Журнал

МІСІЯ КАПЕЛАНА

МІСІЯ КАПЕЛАНА

За всі роки війни, проведені на передовій, Сергій Дмитрієв справді заслужив на те, щоб бійці  30-ї окремої механізованої бригади між собою називали його «наш священик». До нього вони йшли отримати благословення, а коли було важко на душі – просто просили поради. Вони йому вірили, а головне – довіряли

Отець Сергій – капелан першого батальйону бригади – гортає фото на своєму ноутбуці й коментує:
– Ось я проводжу обряд хрещення, а це ми із Костею граємо, а ця фотографія облетіла не одне видання, ми її називаємо «Тайна вечеря». Це було на Великдень на Світлодарській дузі. Тоді вже вийшли із Дебальцевого. Ми сиділи в приміщенні очищувальної станції. Звичайно, не спали, а о четвертій ранку фотограф Юрій Білак, який робив фоторепортаж, раптом випалив: «Оце так кадр! Ви сидите як на Тайній вечері».  Ми сиділи за довгим столом, горіла свічка і ми вели бесіду. Так само, як на картині Леонардо да Вінчі.
Таких споминів з Донбасу, де капелан намагається розрядити обстановку, багато: ось він вигадує смішні імпровізації, а іншим разом з медиком Олександром починають співати пісню Ляпіса Трубецкого «Саша и Сережа спать ложаться тоже», – бійці сміються й у такий спосіб відволікаються. Та найважче не на Донбасі, а вже поза зоною конфлікту, коли назовні вилазить весь тягар війни. На питання, чому так, пояснює, що воїн почувається більш захищено там, де побратими охороняють його сон, а тут – він беззахисний і часто-густо почуває себе непотрібним.
Факти говорять самі за себе: після повернення з зони бойових дій, у підрозділах різко збільшується кількість суїцидів та інших небойових втрат, приміром, через алкоголізм. І це там, де священика просто не було. Адже  присутність релігійного лідера в підрозділі – це завжди відчуття дому, спокою і відсторонення від дурних вчинків.
Випадок, який стався із ветеранами в Луцьку, красномовно про це свідчить. Нічним містом отець Сергій із бувалими бійцями, за плечима яких Ірак, Афганістан та схід України, повільно їхали машиною, шукаючи готель. Із патрульної поліцейської автівки пролунала вимога зупинитися. На питання військових «Ми щось порушили?» від поліцейського отримали відповідь, що ні, а зупинив через те, що їхали не швидко і вигляд мали досить підо-зрілий. Коли той дізнався, що бійці з 30-ї бригади, почав хизуватися, що ті нічого не варті, а от він був у луганському аеропорту і знає,
що таке війна. Сержант, який сидів на передньому сидінні, ледь стримуючи емоції, кинув нахабі: «Ви все сказали?» Коли від’їхали від місця інциденту, бійці повернули голови до свого капелана:
– Отче, нам треба було поставити його на місце?
– Ну так.
– Нас принизили, ми ж бійці!
– Він би викликав підмогу. І чим би все закінчилося? – мовив священик.
Супроводжувати військових у цивільному житті – це колосальна напруга. І не кожен священнослужитель здатен зрозуміти того, хто пройшов  котли, обстріли і поранення. Тільки тому, хто був поруч весь час, воїни  можуть відкрити душу. Адже війна загострює почуття, і там, на передовій, вони ходять до капличок, читають псалми, під обстрілами згадують молитви, але повертаючись до домівок, не обов’язково ходитимуть до церкви, проте от до військового капелана – завжди. Тому що той не нав’язує і не повчає. Він – такий само щирий боєць, тільки його зброя – слово.
Загалом присутність священнослужителя поруч відіграє стримуючу роль. Бійці краще адаптуються, знаходять спільну мову між собою і своїми рідними. Отець Сергій робить все, щоб його підопічні почувалися комфортно. Зокрема, вже п’ять років поспіль він влаштовує релакс-пікніки для сімей військовослужбовців у Новограді-Волинському.  Безалкогольне пиво, кава та шашлики, а ще – дружна компанія не залишають нікого без настрою.
Щоб бути з військовими нарівні, потрібно знати їх зсередини, жити їхнім життям, боліти їхніми проблемами та щиро намагатися допомогти. Тому, на думку отця Сергія, допускати до бійців треба підготовлених священнослужителів.
– Священик має постійно вчитися, як і психолог, як військовий. Якщо ти ще й військовий священик, ти маєш набирати досвід безперервно, враховувати нюанси роботи не лише у своєму, а й у сусідніх підрозділах. Він фізично не може охопити всіх, проте навчити дослуховуватися один до одного і не залишатися байдужими – його обов’язок, – каже отець Сергій.
Він свій серед своїх. І додає, що комусь подобається священик у класичному розумінні, а комусь у джинсах та футболці. Саме останній варіант і отцю Сергію і його підопічним до душі. Бо так він ближче до них,  тому зможе допомогти набагато більше. А там, на Донбасі, відслуживши богослужіння, він вдягав камуфляж, берці й допомагав. Не міг стояти осторонь ніколи. Напевне, це почуття абсолютної любові та поваги до ближнього визначили його подальше життя ще на початку 2014-го року. Коли розпочалася анексія Криму російськими загарбниками, отець Сергій на той час був представником Московського патріархату. Це допомогло йому вивозити сім’ї з півострова. Коли ж почалися бойові дії на сході країни, він вдягнув камуфляж, перейшов до Київського патріархату і став військовим капеланом.
– У мене з Новоград-Волинським давні зв’язки. Як прийшов до хлопців у перший батальйон, так з ними  до кінця. Спостерігаю, як командири батальйонів стають командирами бригад. Це радує.
Якби отець Сергій не був священнослужителем, він би обов’язково пішов на війну як солдат. Він переконаний, що кожна людина, яка виконує священний обов’язок захисника Батьківщини, має бути підтримана і не забута. Тому він вирішив створити соціальну службу та став організатором і очільником громадських організацій «Eleos-Ukraine». Головна мета – допомога людям незалежно від їхнього віросповідання, соціального статусу тощо. Звичайно, залишитись осторонь проблем військових команда «Eleos» просто не могла. Так народилося багато проектів для підтримки ветеранів АТО, які шукають себе в бізнесі чи інших видах діяльності. Приміром, почав діяти досить незвичний проект «Ветерано театр». Найталановитіші бійці, волонтери, медики (всі, хто дотичний до війни на Донбасі) пройшли кастинг та вивчають акторську майстерність, а паралельно й англійську мову, щоб відтворити на сцені шекспірівську п’єсу «12-та ніч» саме напередодні дванадцятої ночі наступного року. До такої серйозної роботи були залучені режисери Івано-Франківського театру. Завдяки нестандартному підходу бійці ніби заново адаптуються до соціуму і, головне, відчувають – про них дбають.
Представники соціальної служби Київського патріархату УПЦ постійно організовують тренінги та курси для священнослужителів, зокрема і військових капеланів. Один із важливих напрямків діяльності – супровід лікування ВІЛ-інфікованих, тих, хто хворіє на гепатит С та туберкульоз. Щодо військових, на жаль, і в армійських колективах трапляються такі випадки. Отець Сергій та інші капелани – представники мережі «Eleos-Ukraine» роблять все, щоб полегшити лікування захисникам.
– Військові більше довіряють капеланам, ніж цивільним, які запропонують ту ж саму допомогу. Коли я спілкуюся з бійцем, він слухає, потім телефонує, що ліки отримав і приймає. Чому ми таких лікуємо у військових шпиталях? Бо коли вони вже демобілізувалися, то їх відправляють у цивільні клініки з чергами й відповідним контингентом. А якщо це військовий заклад, їх зустрічає лікар-офіцер, приймає без черги, то вони таку допомогу сприймають по-іншому. Людина себе почуває комфортно, – говорить отець Сергій.
Є й окремий напрямок: навчання інвалідів-ветеранів війни. Найкращі бізнес-ідеї вже втілилися в життя. Чоловіки отримували по 27 тисяч гривень на «розкрутку» власного бізнесу. Хтось купував кавову машину, а хтось швейну. Наприклад, завдяки такому проекту боєць із Новограда-Волинського Олександр Горох започаткував власний бізнес, і у нього працює вже 16 осіб. Серед здобутків, якими найбільше пишається отець Сергій, – соціальний проект «Бюро ветерано» на базі «Піца Ветерано». Колишній боєць з першого батальйону Леонід Остальцев з командою зголосився відкрити такий унікальний напрям діяльності. Тож капелан не міг його не підтримати і знайшов гроші на те, щоб протягом шести місяців робітники «Піца Ветерано» ділилися з бійцями досвідом щодо ведення власного бізнесу. Тому ця затишна піцерія перетворилася не просто на місце зустрічей для бійців, а й стала  своєрідною платформою безкоштовної психологічної допомоги. Тут українські захисники у невимушеній обстановці отримували найголовніше – визнання і підтримку.
А напередодні першого вересня, вже традиційно, отець Сергій поспішає з Києва до Новограда-Волинського до своїх найменших підопічних – першокласників, дітей загиблих військовослужбовців та дітей із малозабезпечених сімей. Він завжди приїжджає до них із рюкзаками, подарунки до яких збирають всією Україною в рамках акції «Ранець доброти». І від усміхнених облич малечі на душі в досвідченого військового капелана стає тепліше та ще більше в зміцнюється віра в те, що Україну чекає світле майбутнє.

Галина ЖОЛТІКОВА

 

Powered by Ajaxy