Журнал

«МІСІЯ» ВОСЬМОЇ СОТНІ

«МІСІЯ» ВОСЬМОЇ СОТНІ

Як і завжди, вони навантажували свою «бойову машину» –  мікроавтобус «Богдан» усім, що могло знадобитися нашим бійцям на передовій. Уже збиралися від’їжджати, аж раптом до них, спираючись на ціпок, підійшла старенька й запитала: «Хлопці, куди ви їдете?» Їй відповіли: «У Піски». Жінка продовжила: «Почекайте, я зараз прийду» і почимчикувала до найближчого супермаркету. За кілька хвилин вона принесла п’ять яблучок і дуже просила передати їх воїнам. Потім взяла клаптик паперу, на якому написала свій номер телефону та наказ: «Хлопці, бийте цих «братів!», поклавши його в пакет із яблуками. А потім додала: «Я сама росіянка, але цих росіян ненавиджу!» Таких виїздів у представників спілки ветеранів Афганістану Шевченківського району Києва «Місія» не злічити. Під час Революції гідності, а потім і в перші роки російської агресії на  Донбасі не знали перепочинку Олександр Денисов, Зубер Артабаєв, Леонід Полосенко, Анатолій Семенюк, Олександр Шкотт, Сергій Карпухін, Сергій Коваль, Ігор Літаш. Було таке, що  приїжджали у столицю на кілька діб і знову – на Схід

Були й у ДАПі, і в Дебальцевому
– До кінця доби ми вже були в Пісках і віддали все захисникам. А коли поверталися до Києва, солдати вже зателефонували цій жінці й подякували. Зранку вона прийшла до магазину, знайшла нас і вже просила передати гостинці певним бійцям, – згадувати про такий неординарний випадок Сергію Ковалю й досі приємно. Він усміхається, а потім додає: – Ми досить часто на початку війни передавали так звані іменні посилки, добиралися до людини, в якому б гарячому місці вона б не перебувала. Бійцю дуже важливо отримати посилку з рук у руки. Тоді він відчуває, що про нього дбають і за нього хвилюються. Було таке, що шукали людину на лінії фронту добу-дві, об’їжджали позиції. Так увесь передній край об’їздили. Одного разу доїхали до донецького аеропорту, та захисники ДАПу тоді вибігли з криками: «Ви звідки взялися тут? Мерщій їдьте звідси!»Вони вже пройшли одну війну, тому робили й досі роблять усе, щоб підтримати нашу армію. Адже бійцям найбільше потрібна підтримка і людська увага. Нині, коли українське військо вже набагато краще укомплектоване та забезпечене, бійці дедалі частіше просять: «Просто приїжджайте до нас …»
Можливо, тому, що воїни-інтернаціоналісти, як їх зазвичай називають, роблять свою справу від щирого серця, під час Революції гідності до них почали долучатися й інші військові, які згодом вступили до лав «Місії», щоб допомогати армії та власному народу. Так до колективу приєднався сапер-розмінувальник сержант Сергій Карпухін. За його плечима служба в МНС. Під час буремних подій на столичному майдані Незалежності познайомився із Олександром Гуменюком, який потім  став його комбатом у батальйоні «Київська Русь». Він згадує про загиблого підполковника Гуменюка із неабиякою повагою:
– У ньому відразу відчувався залізний стрижень. Він – десантник і, як кажуть, завжди був «на коні». Але тоді, 2014 року, в армії всього не вистачало, тому мені особисто дуже допомагали друзі, які живуть за кордоном. Ми якось по Skype  спілкувалися, і один із них прямо запитав: «Кажи, що треба». Тож за два тижні він зібрав на фірмі й передав у перерахунку на гривні близько 100 тисяч, на які ми для свого підрозділу придбали вісім бронежилетів VI класу, генератор та інші речі.
На власне 27-річчя 6 червня 2014 року Сергій зі своїм підрозділом визволяв окупований сепаратистами Слов’янськ, потім ніс службу на блокпосту «Балу», в Логвиному, Водяному. До злітної смуги донецького аеропорту було лише кілька кілометрів. До позицій завжди йшли пішки, бо доїхати було неможливо. Одного разу під ДАПом мали закласти вибухівку, якої не було. Тож досвідчений сапер виявив кмітливість: виколупав із підбитого танка активну броню, з неї дістав пластид і виконав завдання. Сергій каже, що його професія – це як справа ювеліра, така ж точна й творча. Якось довелося робити електродетонатор із запалу ручної гранати.
– Тобі дають лише базові знання, а в бойових умовах потрібно самому збагнути, як діяти далі.
Тому вирішив: вчитиме цього і бійців. Він вже не один рік є інструктором, їздить у військові підрозділи, передаючи свої знання, рятує комусь життя.
Його напарник Сергій Коваль – досвідчений десантник – переконаний, що без волонтерів на початку війни українським воїнам було б непереливки. Адже тільки їхній колектив доправив на передову не одного легковика, велику кількість легально придбаної зброї, шоломів, бронежилетів, техніки та різних засобів. Не кажу вже про предмети першої необхідності, одяг та їжу.
– У Дебальцевому вже було досить гаряче, та ми все одно їздили до наших. Одного разу привезли продукти, а хлопці з 28-ї окремої гірсько-штурмової бригади відмовилися забрати всі харчі, які нам передали жінки-волонтери з Києва. Бійці сказали, щоб ми віддали їх тим, хто стояв на блокпостах. Обстріл був страшенний, і ми мчали, як дозволяли дороги, зупинялися лише на мить на блокпостах і їхали геть. Зупинилися вже в Луганському. Там два військовослужбовці перевіряли наші документи, а потім попросили відкрити машину для перевірки. Там уже нічого не було, окрім спального мішка. І один із бійців, ніяковіючи, запитав: «У вас раптом не має зайвого?» Не вагаючись, ми віддали йому свій. Було б ще щось, не пожаліли б, – говорить Сергій Коваль.
2014-му він майже жив на Донбасі, а коли приїжджав до Києва, то жодного дня не марнував. Зустрічався з розробниками та виробниками різних гаджетів для армії, особисто брав участь у модернізації деяких виробів. Він згадує, що, приміром, ехолокатор для армії робили жінки на одному з вінницьких заводів. Вони залишалися після робочого дня і допізна безкоштовно створювали ці необхідні вироби, за допомогою яких можна відслідкувати та збити безпілотник. А на один безпілотник для українців закордонні друзі допомогли Сергієві зібрати 100 тисяч гривень. Він каже, що були люди, які давали лише по 10-20 доларів, але й вони були вкрай потрібні. Апарат збирали в Україні, врахували всі побажання армійців.
– Коли ми розробляли безпілотник, постійно думали про те, як його вдосконалити. Адже наші квадрокоптери неабияк шумлять. І коли сепаратисти використовували такі зразки, то наші бійці відразу їх виявили. Ми почали робити таку техніку, якою на фронті й досі користуються.
Коли добігав кінця 2014 рік, Сергій Коваль як професійний військовий бачив, що потрібна не лише волонтерська допомога, а й професійна. Він пішов на війну розвідником. Катастрофічно не вистачало тепловізорів, у деяких організацій були замовлення на три місяці наперед. Та часу не було. І коли в підрозділі, де служив Сергій, з’явився перший загиблий через те, що банально не було тепловізора, він почав бити на сполох. І вже за три дні друзі-волонтери привезли перший прилад. Невдовзі їхній запас поповнили ще кілька зразків, але й першого вистачило для того, щоб більше не було летальних випадків.
Сергій дуже цінував, коли до його побратимів-розвідників приїжджали волонтери. Адже сам бачив, з якими очима школярі завжди передавали малюнки та саморобки бійцям. А ті клали їх під бронежилети як обереги. Для розвідника ж оберегом на місцевості є його маскхалат. Маскхалатів, до речі, у підрозділі також не вистачало. І Сергій знову звернувся до волонтерів. Коли був у відпустці, вдягнув форму і поїхав вирішувати питання щодо цього замовлення.
– Я їхав у метро. Просто стояв у вагоні і дивився у вікно, в одну точку. Коли розвернувся, щоб вийти, то жінка, яка сиділа неподалік, встала й запитала: «Ви звідти повернулися?» Я кивнув головою, а вона мене обійняла. Потім інша підійшла та обійняла. Я просто був шокований такою увагою. Тоді ще раз переконався, що моє життя недаремне. А ще переконався, що на Донбасі робимо велику справу. 2015 року неподалік розташування нашої бригади місцеві діти створили бліндаж, встановили український прапор та гралися в «укропів та сепарів». Одного разу, проїжджаючи колоною повз місце дитячої гри, військові вирішили закинути дітлахам подарункові набори з цукерками та синьо-жовтими браслетками. Але їх на місці не було, лише старі люди стояли вздовж дороги. Тоді бійці жбурнули подарунки їм. Та ті перелякалися й попадали долу. Зупинятися, щоб їх заспокоїти, не було змоги: їхали на завдання. Та коли поверталися, місцеві селяни перепинили колону і віддячили українським бійцям всім, чим могли: капустою, морквою, огірками… – згадує про подію Сергій Коваль.

Аеропорт «Бориспіль» – невигадана історія
Сергій із напарником у волонтерській справі Анатолієм Семенюком 2014 року об’їздили весь Донбас. Та їхнє братерство розпочалося ще до війни в Україні, їх згуртувала небайдужість до рідного краю. Кожен із них пішов на майдан Незалежності через власні переконання, та вже там почали робити все, щоб правда
перемогла лицемірство та зухвальство. Анатолій згадує про такі речі, які чомусь і досі не розголошуються. Адже боротьба проти корумпованої влади тривала не лише в центрі міста. Аеропорт «Бориспіль» став плацдармом для протистояння між народом та його зрадниками. Представники 1-го взводу 8-ї «афганської» сотні стали на заваді багатьом неправомірним діям. Вони на власні очі бачили, як на духовенство Московського патріархату, працівників російського посольства із сім’ями чекав літак, який протягом семи годин стояв на злітній смузі напоготові. Під’їжджали банківські броньовані машини, завантажені вщерть, але 1-й взвод 8-ї сотні не дав їм проїхати, скориставшись дипломатичними каналами. Хлопцям погрожували кривавою розправою, пропонували чималі суми грошей, проте вони все одно стояли, бо знали, за що на Майдані вмирали люди. Потім до них підходили працівники аеропорту та стюардеси і казали: «Хлопці, де ви були раніше? Тут вже багато чого вивезли».
– До нас підходили і люди з інформацією, що летить незрозумілий літак. Минав якийсь час, і він навіть не заходив на посадку, а розвертався в повітрі і летів геть.  Нам вдалося затримати й підозрілого чоловіка, який мав фальшиві документи. Передали його Службі безпеки України. В нього ще було татуювання на всю спину «Вольный стрелок». Хлопці, які пройшли Афганістан, відразу збагнули, чим «стрєлок» займається, достатньо було одного погляду на його пальці, – говорить Сергій Коваль.

У дитинстві так прагнув незалежності України, що спалив піонерський галстук
Першу волонтерську поїздку  Анатолій Семенюк та Сергій Коваль здійснили в селище Піски. Анатолій каже, що коли порівняти цей населений пункт у 2014 році і тепер – його не впізнати, це суцільні руїни. Він називає це «глобальною катастрофою» і дивується, як там можна було вижити.
– На початку війни там було все за найвищим розрядом, маєтки шикарні. В гаражі однієї з таких осель медики влаштували медичну частину. То там було так стерильно, що заходили до приміщення в бахілах. Ми возили їм медикаменти, бо їх катастрофічно не вистачало, – згадує Анатолій.
А потім чоловік додає, що навіть їхати в такі гарячі точки не завжди хтось наважиться. Та він, який пройшов пекло Афганістану, знав, що зробить це. Напевне, такий дух незламності спонукав його їхати й у район Дебальцевого, коли  російські війська охоплювали місто колом зрадницької пастки.
– Коли вже розпочалася справжня війна за Дебальцеве, ми були на самісінькому передньому краї. Зателефонував бійцю, щоб особисто передати передачу, та він сказав, що не забере, сказав, щоб їхали геть. Та я відповів, що за будь-яку ціну дочекаюся. Тієї ж ночі розпочалися жорстокі бої, ми перенесли всі харчі до підвалу одного з гаражів і повідомили про це бійців. Місто накривала ворожа артилерія, і гараж було знищено. Українські військові опинилися в оточенні. І їхньому здивуванню не було меж, коли в підвалі виявили вцілілі продукти. Вони п’ять діб трималися завдяки тим харчам, – ділиться спогадами Анатолій.
Чоловік ніколи не приховував від своїх найближчих, чим займається. Його мати завжди питала: «Сину, навіщо ти туди їздиш?», на що він одного разу відповів: «Я бачив війну в Афганістані, і не хочу, щоб мої діти чи онуки бачили те ж саме в Україні».
– Мій покійний батько казав, що в людині можна вбити все, окрім патріотизму. Ще з дитинства я так любив свій народ і виказував це у зухвалих вчинках, що мене вигнали з піонерів, не прийняли до комсомолу, а потім сказали: ми тебе відправимо туди, звідки не повертаються. Так я опинився на посаді снайпера поблизу міста Герад в Афганістані. Був снайпером, довелося побувати й у тривалих виходах, багато чого бачив, проте ніколи про це не жалкував. У мене такий досвід, який тепер можу передавати нашим хлопцям, – розповідає Анатолій.
Не один раз він виїжджав із командою в зону АТО, щоб доправити бійцям гвинтівки, які потім на місці доукомплектовували та пристрілювали, вчили снайперській справі і бійців. Він каже, що волонтерам один зразок зброї обходився в 1200-1500 американських доларів. А ще він пишається тим, що бронежилети, які відвіз на війну, були якісні і рятували життя.
– Перші 100 бронежилетів ми робили для своїх хлопців, які були вже в АТО. Знайшовся бізнесмен, який закупив найкращий метал, знайшли людей, які пошили розвантажувальний жилет, нарізали метал на пластини. Такий виріб нам обходився всього у 3500 грн. Коли ми їх з фабрики забирали і  несли в машину, до нас підійшла жінка і просто зверху поклала гроші. Ми були приємно здивовані. А наші бронежилети врятували не одну людину. Якось комбат одного з підрозділів зазнав поранення від вибуху міни, та завдяки цим пластинам він вижив. Ми йому потім інший бронежилет привезли, він дякував, – говорить Анатолій.

За 150 метрів від сепарського блокпоста
Як не дивно це звучить, проте Революція гідності, а потім війна на Донбасі об’єднала багатьох українців. Вони почали робити те, про що в недалекому минулому навіть і не задумувалися. Ті, в чиїх серцях жили болючі спомини про Афганістан, хто був щирим патріотом, почали діяти.
Ігор Літаш зайнявся волонтерством тому, що з Майдану пішли воювати його друзі, потім – діти й онуки його друзів. Він запитував себе: як можна залишитися осторонь? Він не міг. І тому чільне місце в його житті посіла волонтерська діяльність, постійні переїзди в зону бойових дій на мікроавтобусі «Богдан» та друзі-волонтери.
– Ми активно почали співпрацювати із багатьма волонтерськими організаціями Києва. Зокрема нам дуже допомагала група «Материнський оберіг». Жінки та дівчата день і ніч пекли пироги, сушили моркву, картоплю, в’язали шкарпетки, плели сітки. Допомагали й волонтери з «Вежі над Дніпром». Одного разу для захисника донецького аеропорту привезли коробку із написом «Від афганців Оболоні», йому було дуже приємно, – говорить Ігор Літаш.
Перші роки протистояння на Донбасі були дуже гарячими і для волонтерів, – продовжує розповідь Олександр Денисов. Було таке, що їхали тільки в один батальйон, але маршрут пролягав через десять підрозділів. Їздили ж переважно на передову, нервова напруга і постійні переїзди давалися взнаки. Одного разу взимку поблизу Опитного їхній водій збився з дороги. Проїхали кілька населених пунктів, а дорогу назад ніхто показати не може. Лише у крайньому селі побачили старого чоловіка, який стояв на узбіччі. Він  запитав: «А ви звідки?», хвилину стояв мовчки, курив, а потім продовжив: «До Києва прямо і ліворуч, а на Донецьк – ось уже блокпост, 150 метрів». Напевне, сепаратисти не звернули увагу на мікроавтобус,  подумали, що це звичайна місцева маршрутка.
Серед воїнів Афганістану є чимало тих, хто пішов захищати і рубежі нашої країни зі зброєю в руках. Олександра Шкотта не зупинило навіть те, що за два роки афганської війни він дістав поранення, контузію та перелом хребта. Здавалося б, таке могло надломити навіть сильну особистість. Та Олександр не здався. А з перших днів російської агресії поставив собі за мету служити в лавах Збройних Сил. І хоча представники 8-ї сотні йшли з Майдану переважно в добробати, чоловік не піддався загальному настрою. Йому вдалося потрапити на службу в один із розвідувальних батальйонів, який на той час комплектувався в Новограді-Волинському. На той момент йому вже виповнилося 50 років, проте він каже, що афганський гарт не зник, і завдяки цьому міг дати фору 30-річним. 2014 року Олександр став командиром взводу та пройшов багато гарячих точок: Павлопіль, Гранітне, Чармалик. Були численні виходи в тил ворога. От лише забезпечення батальйону було мізерним. Допомогу надавали волонтери, тому після закінчення служби він не міг вчинити інакше, як продовжувати цю благородну справу волонтера, чим займається і понині. Це вже тепер чоловік може розповісти:
– До нашого 54-го окремого розвідувального батальйону приїздили волонтери навіть зі Львівської області, везли продукти, у нас на кухні й готували. Без такої підтримки ми б, напевно, не вистояли.
Той розвідник кращий, котрий спритний та винахідливий. Олександр каже: хороший розвідник – непомітний. Він засвоїв це золоте правило ще в Афганістані. Тому, щоб здобути потрібну інформацію, шукав досить неординарні шляхи. Приміром, просив священика, який був у їхньому підрозділі, вдягнути рясу й під виглядом місцевого батюшки сходити до сепаратистів та зібрати розвіддані. Той радо допомагав, ішов у тил ворога, ніби благословляв їх, а сам рахував техніку та дізнавався про місце розташування їхніх складів. Та до таких екстремальних заходів розвідники вдавалися вкрай рідко,  здебільшого заходили вночі в глибокий тил ворога. Розвідник каже, що вдягали цивільний одяг і шукали сепаратистів. Ті ж зазвичай пиячили, було багато й неадекватних, вони все розповідали «новоспеченим друзям».
Олександру довелося багато працювати і з власними підлеглими, навчаючи їх спершу елементарних речей: як правильно поводитися зі зброєю, якою має бути тактика бойових дій, як треба відбивати напад, відступати, згруповуватися і знову наступати.
– Вони всі з відкритими ротами мене слухали, а потім по черзі підходили й цікавилися, чи можна ставити запитання. Підходили хлопці і з інших підрозділів, розпитували про нюанси, адже практично нічого не знали. Навіть перші постріли з автомата їх лякали, – згадує Олександр Шкотт.
Досвід розвідника дещо допоміг Олександрові в подальшій волонтерській діяльності, його пускали навіть у так звані червоні зони, де тоді перебували його друзі по зброї.

Його досі не відпускає Афганістан
Не кидає своїх і голова Спілки ветеранів Афганістану Олександр Денисов. З перших днів війни на сході України він на передовій. Завдяки особистим зв’язкам йому вдавалося організовувати збір коштів для досить недешевих покупок для бійців АТО, а також вирішувати безліч проблем. Олександр згадує випадок, коли їхня група була дещо приголомшена виглядом одного бійця. На позиції в населеному пункті Опитне, що неподалік донецького аеропорту, службу ніс хлопець з Полтавщини, який був одягнений повністю в цивільне. Через його великий зріст та 47-й розмір ноги не могли знайти ні форми, ні берців. Напередодні Нового року зробили йому подарунок: пошили все на замовлення та привезли. Він дуже зрадів такій увазі. Паралельно Олександр Денисов робив усе, щоб армійці знали нюанси, без яких просто не обійтися на війні, наприклад, як використовувати ту чи іншу техніку на полі бою. Також представники спілки робили копії з підручників щодо ведення розвідки та з маскування, привозили фахівців, які на місці вчили керувати танками та САУ.
Небайдужий Олександр Денисов і до долі співвітчизників, які воювали в Афганістані, зникли безвісти або потребують допомоги. Він і досі веде пошукові роботи через діаспору та завдяки зв’язкам, які напрацював за багато років. Після війни в Республіці Афганістан він не один раз приїздив туди, але вже в іншій ролі. Місцеві, як дізнаються, що він «шураві», йдуть на контакт, проте бувають випадки, коли навіть досвідчені провідники відмовляються йти в той чи інший кишлак: звідти можна не повернутися:
– 412 наших полонених та зниклих безвісти – стільки залишилося бійців радянської армії в тій далекій країні. На даний момент доля 19 невідома. Хтось повернувся додому, а хтось і досі живе там, і навіть важко уявити, що вони відчувають і як сподіваються на те, що про них пам’ятають. Є й тіла загиблих, ми ведемо переговори щодо їхнього повернення, але це важкий процес.
Приміром, у місто Кундуз, в якому велике угруповання талібів, місцеві бояться їхати. Олександр з напарниками готовий до будь-якого перебігу подій. Під час останньої подорожі їхня група потрапила в засідку. Досвідчений солдат каже, що це нормально для Афганістану. А ще він ризикував життям, щоб знайти людину, яка може бути Ігорем Білокуровим, про якого дізнався з мережі Інтернет, що він нібито живий. Щоб перевірити інформацію, він разом із друзями за допомогою діаспори знаходили афганців, які по кішлаках ходили з фото й шукали цю людину. Пошуки увінчалися успіхом. Перед тим, як їхати до полоненого, Олександр із членами групи «Пернач» зустрічався з його родичами на Волині. Мати згадувала, що в сина був шрам на коліні, і більше нічого такого. Та коли Олександр зустрівся із людиною, яка може бути Ігорем Білокуровим (Амураддин), і запитав, чи є в нього шрам, той відразу загорнув штанину до коліна й показав шрам. Амураддин (можливо це Ігор Білокуров) передав мамі до України подарунки – хустинку та мигдаль і сподівається, що ще зможе побачити її живу, адже тій майже 80.
– Ми сфотографувалися на згадку з Амураддином і привезли фото його мамі. Вона впізнала його, постійно плакала й благала повернути сина. Ми робимо все можливе.  Адже в нього там є сім’я – п’ятеро дітей, і їх також потрібно вивезти, – розповідає Олександр. – Якщо виявиться, що це Ігор Білокуров, то доведеться платити викуп не лише за нього, а й за його родину.
Олександр каже, що в Афганістані є такі українці, які прийняли мусульманство й не хочуть повертатися, а є такі, які повернулися в Україну та через короткий проміжок часу знову виїхали до Афганістану.
– Я літав туди чотири рази. Спочатку хотів з’ясувати інформацію щодо місць захоронення наших хлопців, які потрапили до полону та були страчені. На жаль, таку інформацію здобути не вдалося. Проте скільки вистачить сил, стільки займатимуся цією справою. Бо хлопців досі чекають рідні і сподіваються, що вони живі…

Галина ЖОЛТІКОВА

 

Powered by Ajaxy