Журнал

МИКОЛИНА СОТНЯ

МИКОЛИНА СОТНЯ

2018-го він відсвяткував Новий рік всоте. Попри те, що довгожитель ледь пересувається по хаті і недочуває, він має відмінну пам’ять і гострий розум. А ще любить бути в курсі всього, що відбувається в його рідній країні. Тож п’ять-шість газет, які передплачує, дідусь залюбки перечитує. Читає сторічний житель села Кобижча, що на Бобровиччині, без окулярів. І навіть за стіл не сідає, щоб перекусити, доки не ознайомиться з подіями останнього тижня. На перший погляд він дуже серйозний, що не дивно, адже Микола Пилипович Гурин – полковник, бойовий і трудовий шлях якого відзначений  численними орденами і медалями. Та попри всю серйозність, старенький уміє дуже влучно жартувати

– Онучко, візьми-но у шухлядці сіру папку, там моя автобіографія. А зверху в шафі зліва – фотографії, – вказує ювіляр. – Про кожну з них можу розповісти.
Микола Пилипович пам’ятає прізвища та імена всіх своїх побратимів. Знає, у кого які були звання. Про кожен бій згадує, втираючи в зморщене чоло підступні сльози. Всі фотокартки підписані каліграфічним почерком.
– Я тоді не знав, чи залишусь при пам’яті. Тож про все подбав, – ледь помітно усміхається ветеран.
Микола Пилипович любить порядок у всьому. Це підтверджує і його соціальний працівник Любов Лук’яненко:
– Принесу йому їжу, а він, мовляв, не став на стіл, бо ще не дочитав статтю, тож на обід ще не заслужив… Мені спочатку так дивно було, а потім я зрозуміла, що це в нього в характері – робити все по черзі, зважено, розсудливо, неквапливо. Коли поїсть, все по своїм місцях одразу розкладає. Таких чоловіків рідко зустрінеш. А наш Пилипович і в сто років усе під лінієчку любить…
Попри те, що довгожитель тривалий час мешкав у столиці, доживати віку повернувся в рідне село, де народився, закінчив школу…
– У листопаді 1939 року призвали до лав Радянської армії. Направили у Подольське артилерійське училище. Після випуску, мене, молодого лейтенанта, відправили в Карело-Фінську PCP у 133-й окремий протитанковий артдивізіон 71-ї стрілецької дивізії. В той час Радянський Союз воював з Фінляндією. Повідомлення про початок війни я почув на бойових позиціях. На території республіки було багато радянських таборів. Фіни відвоювали територію і випускали в’язнів, – згадує події 77-річної давнини ветеран. – Я тоді був командиром батареї. Ми йшли до Волхова і по дорозі бачили наших в’язнів, яких фіни
повипускали з таборів. Тисячі людей: шкіра та кістки… Деякі не мали навіть сил рухатися. Вони сиділи при дорозі виснажені… Серед них були вже мертві, обгорілі до кісток, вони так і заклякли, сидячи. Серце розривалося, бо всі ми знали, як тоді людей судили. Це було моє перше страшне потрясіння на війні (витирає сльози. – Авт.).
А справжнє бойове хрещення Микола Пилипович пройшов 1942 року. Його згадує з особливим трепетом, бо саме тоді отримав орден Червоної Зірки і звання капітана:
– Це було біля річки Чорної, Круглого гаю. Ми прорвали ворожу оборону. Було 150 гаубиць. Далі просувалися з боями до Курської дуги. Дорогою бачили поповнення. Піхоту кидали в бій навіть без гвинтівок. А в німців були кулемети. Мене милував Бог, бо я подумки постійно молився. Якось мені навіть віщий сон наснився. Ми форсували Дніпро і мали їхати тією дорогою, де вже пройшло багато людей і машин. Уві сні мені було попередження, мовляв, не йдіть тим шляхом. Та не міг же я про це командиру сказати. Тільки записав собі в щоденник, який і досі бережу. Таки поїхали… І підірвалися… Нас було в машині шестеро. Двоє загинуло, двоє померло від поранень. Я був поранений: роздробило ногу і щелепу. Весь у крові. Підлікувався – і знову на
війну. Дослужився до помічника начальника штабу артилерії дивізії. Пройшли всю Україну. Наш корпус направили на війну в Польщу. З Польщі ми пішли на Німеччину. Там я їздив на розвідувальному бронетранспортері, який дістався від союзників. На ньому і підірвався. Осколочне поранення очей, обличчя. В госпіталі мені сказали, що я народився у двох сорочках. Та перемогу я таки зустрів у Берліні. Опісля ще певний час проходив службу в радянських окупаційних військах.
Після війни Микола Пилипович служив у Прикарпатському військовому окрузі, потім працював у столиці. Поряд з ним завжди була його родина – дружина Ольга Захарівна, сини Юрій та Микола, донька Наталія. Повернувшись на малу батьківщину 1984 року, ветеран обзавівся господарством: кролі, кози, птиця. Поставив вулики. Порався на городі і в саду. За президентства Леоніда Кучми отримав омріяне звання полковника. Ще роки чотири тому довгожителя можна було побачити з сільськогосподарським інвентарем. Нині дідусь, аби не залежуватися, тупає по двору, пересуваючись за допомогою спеціальних ходунків. Дуже підкосило ветерана, коли злодії чотири роки тому поцупили з його шафи кітель з бойовими нагородами.
– Коли мене просили продати медалі, я завжди відповідав,  що пам’ять не продається… Тому що добре пам’ятаю, якою ціною дісталася кожна відзнака. Тож їх нахабно вкрали, наплювавши на старого учасника бойових дій, – витирає заплакані очі дідусь.
Тепер лише документи нагадують про нагороди ветерана Другої світової війни Миколи Гурина. А їх наш герой заслужив багато. Орден Олександра Невського – ним нагороджували командний склад Червоної армії. Три ордени Великої Вітчизняної війни, один І і два ІІ ступенів. Ордени Червоної Зірки і Богдана Хмельницького. Медалі «За відвагу», «За бойові заслуги», «За оборону Ленінграда», «За взяття Берліна», «За перемогу над Німеччиною», польська медаль «За Одер, Нейсе, Балтику» і кілька ювілейних. Знак ветерана 71-ї дивізії.
…Доля Миколи Пилиповича Гурина – як чорно-біла вишиванка. Та попри всі негаразди, він любить людей і життя. Час від часу до ветерана навідуються сини. Доньку Наталію, піаністку від Бога, забрала страшна недуга. Дружина теж давно померла. Розрадою для сторічного дідуся тепер стають улюблені газети.
Тож від усієї редакції, хоч із запізненням, хочеться привітати ювіляра зі 100-річчям і побажати йому здоров’я та гараздів. І низенько вклонитися та подякувати за мир і свободу, подаровану не одному поколінню…

Сніжана БОЖОК,
фото з архіву
Миколи ГУРИНА

Сохранить

Сохранить

Powered by Ajaxy