Герої АТО

На всі руки доктор

На всі руки доктор

У кожного свій фронт. Молодий хірург з Корюківки, що на Чернігівщині, Сергій Милейко звик працювати в екстремальному режимі:  годинами рятувати чиїсь життя. Та ніколи не думав, що звичні справи доведеться робити під гучну канонаду вибухів та пострілів. Понад рік його щоденною зброєю на війні, як і зазвичай,  був скальпель, хірургічні пінцети та затискачі

 

Хірург проти історика

Який має бути стимул, аби успішний лікар-хірург, депутат двох скликань, активний громадський діяч, батько чудових діток вирішив відправитися на Схід на АТО?  Сказати, що сім’я благословила на війну – звучало б до болю зворушливо, але неправдиво. Яка ж любляча дружина добровільно відправить чоловіка туди, де смерть? Мати Сергія, яка сама поставила на ноги двох синів, переживала не менше. Але він таки пішов. Пішов проти волі двох жінок. Добровільно. Бо рятувати життя – його покликання. А на війні щодня десятки життів опиняються на межі…

– Коли знайомишся з новими людьми, і тебе запитують: «Яка твоя професія?», «Чим ти займаєшся?», то після відповіді, що ти – хірург, майже завжди чуєш: «Напевно, важко?..» Але вважаю, що по-справжньому важко займатись тим, до чого не лежить душа, тим, до чого тебе примусили, – розмірковує 35-річний хірург Корюківської центральної районної лікарні Сергій Милейко. – А якщо ти займаєшся справою, яка йде від твого серця, то це, можливо, деколи буває досить важко фізично, проте в тебе є моральне, психологічне й душевне задоволення, що нівелює фізичну втому. І коли ти знаходиш пояснення для себе самого, чому ти так важко працюєш, чому ти так сильно втомлюєшся, заради чого все це, – стає набагато легше. Чому обрав медицину? Відповідь банальна: з дитинства я не був фанатом лікарської справи. Цікавився історією, а потім якось замислився про те, яка професія в нашому житті є найбільш корисною. І відразу спало на думку –  лікар-хірург. Адже іноді саме ці люди у білих халатах можуть дати ще одну перепустку в життя. Так хірург переміг історика.

Універсальний лікар

Весна 2014 року стала випробуванням на міцність. Березневі події згуртували багатьох небайдужих хлопців, у яких палали очі, а головне – молоді серця. Сергію тоді було ледь за тридцять. Він не з чуток знав про Революцію гідності, бо сам кілька разів їздив на Майдан. Вдома – любляча дружина Вікторія, п’ятирічний синок Любомир та однорічна Тетянка. Здавалося б, чого ще бажати: щаслива родина, улюблена робота… Але в душі оселився неспокій. Так тривало кілька тижнів. Того дня, коли нікого не було поряд, Сергій таки наважився зателефонувати до військкомату.

Подзвонив і сказав, що він – офіцер запасу, лікар-хірург, який будь-якої миті готовий виконати свій обов’язок перед державою. За тиждень йому передзвонили, мовляв, сьогодні ввечері можете їхати.

–  Покидав у рюкзак необхідні речі й вже за кілька годин був у Гончарівському. Дружина якраз гостювала в батьків на Західній Україні, тож обійшлося без слів прощань та сліз. Можливо, й на краще,  – каже Сергій. – Навіщо прощатися? Я ж їхав не стріляти, а діставати кулі й ставити на ноги хворих бійців.

Одразу потрапити на фронт не вдалося. Майже півроку він провів у військовій частині. Таке очікування виводило з рівноваги та напружувало і без того вже оголені нерви:

– У Гончарівському нас розподілили. Мене направили в медичну роту. Записали у відділення анестезіології та реанімації, хоча це й не моя специфіка. Та якщо врахувати те, що до жовтня я лікував ГРВІ, гіпертонію, розлади шлунка у військових гарнізону, то ні до хірургії, ні до анестезіології жодного стосунку відділення не мало. Звичайно, вчили нас і стріляти. Раніше я тримав зброю в руках лише як історичний експонат. Проте ці місяці були дуже довгими. Звичайні лікарські прийоми і… очікування. Командири заспокоювали, мовляв, на даний момент ви потрібніші тут. Як тільки виникне питання, що десь на фронті не вистачає лікарів – одразу в дорогу.

Друзі Сергія знали, що він ще перебуває на мирній території. Та про його надійний захист і безпеку вирішили потурбуватися заздалегідь. Тож оголосили про збір коштів на бронежилет для лікаря-хірурга. Вже за два дні на рахунку було понад сім тисяч.  І не дивно, адже в Корюківці Сергій – шанована людина. Кошти надходили і від колег, і від вдячних пацієнтів, і від однодумців з молодіжної громадської організації.

– З амуніцією проблем не було. Жилет передали товариші з Корюківки, шолом – наша волонтерська група, створена ще під час Майдану. Дякую небайдужим, бо всі ці речі справді знадобилися, особливо під час перевезень хворих до госпіталю. Адже без спеціального спорядження і зброї нас не відпускали. А в таких випадках саме хвилини вирішують, чи житиме боєць, – згадує Сергій.

Служба в районі АТО для молодого хірурга розпочалася з Волноваського району Донецької області. До цього ще кілька тижнів медики з Чернігівщини надавали допомогу українським солдатам у Чугуєві, де був розгорнутий тимчасовий табір для ремонту техніки та відпочинку бійців.

– Біля Волновахи був базовий табір. Тож ми — група молодих лікарів, створена з власної ініціативи і за допомогою волонтерів, що забезпечували нас необхідними медикаментами, – організували медичну допомогу в повному обсязі та проводили повноцінне лікування, не вивозячи бійців з території медроти. Багато легкопоранених або нетяжкохворих не хотіли лягати до госпіталю, і ми їх лікували на місці, в амбулаторних умовах, – пояснює медпрацівник. – Були тижневі виїзди ближче до гарячих точок. Там доводилося більше працювати з кульовими та мінно-вибуховими пораненнями.

Коли стіни пахнуть домом

На забезпечення медпрепаратами та інструментарієм Сергій Милейко не нарікає. Каже, що й того, й іншого було достатньо. А от на те, щоб облаштувати свій побут, йшло чимало часу й зусиль.

 – Рили окопи, робили бліндажі. Треба було дбати про свою безпеку, адже часто лікарі стають пріоритетною фігурою для терористів. Тож береженого Бог береже, – констатує Сергій. – Виникали проблеми з деревиною. Тоді я дзвонив своїм друзям у Корюківку, і вони допомагали вирішити це питання. Кілька машин з лісоматеріалом нам доставили без проблем. Тож ми надійно змогли облаштувати свій побут. Та особливо приємно було дихати лісом з рідних країв (усміхається) там, на війні. Бліндажі з корюківського лісу і захищали надійно, і нагадували про рідний дім.

Кількість кілометрів, подола­них дорогами Донбасу, хірург-доброволець ніколи не рахував. Так само не відає й кількості зроблених операцій. Каже, що це зовсім неважливо. Адже кожне життя має цінність.

– Я не веду лік операціям. Це моя робота – оперувати. Так само і на фронті я виконував свою роботу. Звичайно, там було складніше психологічно. Але для нас головне не кількість, ми завжди орієнтуємося на якість. Життя врятоване – отже, я вдало зробив свою роботу. Хвала Господу, «двохсотих» у мене не було. До госпіталю теж всіх вчасно доставляли. Хірургом я є тут – удома, у мирній лікарні. А в районі АТО я був і терапевтом, і травматологом, і отоларингологом, і психологом… Комусь треба було рану зашити, а когось просто вислухати. І те, і те – життєво важливе. Інколи психологічні травми набагато важче вилікувати, ніж повернути до життя пораненого бійця, – каже Сергій. – До війни ніхто не був готовий, тим паче, що це був 2014-й, коли ще все тільки починалося. Хтось із солдатів пережив серйозний бій, комусь вперше довелося вбивати… Тож поранені душі нелегко було лікувати, бо вони все одно час від часу кровоточать…

Колишніх бійців не буває

У березні 2015-го лікар-хірург Сергій Милейко повернувся до рідного міста. Там, де свистять кулі, він постійно підтримував бійців, тож на мирній землі теж вирішив не забувати про солдатів, які пройшли крізь пекло не­оголошеної війни. Вже за кілька місяців очолив громадську організацію «Корюківська спілка воїнів-учасників АТО». Створили її з метою вирішення проблем учасників бойових дій на Сході України.

Перше, що зробили хлопці-активісти – зібрали гроші на меморіал. І вже до Дня захисника України 2015 року одними із перших в області у невеличкому скверику північного міста відкрили пам’ятний знак справжнім захисникам нашої Батьківщини. На обеліску викарбувано слова: «Воїнам-учасникам АТО – борцям за незалежність України».

– Присвячений він усім героям: і тим, хто не прийшов з українського Cходу додому, і тим, хто демобілізувався, і тим, хто продовжує нести нелегку службу, – говорить мій співбесідник.

З самого початку своєї діяльності Корюківська спілка воїнів АТО ставить високу планку – не оминути увагою та підтримкою жодного учасника АТО.

Завдання, які сьогодні стоять перед об’єднанням атовців, найрізноманітніші – від соціальної реабілітації до забезпечення учасників АТО житлом та земельними ділянками, які гарантовані їм державою.

– Ми відстоюємо права, які нам дала держава і які, на жаль, на місцях не завжди дотримуються, – наголошує медик. – Ось, наприклад, нещодавній випадок з безкоштовним проїздом у громадському трнспорті. Перевізники не хочуть возити за «спасибі», бо це їхній заробіток. І ніхто не думає про те, що якби не ці хлопці, з яких вони здирають по п’ять гривень, то, можливо, вже й не їздили б їхні автобуси по мирній землі… Тож завдячуймо тим, хто безстрашно боронить нашу державу. І потрібно пам’ятати, що колишніх бійців не буває.

Про діяльність спілки знають не лише в районі, а й далеко за його межами, адже її учасники разом з волонтерами постійно передають на фронт харчі для солдатів, необхідні побутові речі. Проводять задля цього благодійні ярмарки, зібрані кошти з яких теж йдуть на потреби армії.

…Сергій – скромний чоловік. Про його заслуги можна більше дізнатися від мешканців міста. Під час інтерв’ю лікар і громадський активіст радив написати краще про тих, хто безстрашно йшов у бій з ворогом. Мовляв, я звичайна людина, в атаку зі зброєю не ходив, за важелі бронемашин не сідав і оборону не тримав… Але ж куди без лікарів на війні? Саме завдяки цим відважним людям сотні бійців, на щастя, мають статус «поранений», а не «загиблий»…

Сніжана БОЖОК

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту