Журнал

Мужність не дається напрокат

Мужність не дається напрокат

Дорога для ротної тактичної групи 169-го навчального центру «Десна» до окупованої Горлівки видалася нелегкою. Кілька сутичок із ворогом, вихід з ладу колісної техніки, постійна напруга – усе це чітко проглядалося на виснажених обличчях бійців. Засмаглі від пекучого сонця та пропахлі гаром передової піхотинці зупинилися…

 – Шахта «Шість-сім»! Наш орієнтир! Прибули! – стрибнувши з бронетранспортера, гукнув підлеглим полковник Олексій Вуколов.

  – І навіть вчасно! Якраз сімнадцята минула… – подивившись на свій командирський годинник, схвально кивнув у бік свого заступника командир тактичної групи полковник Едуард Москальов.

Бійці полегшено зітхнули та почали оглядати незнайому місцевість. Довкола розкинулася промислова зона. Будинки змінювалися шматочками лісу. Серед них виднілися спостережні вежі слідчих ізоляторів, на яких несли службу поодинокі вартові. Картину тамтешніх краєвидів доповнювали похмурі сірі терикони…

Провівши розвідку місцевості, офіцери помітили зруйновані об’єкти інфраструктури та випалену траву, як і знищене життя навколо. Усе свідчило про те, що бойовики, котрі орудують у цьому районі, зробили свою чорну справу.

– Знаходитися тут небезпечно. Це може бути пастка. Маємо повернутися, – слова Олексія Вуколова підтримали всі командири, які зібралися на бойову п’ятихвилинку.

–  По машинах! – тільки-но пролунало в липневому повітрі, як українські позиції накрило шквалом мін і снарядів. Стало зрозуміло: навкруги терористи. Оточені з усіх боків, українці прийняли бій…

«ІДЕМО НА ВИ!» – СКАЗАЛИ ХЛОПЦІ З ДЕСНИ

– На Майдані – розпал Ре­во­люції гідності, у Криму одна за одною спалахують проросійські акції, а в 169-му деснянському центрі моя військова частина «доживає» останні дні перед розформуванням. Мені як командиру полку спокій лише снився. І дні, і ночі – постійно на робочому місці. Перед кабінетом юрмляться підлеглі. Хтось просить підписати рапорт, хтось прийшов попрощатися перед від’їздом до нового місця служби, взводні та ротні доповідають про готовність передачі техніки та майна. Тут ще й рідні телефонують, схвильовано запитуючи: «Льошо, бачиш, що на Майдані робиться?! Багато вбитих…» Інфор­мація про розстріл Небесної сотні розноситься світом, навіюючи по собі смуток і водночас пробуджуючи дух єдності з патріотами України. Згодом починається інтервенція російської армії на Кримський півострів… Нас піднімають за сигналом тривоги. У голові лише одна думка: «Що буде далі?» Настрій, чесно кажучи, не найкращий. Проте рук ніхто не опускає, навпаки, кожен воїн готовий стати на захист своєї землі, – так командир 354-го механізованого полку навчального центру «Десна» полковник Олексій Вуколов згадує останні лютневі дні 2014-го, які докорінно змінили нашу історію та показали всьому світові віру та палке бажання справжніх патріотів зберегти Україну для своїх дітей і нащадків.

А вже 8 березня 2014 року командир 169-го навчального центру «Десна» генерал-майор Ігор Танцюра віддає наказ підлеглим формувати ротну тактичну групу зі складу найпідготовленіших бійців та офіцерів. Зважаючи на високу ймовірність вторгнення російських військ на територію України на північно-східних рубежах, це завдання деснянці виконали в найкоротші терміни. І вже за три доби сформований підрозділ прикриває державний кордон України поблизу Охтирки на Сумщині. Понад 60 діб воїни з Десни разом з прикордонниками несли службу на пунктах пропуску, охороняли важливі об’єкти, облаштовували спостережні пункти та вогневі позиції, рили окопи. Так почала гартуватися сталь української армії. «Ідемо на ви!» – такою була відповідь деснянців на російську агресію.

ТРАГІЧНЕ І КОМІЧНЕ ПОРУЧ…

У червні 2014 року на Донбасі між українською армією та проросійськими терористами йшли запеклі бої. Тоді фактично й почалося визволення українських міст і сіл від знахабнілих ворогів. На жаль, у ті літні дні Україна втратила й перших своїх героїв. На допомогу найбоєздатнішим армійським бригадам на буремний Схід щодня вирушають новостворені підрозділи. Серед них й тактична група 169-го навчального центру Сухопутних військ ЗС України. Очолив зведений підрозділ представник командування центру полковник Едуард Москальов, його заступником і правою рукою став полковник Олексій Вуколов. Коли на одному із шикувань пролунало запитання: «Хто бажає захищати Україну в зоні АТО?», офіцер Вуколов першим зробив крок уперед. За кілька секунд командира наслідував увесь стрій його підлеглих.

З Десни до зони АТО поїхали найпідготовленіші воїни: офіцери, прапорщики, контрактники. Бойова колона налічувала понад 130 одиниць бойової техніки й озброєння. Пересувалися скрито та подалі від зайвих очей. Місцевість і шляхи Донецької області виявилися не надто знайомими бійцям із Чернігівщини. Тому не дивно, що на роздоріжжі в одному з населених пунктів колона розійшлася в різні сторони. Внаслідок чого стався випадок, який запам’ятався особовому складу ротної тактичної групи своєю курйозністю.

– Танк, який прикривав колону, помилково повернув в інший бік. Танкісти, зрозумівши, що відстали від основних сил, намагалися будь-що нас наздогнати. Рухаючись із максимальною швидкістю, вони і не здогадувалися, що мчать у бік окупованого терористами Донецька. Раптом на відстані 150 метрів перед ними виріс блокпост. Вони не знали, чий він – українсь­кий чи ворожий, але повертати назад було пізно. Адже усвідомлювали, що можуть стати мішенню у випадку, якщо це блокпост ворога. Люк на башті «буцефала» миттю закрився. Механік-водій, натискаючи на повну педаль газу, ракетою провів машину між бетонних споруд. «Пролетівши» таким чином ще двісті метрів, він занурився в «зеленку»… – морщить чоло полковник Вуколов. – Як виявилося згодом, цей блокпост був український і «нульовий» на підступах до Донецька. Хлопці, які тоді несли на ньому службу, від нахабства прибульця отетеріли. Одразу кинулися слідом за танком, намагаючись взяти в кільце непроханих гостей. Втім «бешкетники-шумахери» вже зайняли оборону, окопалися й навіть погрожували стріляти при подальшому оточенні. Коли ж обидві сторони зрозуміли, що перед ними – свої, дозволили собі посміятися від душі, вписавши в теорію «бойового злагодження», як не треба робити. І сміх, і гріх! Правду кажуть, що трагічне й комічне – завжди поруч, навіть на війні.

БОЙОВЕ ХРЕЩЕННЯ У КОСТЯНТИНІВЦІ

Перший бойовий досвід у районі проведення антитерористичної операції ротна тактична гру­па 169-го навчального центру набула неподалік Костянтинівки на Донеччині. На початку липня 2014 року українські армійці витіснили з міста заколотників «руского міра» та взяли райцентр під свій контроль. Після трьох місяців безладу, безвладдя та щоденних гулянь вулицями озброєних бойовиків до Костянтинівки повернулися мир і спокій. Втім багато місцевих чоловіків, які під впливом російської пропаганди взяли до рук зброю та вступили до лав загонів «ДНР», не полишали надії поквитатися з «украми» й переможно повернутися до Костянтинівки. За допомогою диверсійних груп противник почав регулярно тероризувати наших воїнів і мирних громадян. Українські пости навколо міста російським окупантам стояли кісткою в горлі.

Одного дня командуванню ротної тактичної групи надійшла інформація, що на український блокпост на околиці міста вчинено напад. Полковник Олексій Вуколов з резервною групою бійців на бронетранспортері та бойовій машині піхоти вирушили на допомогу своїм. Події того літнього вечора і досі в пам’яті бойового офіцера.

– На позицію довелося колесити автомобільною трасою Костянтинівка-Донецьк. Тоді ми вперше зіткнулися з підступністю й нахабством сепарів. Вони під’їхали вантажною фурою й зупинилися за кількасот метрів перед в’їздом у Костянтинівку з боку окупованої території. «Надворі сутінки, а фура без габаритних вогнів?» – запитую водія. Ми рушили до автомобіля, і саме в цю мить з-під вантажівки полетіли кулі. Скажу відверто: ніщо не надає такої бадьорості, як куля, що пролетіла повз тебе. Тож зібравшись, я відповів кількома пострілами з гранатомета. Ворожий вогонь припинився, автомобіль почав від’їжджати. Хлопцям сказав, що з фурою розберемося пізніше, а зараз треба їхати на блокпост. Там на нас чекають, – згадує фронтовий епізод полковник Вуколов. – Бійці на позиції здивувалися нашій раптовій появі. Від повідомлення про начебто здійснений на них напад відхрещувалися, адже все було спокійно. А в мене на серці – навпаки. «Ворог, напевне, щось замислив та готує провокацію», – роїлися думки. Підлеглим нагадав про уважність і пильність, а розвідникам наказав прочесати місцевість. Ми встигли перекинутися ще кількома словами, як на блокпост полетіли міни. Для нас це було перше вогневе зіткнення з ворожими диверсантами в зоні АТО. Ми його вистояли. Згодом був ще бій, потім – третій, четвертий… Бойовики під Костянтинівкою зазнали відчутних втрат у живій силі й техніці. На жаль, і серед бійців 34-го окремого мотопіхотного батальйону з Кіровоградщини, з котрими ми воювали пліч-о-пліч, були поранені та один «двохсотий».

«БЄСА» – ДО БІСА

Кожен бій на Донбасі для воїнів з Десни був безцінним досвідом. Загартовані в пеклі, вони не зважали на складні побутові умови, спеку та виснаження. Не втрачаючи бойового духу, утримували свої рубежі та впевнено просувалися вперед. В середині літа 2014 року на чергове бойове завдання під Горлівку деснянські воїни та батальйон кіровоградців висунулися двома колонами. Одна заходила з боку Торецька (колишній Дзержинськ. – Авт.), друга, де знаходився полковник Олексій Вуколов, з боку Майорська. У той час ситуація на фронті змінювалася кожні п’ятнадцять хвилин. І хоча розвідка й повідомляла, що у вказаних районах більш-менш спокійно, командир Вуколов особисто перевіряв ділянки, де зупинявся його підрозділ. Перший блокпост українські воїни встановили на місці колишнього «деенерівського». Ту позицію бойовики покинули за кілька годин до приходу українців. Ще тліло багаття, валялися розкидані чайники та посуд, майоріли сепаратистські прапори. Було зрозуміло: противник – десь неподалік і будь-якої миті може повернутися. Так і сталося. За деякий час почався півторагодинний бій. Проросійські терористи застосували стрілецьку зброю, а коли зрозуміли, що блокпост захопити не вдасться, почали обстрілювати його з танків. Проте наші воїни добре замаскувалися в заростях «зеленки» та відповідали влучною стрільбою. У тому бою серед деснянців не було ні поранених, ні вбитих. У душі Олексій Вуколов відчував гордість за своїх хлопців. Терористи відступили, а наша ротна тактична група про­довжила рух на схід.

У ті літні дні до Горлівки терористи підтягнули всі свої «сили». Окуповане місто перетворилося на справжній військовий гарнізон. Одіозний глава терористів Гіркін-Стрєлков, який ледь живим утік зі Слов’янська в Донецьк, відправив на допомогу бандитам до Горлівки своїх поплічників. Один з таких «вірних псів» Гіркіна на прізвисько «Бєс» потрапив до рук бійців з Десни.

– Назустріч нам раптово вилетів легковий автомобіль, який повернувся на 180 градусів і заходився обганяти військову колону, – ділиться спогадами Олексій Вуколов. – Увагу привернув молодик у камуфльованій формі, який сидів за кермом і уважно вдивлявся в кожну одиницю нашої техніки. Мої хлопці відразу подали йому сигнал зупинитися. Проте підозрілий розсміявся, буцімто говорив: «Ага, зараз! Не буду!» Можливо, він і встиг би випередити нас, якби тієї миті не відкрилися задні дверцята його легковика, з яких по колоні полетіла автоматна черга. У відповідь ми відкрили вогонь і зупинили автомобіль. Наблизившись до машини, побачили, що один бойовик – мертвий, другий – важкопоранений. Намагаючись надати допомогу, я спитав його: «Хто ви такі?» На що той промовив лише три слова: «Відправте мене додому». Згодом виявилося, що перший ліквідований, аби захищати «руский мір», приїхав на Донбас «туристом» з Росії. При собі мав паспорт громадянина РФ, а на формі – знаки російського десанту. Другий, що помер від втрати крові, був помічником терориста Гіркіна на прізвисько «Бєс». При ньому виявили не один десяток різних посвідчень і дозволів на безперешкодне пересування територією «ДНР». Їхній легковик був вщерть набитий зброєю. Усі докази злочинців ми передали відповідним органам.

«ГОРЛІВСЬКИЙ БЛОКБАСТЕР»

Під окуповану Горлівку ротна тактична група прибула по обіді 20 липня 2014 року. Засмаглі від пекучого сонця та пропахлі гаром передової піхотинці зупинилися – далі проїзду не було. Командирам впала в око незрима присутність бойовиків. На це вказували залишені ними численні сліди. Сутеніло. На короткій нараді офіцери прийняли рішення повернутися. Тільки-но заревіли двигуни й наші бойові машини рушили назад, як українців накрило шквалом артилерійських мін і танкових снарядів…

«Добрі люди» передали терористам інформацію про рух наших. У тому районі був розташований штаб бойовиків, який ті покинули та закріпилися на панівних висотах. Вони планували пропустити українців у промзону, а потім оточити та знищити артилерією. Проте окупанти і гадки не мали, що наші захисники не полізуть у пастку, а приймуть рішення про відхід. Те бойове зіткнення, що тривало більше трьох годин, деснянці охрестили «горлівським блокбастером». Тільки в кінострічках про війну осколки пролітають із пронизливим свистом, що є вигадкою режисерів і кіношним штампом. Насправді уламки проносяться з таким тріском, наче повітря розривається на шматки. У цьому воїни з Десни переконалися в тому реальному бою.

– Перші ворожі снаряди ляг­ли зовсім поруч. Запалав один з наших автомобілів. Кругом зай­нялася земля й почав плавитися асфальт. Але під тією смертельною зливою куль і снарядів ми дали відсіч. Наші танки почергово виїжджали на вогневий рубіж. Один стріляє, маневрує і відходить, інший його змінює й знову лупить по лігву ворога. Танкісти не підвели: стріляли відмінно, показавши «деенерівцям», що таке рідна земля і як її треба захищати, – розповідає про той запеклий бій офіцер.

З адреналіном у крові та бажанням провчити ворога бійці вирвалися із небезпечної зони. Вперед рушила колісна техніка, яку прикривали танки. Колону очолював полковник Олексій Вуколов…

– Наш план спрацьовував, допоки противник не почав накривати важкою артилерією. Із териконів пронизливо полетіли «гради». Побільшало поранених. Дорога відходу, завдовжки в п’ятнадцять кілометрів здалася мені вічністю. На щастя, ми не втратили техніку. Не було серед нас і вбитих, – розповідає полковник. – Тоді сильно допоміг один з керівників сектору на Донецькому напрямку генерал Ігор Довгань. Він кілька разів виходив на зв’язок і пропонував підтримку гармашів. Ми трималися до пізньої ночі, а коли ситуація стала важкою, по цілях терористів вдарила наша артилерія. Вогонь охопив терикони, які яскраво палали ще кілька днів. Чимало бойовиків знайшли там свою смерть. Вибравшись із цього пекла до найближчої нашої позиції, кожен дякував Богу за збережене життя.

Степанівка, Майорськ, Торецьк, блокпост «Зелена миля», позиція «Орлине гніздо»… Це ті «гарячі точки» на карті АТО, де потім довелося виконувати бойові завдання бійцям зведеної тактичної групи 169-го навчального центру.

У серпні 2014 року розпочалися бої за Дебальцеве. На підсилення підрозділів, які виганяли «проросійську чуму» з важливого залізничного вузла на Донбасі, направляються деснянські піхотинці. У той час бойові зіткнення між українцями та бойовиками велися безпосередньо в самому місті, яке поступово перейшло під контроль України. Щоб не допустити наступу противника з флангів, бійці з Десни міцно тримали рубежі та контролювали вигідні позиції під Вуглегірськом. Далі – Кам’янка, відоме перехрестя «Балу» та курган Гостра Могила, яка у 2014-2015 роках стала однією з найнебезпечніших українських позицій та крайнім форпостом наших військ у боях за Дебальцеве. Два пости на кургані, які з легкої руки бійців отримали назви «Ігор» та «Василь», від бойовиків відділяли якихось 800 метрів. Тут противник безперервно гатив по наших з мінометів і артилерії. Проте українці стійко утримували позиції, відбиваючи численні атаки оскаженілих терористів.

КАЖУТЬ, ЩО ЧОЛОВІКИ НЕ ПЛАЧУТЬ…

Крім повсякденних бойових завдань, ведення розвідки й «роботи» у ворожому тилу, полковнику Олексію Вуколову та його підлеглим не один раз доводилося допомагати й мирному населенню Донбасу. Захисники ділилися з людьми хлібом, продуктами, відновлювали розбиті російською артилерією обійстя. Більшість були вдячні за цю жертовність і самовідданість українських воїнів.

– Людям тих сіл, де ступив російський чобіт, не позаздриш. Переживши окупацію, побачивши війну, вдихнувши її гар, з упевненістю можу сказати – це змінило багатьох. «Руский мір» налякав людей так, що ті ще тижнями після відходу бойовиків з Дебальцевого ховалися в погребах. Пам’ятаю, як витягував з підвалу подружжя з двома маленькими дітьми. Вони не вірили, що українці нагодують, обігріють і скажуть: «Повертайтеся до своєї хати!» – розповідає офіцер. – Якось бачу: літня жінка рахує копійки на хліб. Підходжу й даю старенькій двадцять гривень. Бабуся від розчулення розплакалася і промовила: «Дякую, рідненькі! Дякую, що повернули мені мир…» Від таких слів тепло наповнює душу.

Українські воїни завжди з особливою чуйністю ставляться до дітей Донбасу. Бійці швидко заприязнилися з дітворою прифронтових сіл і містечок, які пізнали всі жахіття війни. За першої нагоди вони пригощали малечу фруктами, соками, згущеним молоком, усілякими ласощами. Тож діти чекали на кожну зустріч зі своїми захисниками. Траплялися і випадки, коли бійці буквально під кулями рятували маленькі життя. Одну таку зворушливу історію розповів полковник Вуколов.

– Одного дня бойовики підступно обстріляли з «Граду» центр Дебальцевого. Знаходячись біля міського відділу поліції, бачу, як на пішохідному переході падає на землю жінка з маленькою донькою. Попри те, що в різні боки летіли осколки, разом з водієм кинулися до постраждалих і прикрили їх собою. На жаль, перший з осколків убив матір п’ятилітньої дитини. Лікарі не врятували їй життя, – з болем згадує пережите учасник бойових дій. – Коли взяв на руки дівчинку й подивився їй в очі, накотилися сльози… Кажуть, що чоловіки не плачуть. Запитайте про це в першого-ліпшого бійця, який бачив, як дитя, припавши тільцем до мертвої матері, благає її прокинутися, заглядаючи в неживі очі найріднішої у світі і не розуміючи, чому вона не встає…

На околиці міста я відшукав батька дитини, який регулярно заглядав у чарку. Коли при зустрічі я повідомив йому страшну звістку, він довго не хотів вірити. Я сказав: «Дай мені, українському офіцеру, слово справжнього мужика, що будеш про доньку піклуватися й поставиш на ноги своє янголятко!» Він задумався і врешті промовив: «Даю!» Через кілька тижнів ми знову зустрілися. Чоловік і справді змінився. Поголений, з охайною зачіскою, він запевнив: «Я кинув пиячити. Треба годувати дочку, дбати про неї». Почуті слова вселили надію.

…У лютому 2015-го внаслідок наймасштабнішої злочинної операції російсько-теро­рис­тичних військ на Донбасі місто Дебальцеве знову опинилося під контролем терористів. Разом з іншими українськими підрозділами з окупованого міста вийшла і ротна тактична група 169-го начального центру «Десна». Відтоді минуло близько трьох років. Доля тієї маленької дівчинки, як й інших дітей з окупованих територій, не відома. Проте в захоплених містах Донбасу українських армійців пам’ятають і чекають, адже наші хлопці врятували не одне людське життя!

ФОРМУЛА ПЕРЕМОГИ ПОЛКОВНИКА

Нині полковник Олексій Вуколов вправно керує ввіреним йому 354-м навчальним механізованим полком у Десні. Підлеглі, які пройшли разом із командиром обпалений війною Донбас, готують для війська нових професійних воїнів, навчаючи їх того, що допомагало їм самим вижити і перемогти, – мужності та бойовому братерству. Це і є формулою перемоги полковника Олексія Вуколова.

Його побратими: полковники Едуард Москальов та Артем Богомолов, боєць  Олександр «Крим», інші відважні воїни ротної тактичної групи та 34-го мотопіхотного батальйону пліч-о-пліч встали на захист рідної землі, явивши світові приклад справжнього бойового братерства.

«Вкраїна – це море. Воно червоне. Хто сам – потоне, у гурті – переборе!» – говорив учитель Івана Мазепи Лазар Баранович. Сьогодні ці слова стали мудрістю українського воїнства.

А щодо мужності як складової формули перемоги, то полковник Олексій Вуколов повністю згодний з Ліною Костенко: «Мужність не дається напрокат», доповнюючи її слова: «Вона з’являється у воїна від великої любові до Батьківщини».

 

Олег СУШИНСЬКИЙ

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту