Герої АТО

Місія Гордійчука

Місія Гордійчука

journal_20160702_008Це невеличке містечко в Донецькій області, що розташоване на вузлі залізничної гілки, стало епіцентром однієї з основних військових подій неоголошеної Росією війни на українській землі. Запеклі бої взимку 2014-2015 років привернули до нього увагу як до наймасштабнішої злочинної операції російсько-терористичних військ на Донбасі. Історія героїчної оборони Дебальцівського плацдарму містить чимало прикладів справжньої сили, стійкості духу та витримки наших воїнів. Одним із тих, хто потрапив у «дебальцівське пекло» та зміг вибратись із нього живим, є капітан Сергій Гордійчук. З першого дня ротації і до самісінького виходу наших військ із окупованого міста він неодноразово вступав у бойові зіткнення з ворогом, перебував під артилерійським обстрілом, супроводжував військові вантажі на найнебезпечніші ділянки фронту…

Ще до початку проведення антитерористичної операції на Донбасі 101-ша окрема бригада охорони Генерального штабу вважалася однією з найкращих армійських частин. Тому чимало офіцерів та контрактників прагнули служити саме тут. Влітку 2014 року найсміливіші бійці «сто першої» їхали на Донбас захищати рідну землю.

Того дня наказ на марш другій ротації віддавав особисто командир бригади. 3 грудня 2014 року тоді ще старший лейтенант Сергій Гордійчук у складі зведеної ротної тактичної групи зі 150 військово­службовців прибув для виконання завдань антитерористичної операції в Дебальцеве. Ситуація навколо цього населеного пункту загострювалася. Наша розвідка доповідала про небезпеку, тож часу не гаяли. Замінивши колег, українські військові почали укріплювати позиції: облаштовували нові бліндажі, готувалися до оборони міста.

– Перше хвилювання, перший обстріл згадуватиму довго. Щойно приїхали, зустріли своїх колег, обнялися, але не встигли навіть перекинутися кількома словами, як немов грім серед ясного неба прилетіли ворожі снаряди, – ділиться враженнями офіцер. – Почув команду «Повітря!», «Повітря!»  Одразу й не второпати, як діяти. Проте робив, як усі: мерщій побіг у бліндаж. На щастя, того разу обійшлося. Тоді я не зрозумів, що це – лише квіточки… Згодом під свист куль ми засинали, як під колискову. Від них і прокидалися.

journal_20160702_010У зоні АТО Сергій Гордійчук командував взводом. Офіцеру та його підлеглим довірили відповідальну й водночас небезпечну місію. Вони опікувалися бойовим супроводженням колон з особовим складом, доставляли на передову боєприпаси, пальне, продовольство. Ці завдання виконували непомітно, аби не стати мішенню для терористів, не втратити техніку, котра була на вагу золота. І все це в умовах постійних бойових дій, психологічного навантаження, стресів, мінливої погоди. Часто вологі серветки заміняли лазню.

Особливо пам’ятними для Сергія Гордійчука були конвої до воїнів 169-го навчального центру «Десна», які тримали оборону на Гострій Могилі. Два пости, які з легкої руки бійців отримали назви «Ігор» та «Василь», від бойовиків відділяли якісь 400 метрів. Тут воякам доводилося найважче, адже противник безперервно садив по них мінами і снарядами. Хлопці зазнавали втрат, були поранені і серед деснянців. Проте не здавалися, утримували позицію, відбиваючи одну за одною атаки оскаженілих терористів. Одного разу відчути цей кинджальний ворожий вогонь на собі довелося й Сергію Гордійчуку та його побратимам.

– Ми вкотре доправляли на Гостру Могилу воду і боєприпаси. Командир «Ігоря» потис руку і подякував нам. Далі  нас чекали хлопці з «Василя». Розвідку дороги до цього поста, найближчого до противника, я особисто здійснив на бронетранспортері. Вечоріло. Встановилася підозріла тиша. Дав команду на рух вантажівки з майном, що зупинилася за кілометр від позицій. Сам поїхав назустріч підлеглим, – переводить подих капітан Сергій Гордійчук. – Коли «Урал» майже наблизився до поста, терористи відкрили інтенсивний мінометний вогонь. Під обстріл потрапив і мій бронетранспортер. Осколки посікли броню. БТР зупинився. Спочатку, прикриваючись димовою завісою,  я намагався завести машину та виїхати із зони ураження, але зусилля виявилися марними. Довелося займати оборону і відстрілюватися. Вчасно підстрахували хлопці з поста. Вони завдали по бойовиках удар у відповідь, провели відволікаючий маневр, чим змусили їх припинити стрільбу. У тому бою терористи зазнали втрат. Коли бій стих, я побачив, що примерзла земля навколо нагадує зоране поле. Вже з настанням сутінків нам на допомогу прибула зведена рота. Гуртом доставили вантаж, на буксирі евакуювали техніку, а головне – виконали бойове завдання.

journal_20160702_015Ще однією гарячою точкою на Дебальцівському напрямку було смт Чорнухине. Через постійні обстріли бойовиків дістатися до населеного пункту було непросто. Для місцевих то була справжня біда. Щоб мирні люди отримали пенсії, Сергій Гордійчук неодноразово засніженими дорогами, долаючи балки та минаючи круті урвища і залізничні переїзди, супроводжував до цього багатостраждального селища місцевих чиновників. Потім вивозив поранених українських військових із взводного опорного пункту «Балу», розташованого неподалік. Через стійкий опір українських захисників ця позиція була зруйнована снарядами російських «Градів»…

– У Чорнухиному, яке в лютому 2015 року було захоплене російськими найманцями, інфраструктура була повністю зруйнована. Під час активної фази наступу російсько-терористичних військ та бомбардувань ними житлових кварталів більшість мешканців залишили селище, а ті, що зосталися там, були змушені голодувати, – розповідає Сергій.

Загалом місцеве населення в Дебальцевому та сусідніх селах до українських воїнів ставилося не надто привітно. Хоча наші бійці безстрашно приймали на себе ворожі кулі, ділилися з людьми хлібом, відновлювали розбиті ворогом будівлі, їхньої жертовності і самовідданості там не оцінили. Більшість підтримували Путіна, «Гіві», Безлера і чекали встановлення проросійської влади, як манни небесної…

У січні 2015-го бойовики обстрілювали околиці Дебальцевого з артилерії. Сергій Гордійчук повертався з бойового завдання. Аби перечекати обстріл, наші зупинилися біля одного з будинків. Місцеві ховалися в підвалах. Та коли побачили БТР, одразу посунули до українських воїнів, і військові поділилися з ними тушонкою, згущенкою, консервами. Аж раптом одна бабка, набравши собі харчів, відійшла на кілька метрів убік і почала крити хлопців матюками. Інші їй вторили: «Убірайтєся отсюда, фашисти. Здесь правіт «Новоросія». Скора прідут наши. Всєх вас, бєндеровцев істрєбім…»

– Ми отетеріли. Що відбувається? Тоді серце боляче защеміло. Отакої: ми ділимося з ними харчами, а вони чекають терористів, – обурюється Сергій. – Довелося цим «біснуватим» правити мізки та пояснити, що я – український офіцер, патріот і понад усе ціную свободу, тому й приїхав на Донбас, щоб захищати свою землю. А цим місцевим пропутінцям порекомендував їхати з України до Сибіру, на Сахалін, Далекий Схід, адже Росія велика, тож місця їм вистачить.

Гордійчук неодноразово відчував подих смерті, однак останньої миті ставалося диво – неначе невидимий янгол-охоронець відводив від Сергія небезпеку. Такий випадок трапився з ним неподалік смт Луганське.

– Ми виїжджали путівцем на гору. Противник постійно молотив по ній з артилерії. Мій БТР їхав на чолі колони. Керували машинами водії, які тільки-но прибули в зону бойових дій. Раптом обстріл. Кулі зацокотіли по броні. Над головами просвистіли ворожі снаряди… Одразу промайнула думка про втрати… Що говоритиму рідним цих бійців?.. – хитає головою мій співрозмовник. – Тоді доля зглянулася на мене і моїх товаришів. Цей підступний обстріл був нетривалим. Ми вийшли з нього практично без втрат, лише дві вантажівки пошкодили.

journal_20160702_027У багатьох екстремальних ситуаціях Сергій Гордійчук ніколи не ховався за спини підлеглих. На цій війні він самостійно приймав важливі і сміливі рішення. Як і належить командиру, завжди першим йшов відбивати атаки  ворога. Того вечора Сергій радів, наче дитина, що зберіг людей біля неспокійного Луганського, а за два дні ледь стримував скупі чоловічі сльози… На тій дорозі, де вижив він, загинув його бойовий товариш – старший лейтенант Роман Тимошенко.

– Він очолював колону військової техніки, що вивозила з оточення солдатів, які брали участь у боях поряд із селом Нижнє Лозове. Бронетранспортер, в якому перебував Роман, наїхав на протитанкову міну. Він дістав травми, несумісні з життям. Ми з ним пройшли багато випробувань, разом били ворога біля Нікішиного, Рідкодуба, Кам’янки, Ольховатки. І «Гради» нас «не брали», і кулі оминали. Його молоде життя обірвала проклята міна… – з болем каже Гордійчук.

За словами Сергія, на початку лютого 2015 року оперативна обстановка поблизу Дебальцевого значно погіршилася. Розпочалися часті, добре скоординовані й прицільні обстріли з установок «Град», мінометів, артилерії, танків та масовані атаки піхоти за підтримки бронетехніки. Стало зрозуміло, що, крім місцевих бойовиків та засланих з Росії козачків, оборону доведеться тримати й проти сил регулярної російської армії, яка поступово накопичувала кількісну перевагу над силами АТО навколо населеного пункту. Якщо поглянути на тогочасну карту бойових дій, стає очевидним: «дебальцівську кишеню» поборники «руського міра» намагалися перетворити на «смертельний котел». Однак задум противника знищити наші війська в районі Дебальцевого був зірваний.

– Обстріли тривали щодень. Доставка вантажів на передові позиції перетворювалася для мене і моїх хлопців на справжні військові операції. Коли терористи взяли під контроль трасу Дебальцеве-Артемівськ, я кілька разів добирався до Дебальцевого путівцями. Їх було три-чотири. Потім ці шляхи врятували не одне життя наших солдатів, які виходили з окупованого міста, – розповідає учасник антитерористичної операції. – Ми з великою надією чекали результатів зустрічі в Мінську та оголошення перемир’я. Втім сподівання були марні. Просто з того боку ні в кого не було наміру дотримуватися миру. Ворог продовжив бої, канонада не вщухала ні вдень, ні вночі. А коли були недовгі хвилини затишшя, над головами кружляли ворожі безпілотники.

journal_20160702_005…17 лютого разом з усіма українськими військами зведена ротна тактична група 101-ї бригади вийшла з Дебальцевого. У Києві їх зустрічали як героїв, адже вони вистояли, не підвели інших та виконали бойову роботу з честю. У бригаді Сергій Гордійчук командував ротою. Нині він – заступник командира батальйону. За успішне виконання бойових завдань у зоні АТО на його погонах з’явилися капітанські зірочки. Також офіцера нагородили відзнаками Міністерства оборони України «Знак пошани» і «За військову доблесть» та почесним нагрудним знаком «Дебальцеве – 2015».

У житті капітана Сергія Гордійчука було чимало доленосних подій і важких випробувань. Та участь в обороні Дебальцевого стала справжнім іспитом на мужність, який він успішно склав.

Олег СУШИНСЬКИЙ

Powered by Ajaxy