Журнал

МРІЯ, ЩО ЗДІЙСНИЛАСЯ

МРІЯ,  ЩО ЗДІЙСНИЛАСЯ

Першого березня 2014 року Ольга Кравчук пішла до військкомату, щоб призватися в армію.  На жаль, як і багатьом іншим добровольцям, їй відмовили. Та жінку, яка твердо вирішила стати військовою, ніщо не могло зупинити! Тим більше, що про це мріяла з дитинства…

Попри відмову, Ольга все одно прагнула бути корисною Батьківщині, тому приєдналася до козацької варти і щовечора до другої години ночі, без вихідних, три місяці поспіль чатувала в рідному місті, адже міліція була бездіяльною. Треба ж комусь було охороняти спокій та порядок? А вдень вона працювала та постійно навідувалася до військового комісаріату, щоб потрапити до армійських лав. Під час першої та другої хвиль мобілізації отримувала категоричну «відмову». Мовляв, у ті військові підрозділи, куди вона хоче йти, жінок не беруть. Ольга не полишала свого наміру, запропонувавши компроміс: «Тоді запишіть мене кухарем. Може, хоча б так заберете до армії?»
– Коли ж нарешті зателефонували додому та сказали: «Ви нам підходите», відповіла, що піду лише в бойовий підрозділ, ніяким кухарем не буду! Коли проходила медкомісію, багато які з чоловіків казали: «Йди додому борщ варити. Навіщо тобі це?» Доля ж розпорядилася так, що я потрапила на передову в Авдіївку, а ті, хто з мене кепкував, – за 30-50 км від лінії зіткнення. То хто ж тоді сміливіший? – сміється Ольга.
Після призову – чотири місяці напружених тренувань і боротьба за визнання в суто чоловічому колективі, який спочатку її не сприймав і влаштовував такі собі «випробування».
– Перевіряли, витримаю чи не витримаю. Одного разу перед черговим виходом на полігон, що розташований за 4 км від містечка, я прийшла у розвантажувальному жилеті. А чоловіки мені й кажуть: йдемо в бронежилетах. Йду в казарму, вдягаю бронежилет, повертаюся, а вони в розвантажувальних жилетах. Я так і прибула на полігон у бронежилеті. Та коли це побачив заступник командира частини, вони отримали на горіхи, – усміхаючись, згадує Ольга перші тижні у війську.
Іншу перевірку характеру новоспеченій рядовій влаштували під час розподілу на посади. Ользі наполегливо рекомендували залишитися в тилу. Але вона чинила цьому неабиякий спротив, бо мріяла боронити рідну землю, а не вести документацію у штабі. Тож знайшла переконливі слова, щоб набути жадану посаду в бойовому підрозділі: телефоніст-лінійний наглядач взводу зв’язку.
Після прибуття до Авдіївки в неї видався лише один день перепочинку. А далі – одинадцять місяців бойових виїздів і чергувань. Постійна відповідальність за отримання телефонограм, бойових розпоряджень підрозділам. Вона була тією ланкою, яка часто з’єднувала командирів із їхніми приданими підрозділами за межами міста.
А якщо траплялися бойові обстріли чи зіткнення, Ольга першою про це дізнавалася:
– Ми достеменно знали, куди вийшли підрозділи, де вони перебувають, що діється на тому боці. Тому що до нас із сектору постійно телефонували  та доводили обстановку. Ми фіксували всі бойові зіткнення, кількість загиблих і поранених, збирали всю інформацію про переміщення підрозділів. Важко було під час масованих обстрілів, коли мали робити бойові донесення, систематизувати інформацію та направляти у штаб АТО, в управління бригади.
Під час перемир’я в межах Мінських домовленостей українські воїни отримували наказ не вести вогонь у відповідь. Тоді терористи вдавалися до провокацій: просили про режим «тиші» і відразу ж його порушували. Таким чином вони забезпечували собі так зване алібі перед представниками місії ОБСЄ, які прослуховували радіорозмови. Щоб не було витоку інформації, українські бійці використовували вже забуті дротові телефони. Звичайно, через це виникали й деякі незручності: лінії зв’язку постійно пошкоджували міни, снаряди, а часом і тварини. Зв’язківцям неодноразово доводилось лагодити зв’язок між підрозділами під час бою чи обстрілу,  під прицілом ворога.
Спочатку командири не пускали Ольгу на такі завдання. Та вона знала: її допомога потрібна. Коли дізнавалася про обрив лінії, брала бронежилет, шолом, стрибала в машину і їхала в поле, а потім вже розбиралася з комбатом.
– Він побачив, що мене не переламати, і я добре роблю свою справу. Тому згодом не заперечував проти моїх виїздів. Ми обслуговували взводно-опорні пункти за межами Авдіївки та промзону, людей не вистачало, – каже Ольга.
На запитання, чи не було страшно, вона з усмішкою відповідає: «Я робила свою роботу, про це не думала».
– Страшно було за інших. Одного разу я була на чергуванні, почався сильний обстріл, пошкодило лінію зв’язку, – продовжує жінка. – Я мала їхати разом з офіцером, але на телефоні не було кого залишити. Він вирушив сам. Ось тоді я дуже хвилювалася. А мене, напевне, щось оберігало. Коли я їхала на «нуль», нас ніколи не обстрілювали. Навіть був такий випадок: ремонтуємо «польовку», а нам телефоном дають розпорядження їхати звідти, бо нас накривають мінометними обстрілами. Проте навкруги не було чути жодного вибуху.
Ольга ніколи не ділила роботу на чоловічу та жіночу, ніколи не проявляла слабкості. Її голос постійно чули командири, її часто бачили на бойових позиціях, на території авдіївської промзони. Тож Ольга Кравчук як професіонал заслужила від бойових побратимів неабияку повагу. За заслуги її підвищили на посаді до командира відділення та присвоїли  звання  молодшого сержанта. Цим вона дуже пишається. Та найбільше радіє тому, що вдалося зажити авторитет у чоловічому колективі, де панують свої правила.
– Я просто показала, що можу робити все. У мене завжди діє правило: роботу треба виконувати добре, інакше краще за неї не братися. І от одного разу до нас у штаб прибув один із командирів, який завжди тримав дистанцію, почав вітатися із чоловіками за руку,  а потім підійшов до мене і також потис руку, тоді я зрозуміла: мене прийняли.
Ольга Кравчук жодного разу не відмовилася від виконання завдання. Наприклад, коли після добового чергування могла б просто відпочивати, сама для себе вирішувала: стоятиму, бо немає кому… Адже знала, що не вистачало людей, щоб чатувати. Тож вона без вагань вдягала бронежилет, брала автомат і приймала пост. Чоловіки обурювалися: чого прийшла, повертайся назад! Та у відповідь лише чули: якщо хтось не може, то ж чому мені заборонено допомогти?
Напевне, кожна людина, яка має мрію та, долаючи випробування, досягає бажаного – насолоджується самореалізацією. Так і наша героїня ще в шкільні роки мріяла про військову службу й кар’єру офіцера. І хоча їй не вдалося реалізувати мрію тоді, проте вона не згаяла такий шанс через багато років.
Тож нині Ольга почуває подвійну гордість, що змогла довести і собі, і людям, що вона гідна вдягнути однострій і робити все, щоб врятувати рідну країну. Одного разу в Авдіївці, коли йшла із усміхненим обличчям вздовж розбитих терористами будівель, до неї підскочила літня жінка й обурено вигукнула: «Радієте, що нас тут обстріляли?», Ольга відповіла їй: «Та ні, радію сонцю, першому снігу, що Ви жива та здорова. Для цього ми тут…»

Галина ЖОЛТІКОВА

 

 

EnglishFrenchGermanItalianPortugueseRussianSpanishUkrainian
Powered by Ajaxy

Ти станеш командиром!

Військо України
Международный выставочный центр

Партнери проекту