з полону мого дорогого синочка. Ще три години!» – стрепенулася Мирослава. Годинникові стрілки ніби завмерли. Залишалося так мало до жаданої зустрічі, а час, здавалося, зупинився…

Лише тепер Мирослава Ільчи­шина відчула, що в кімнаті пахне ліками. Та так, що здавалося, ніби то не квартира, а лікарняна палата. Мерщій провітрювати – кинулася до вікна і затримала погляд на гімнастичному турніку на подвір’ї. «На ньому до війни Льошка таке «крутив», що збігалися дивитися навіть хлопчаки із сусідніх будинків! Чому ж раніше не помічала цей турнік?..» Упіймавши себе на цій думці, Мирослава отямилася: «Годі баритися! Треба негайно збиратися. Йти, ні, бігти, мчати, летіти та стрічати свого Олексія…»

– З того часу життя для мене розділилося на: «до» та «після» Дебальцевого, – згадує найменші дрібниці санінструктор однієї з механізованих бригад  Мирослава Ільчишина. – Минуло вже два роки, як мій син повернувся з полону, а я й досі пам’ятаю все: як простояла на морозі дванадцять годин на площі з такими ж, як і сама, згорьованими мамами, як разом із ними сотню разів перевіряли списки полонених, як довго шукала його поглядом серед тих нещасних хлопців, яких привезли автобусом з полону, як, власне, впізнавши Олексу серед інших вояків, йшла до нього, щоб якнайміцніше обійняти… Ті хвилини здавалися мені вічністю. То було 23 лютого 2015 року.

Мирослава Олегівна родом із Хмельниччини. Виросла і навчалася там. А вже заміжню доля привела її на сонячну Херсонщину. Раніше, як вважає жінка, вони із сином та донькою були звичайною українською сім’єю. Мирослава працювала адміністратором магазину, діти ходили до школи. Життя їхньої сім’ї круто змінилося, коли в листопаді 2013-го київські сту­денти вийшли з протестом на майдан Незалежності.

– Я тоді й збагнути не могла, що моє життя змінить… Майдан, – усміхається Мирослава. – Коли стало зрозуміло, що це потрібно нам, українцям, я полишила досить пристойну для нашого містечка роботу і вирушила до Києва. Відшукала земляків, затоваришували. Коли країна нарешті дізналася про «гаранта»-втікача, разом із земляками-майданівцями думали, що справу свою вже зробили. Планували повертатися додому. Та нелюди стріляли в мирних  демонстрантів, і ми зрозуміли, що свою свободу потрібно буде виборювати ще не один тиждень…

Її дев’ятнадцятирічний син Олексій, коли почалася війна на Сході України, одного дня прийшов додому та вигукнув з порогу, що вступає до добровольчого батальйону. Але потрібна мамина допомога, адже у військкоматі запевнили, що за станом здоров’я для служби в армії він непридатний.

– Я тоді ледь не знепритомніла, – пригадує Мирослава. – «Як ти можеш?» – кажу. – «Ти ж не годен до війська! Наші хлопці там гинуть. Хочеш матір свою осиротити?». І пішло-поїхало! Та син твердо сказав, що все одно втече. Я – у сльози, донька Марійка теж розхвилювалася. Але то були лише наші дівочі сльози. У глибині душі я пишалася своїм Льошкою, пишалася тим, що виростила справжнього чоловіка, захисника, який не зважає навіть на материні сльози й рветься у бій. Хлопчисько та й годі! Напевно, вони всі такі.

Олексій потрапив у добровольчий батальйон «Кривбас». Потім були жорстокі бої на Сході України, оточення біля Дебальцевого, полон. Але є в її спогадах й таке, про що без сліз згадувати не може. Це той жахливий телефонний дзвінок, коли у слухавці по-чоловічому холодно пролунало: «Співчуваю. Ваш син загинув…».

– Це було в лютому 2015-го, – ділиться спогадами Мирослава Олегівна. Здається дев’яте число, понеділок. Я навіть голос той пам’ятаю. Після тих слів пролунали короткі гудки… І земля ніби розверзлася піді мною. Спочатку відчула таку пустку в душі, що на деякий час втратила будь-який інтерес до життя. Та згодом взяла себе в руки, отямилася. Що ж, треба і з цим жити. Дякувати Богу та подругам, трималася якось на цьому світі. Та, виявляється, то була своєрідна перевірка на міцність. Я її витримала, вистояла, виплакала, пережила. Як згодом з’ясувалося, через нашу одвічну плутанину у списках, син потрапив до переліку загиблих. Насправді виявилося, що він у полоні. Та легше все одно не ставало. Вирішила: доки не побачу його живого, нікому не віритиму. Нарешті дочекалася.

Коли Олексій повернувся додому, Мирослава думала, що нікуди його вже не відпустить. Будь-якими способами. Та про це годі було й думати. Син заявив, що він не зможе далі так просто ходити по землі й спокійно жити без своїх хлопців. Сказав, що загиблих не повернеш, а живим на фронті вкрай потрібна допомога. Тим паче, що вже навчився бити ворога.

– Я зрозуміла тоді, що мій маленький Льошка, цей хлопчисько, який ще зовсім нещодавно бігав у дворі з такими, як і сам бешкетниками-відчайдухами, став дорослим, – говорить Мирослава. – Він – воїн, він – захисник. Побувши вдома лише тиждень, знову подався на фронт… Нині Олексій – курсант першого курсу Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного. Буде офіцером-десантником. Впевнена, що його бойовий досвід стане у пригоді побратимам, з якими він нині ділить курсантську долю.

А в біографії Мирослави Олегівни далі був волонтерський рух на теренах уже рідної Херсонщини, допомога нашим хлопцям на передовій.  Жінка була вражена атмосферою самопожертви й самовіддачі, яка панувала серед добродійників. Возили тоді все, починаючи від продуктів харчування і закінчуючи елементами екіпірування.

Поїздивши по фронту, Мирослава та її однодумці й земляки з Голої Пристані заснували громадське об’єднання ветеранів і родин учасників антитерористичної операції «Єдність». Допомагали отримувати земельні ділянки, кредити під забудову житла тощо. Роботи було стільки, що Мирослава іноді забувала про хатні справи. Добре,  що донька Марія на той час вже підросла й могла сама собі дати раду.

– Та робота була мені до душі. Відчувала себе потрібною, корисною, –ділиться жінка. – Але невдовзі один випадок докорінно змінив моє подальше життя. Моя найкраща подруга втратила на війні сина, однолітка мого Олекси. Вона горювала, шукала собі будь-яку роботу, шукала себе. І невдовзі повідомила, що вступає до війська. Мовляв, усе продумала і твердо вирішила: бути там, де був її первісток.

Разом із подругою армійсь­кі лави поповнила й Мирослава. Уже майже півроку вона солдат. Обіймає посаду санітарного інструктора роти. Жінка намагається не відставати від чоловіків та хлопців, виконує все, що й вони: бігає, стріляє, розбирає та чистить зброю. Щоправда, поки що лише на навчаннях.

Але Мирослава твердо знає, що робитиме, коли її підрозділу доведеться вирушити на Схід. Вона разом із бойовими побратимами помститься за наших хлопців, за вірних і безстрашних синів, які віддали життя за цілісність й недоторканність Батьківщини.

Віталій Соколенко

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту