Журнал

Михайлове «воскресіння»

Михайлове «воскресіння»

Михайло прокинувся вночі від бажання курити. У приміщенні було темно, холодно, якось дивно пахло. Чоловік не міг збагнути, де він. Намарне намагався зібрати до купи уривки спогадів. Відчинив двері. У сусідній кімнаті жінка-медпрацівник глянула на нього переляканими очима. А коли попросив цигарку – медсестра ледь не знепритомніла. Молода працівниця моргу в Артемівську вперше побачила воскреслого небіжчика.  Збагнувши в чому річ, він з усмішкою вимовив: «Отже, житиму довго». І цим повернув її до тями

11 лютого 2015 року. Механі­зована рота 30-ї бригади  вже другу добу стояла в резерві на околицях одного з населених пунктів на Дебальцівському напрямку. Обрій весь час палав від постійних артилерійських обстрілів. Дошкуляли мороз та сирість. Деякі хлопці хворіли, проте до шпиталю не просилися, адже знали – на них чекає відповідальна робота. Надвечір піхотинцям надійшов наказ: вирушити в напрямку селища Логвинове, вибити звідти ворога і закріпитися там. Цей населений пункт мав стратегічну значущість, адже від конт­ролю над ним залежали життя сотень наших військовослужбовців, які переміщувалися трасою Артемівськ-Дебальцеве…

Наступного ранку, 12 лютого, бійці вирушили засвітло. Дорогою до місця призначення навідник БМП Михайло Левківський зрозумів,  легко не буде, адже навіть гудіння двигуна його «бехи» не могло заглушити вибухи снарядів, а над пагорбами здіймався дим й курява від розривів ворожих мін. Проте українських воїнів така картина не злякала і не зупинила. Вже на під’їзді до селища вони перешикувалися у бойовий порядок. Йшли в складі взводу. Перша машина відірвалася трохи  вперед. На якусь мить все затихло. Та ця тиша була ворожою і непривітною.

«Льова», такий позивний мав Михайло, вів спостереження крізь приціл. Коли побачив, як з-за будинку раптом з’явилися із десять чоловіків. Вони мали білі пов’язки на руках. Воїн щосили вигукнув у ефір: «Ворог зліва!!!» Тоді йому здалося, що ці слова лунали впродовж усього наступного бою.

– Спостерігаю, як один вже прицілюється зі «Шмеля». – розпові­дає навідник  Михайло Левківський. – Без вагань відкриваю вогонь з гармати осколково-фугасними. Бачу, як розлітаються тіла ворогів й сіра хатка стає червоною. Утім і в мою машину все-таки влучила ворожа граната, від чого з броні позлітали  бронежилети.

БМП добряче струсонуло. Задня машина теж потрапила під шквальний вогонь противника. Михайло зрозумів, що це засідка. Бійці з його машини залягли за охопленим полум’ям «Уралом» та спаленим танком, які були занадто близько до ворога. Під щільним вогнем хлопці могли лише гранату кинути, тому навідник БМП переніс вогонь в їхньому напрямку, аби вони змогли відійти до «бехи» та пройти далі. Живої сили у противника виявилося чимало, тому «Льова» крутив баштою на всі 360 градусів і дякував Богу, що стабілізатор працював, а гармату та кулемет жодного разу не заклинило. З боку бойовиків – знову спалах. Немов у фільмі Михайло побачив, як до нього наближається вбивчий вогонь, машину вкотре підкинуло. Снаряд з ворожого РПГ зачепив масляний радіатор. Якась кількість мастила потрапила на бійця. Броня запалала, фарба всередині почала лущитися, і знову машина здригнулася – вцілив ще один снаряд. У вухах дзеленчало, шоломофон горів, плавилися прилади спостереження.

Серед товаришів і командування старший солдат Левківський славився своїм педантизмом. Вважав, що озброєння бойових машин підрозділу має бути в ідеальному стані. Це підкреслювало його військовий професіоналізм. А ще він – хоробрий та розсудливий воїн, що неодноразово доводив під час боїв упродовж 2014 року, а тепер і тут – у Логвиновому.

– Намагався відстріляти весь боєкомплект по «орках», але відчував, що коли залишуся, то може запалати не лише «шапка-говорилка» (шоломофон на військовому слензі. – Авт.), а й сам можу згоріти, – згадує подробиці боєць. Перед тим, як залишити башту, він випустив протитанкову керовану ракету по будинку, звідки вели вогонь проросійські бойовики.

– Горланю механіку-водієві, щоб залишав машину, бо всередині вже все палає й неймовірна спека, хоча ззовні –  10 градусів морозу. Намагаюся витягти «калаш», але його так затисло, що це неможливо було зробити. Як найшвидше виліз із башти і бачу, що від неї майже нічого не залишилося. Все у вогні, з «бехи» клубочиться чорний дим. Ваня, механік, біля «гуcянки» лежить, трохи далі – загиблі бійці «Донбасу», що йшли з нами на підсилення. Ліва сторона моєї голови обгоріла, всього хитало, здавалося, ще трохи – і знепритомнію. Покликав Івана, удвох поплазували до річки, – продовжує Михайло.

Раптом бійці почули гуркіт танків. За кілька метрів від них проїхало три російські Т-72, один – замаскований білою сіткою.

– Певно, якийсь козирний,  – перезирнулися хлопці. Вдали з  себе вбитих, адже вони тоді були, не надто схожі на живих. Чекали, доки танковий взвод росіян не почав міняти позицію, і потім пішли по льоду. Було холодно, зводило ноги, але обережність змушувала бути непоміченими, тож терпіли. Як виснажені й напівживі дісталися до своїх, Михайло Левківський не пам’ятає. Єдине, що згадує – побратими, тоді витягнули з його руки «ефку» без запобіжного кільця.

«Дощ», старший їхньої групи, та хлопці вже вели полонених, разом з якими Михайло потім їхав у тил наших підрозділів. Доїхали до «Хреста» – блокпоста на роздоріжжі Луганське – Дебальцеве – Миронівський. Спочатку евакуювали поранених середнього та високого ступеня важкості. В голові солдата не припиняло гудіти, відчував, що сили полишають його, дуже жалкував за втраченим «калашем». Щоб хоч трохи заспокоїти Михайла, хлопці «подарували» йому трофейний «Рись».

Обстріли наших позицій посилювалися. Чергові вибухи та втома остаточно виснажили «Льову», він просто відключився. Тими днями фаза активних бойових дій була на піку. Зовнішній вигляд нашого навідника залишав бажати кращого. Тому його «евакуювали» в машині разом з пораненими та загиблими.

У боях за Логвинове загинуло чимало українських бійців, але ще більше змогли вижити завдяки їхній самопожертві.

Село залишилося під контролем ворога, та ті бої вкотре виявили справжній героїзм і сміливість наших воїнів. Значно поступаючись ворогу за чисельністю, вони знищили неймовірну кількість його живої сили й техніки. Того дня підрозділ, в складі якого «Льова» брав участь у даному бою, взяв у полон 12 ворожих бійців.

За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі під час російсько-української війни Михайло Лев­ківський нагороджений орденом «За мужність» III ступеня.

–      Неодмінно житимеш… Простягаючи тремтячими руками Михайлові цигарку з пачки, яку залишили на роботі колеги-чоловіки, медпрацівниця і сама захотіла закурити.

– Щасливий ти, – мовила вона бійцеві. І нарешті полегшено зітхнула…

Іван Бурдюг

 

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту