Журнал

НАД АВАРІЙНИМ РЕАКТОРОМ

НАД АВАРІЙНИМ РЕАКТОРОМ

Кожен прожитий день віддаляє нас від тієї трагічної ночі, коли «третій Янгол засурмив і впала зоря на ймення «Полин». Все менше серед живих залишається людей, котрі в перші ж дні опинилися в епіцентрі трагічних подій і, ризикуючи здоров’ям та самим життям, вгамовували «мирний» атом. Полковник Сергій Володін – один із них: уранці 26 квітня він зі своїм екіпажем вертольота Мі-8 проводив радіаційну розвідку над зруйнованим реактором. Скромної вдачі й небагатослівний, колишній пілот довго не погоджувався на цю відверту розмову

– Того сонячного квітневого ранку наш екіпаж був якраз на чергуванні, – згадує Сергій Іванович. – За сніданком начальник штабу 255-ї ескадрильї спеціального призначення майор Рудих повідомив мені, що маємо летіти на Чорнобиль.
– Сказав, що «на Чорнобильській атомній щось сталося, і потрібно провести з повітря реальну радіаційну розвідку». Доручивши фахівцям перевірити технічний стан вертолітного рентгенометра ДП-3, я спробував зарядити індивідуальні дозиметри, які були в кожного члена екіпажу. Але зарядний механізм не працював: від тривалого зберігання елементи живлення розсипалися. Замінити їх міг лише начальник хімслужби прапорщик Щербаченко. Та він, за словами чергового по частині, займався десь у гарнізоні будівництвом гаражів, тож його не могли знайти. Тому вилетіли без дозиметрів. У Жулянах сіли, щоб забрати генерал-лейтенанта Миколу Бондарчука – тодішнього начальника штабу Цивільної оборони України. Проте з’ясувалося, що він уже в Прип’яті, а з нами полетить його представник – майор зі штабу ЦО. Він і вніс у наші плани корективи, сказавши, що летимо на Прип’ять.
Коли пролітали над Чорнобилем, полковник Володін дав команду бортовому техніку капітану Олександру Панькову увімкнути рентгенометр, а льотчику-штурману старшому лейтенантові Володимиру Бушкову приготуватися до замірювання рівня радіації. Побачивши станцію і дим над нею, вони спрямували вертоліт в її бік. Внизу помітили «Ікарус». Він рухався в напрямку блока, будівництво якого ще тривало. Пілоти подумали, що, напевне, нічого страшного не сталося, якщо там працюють люди. Та коли підлетіли ближче, побачили зруйнований блок, усередині якого вирувало полум’я. Над вогнем клубочився дим. Роздуми про те, що ж сталося з людьми, які там працювали на момент вибуху, перебив борттехнік, повідомивши, що рентгенометр показує 18 рентгенів, і рівень радіації стрімко зростає.
– За допомогою спеціальної таблиці Володимир Бушков підрахував, що на землі він сягає близько 300 рентгенів. Пролетіли над АЕС східною стороною і побачили Прип’ять – місто енергетиків. Командир звернув увагу екіпажу на значну кількість людей на його вулицях, особливо дітей. На околиці міста здійснили посадку. Майор пішов розшукати генерала, щоб отримати наказ стосовно подальших дій, а вертолітники почали спілкуватися з людьми, які підходили.
– Всі вони запитували одне: що сталося на станції? Чи дуже вона пошкоджена і коли можна буде вийти на роботу? Незабаром повернувся майор і повідомив деякі подробиці. Зокрема те, що вибух стався близько 2-ї ночі, і вітер тоді дув саме в бік міста Прип’яті, є жертви. «Створено урядову комісію і нам наказано провести з повітря радіаційну розвідку навколо міста, – сказав він. – Потрібно виявити місця з найвищим рівнем забруднення за маршрутом, який щойно я отримав від членів урядової комісії».
Трішки помовчавши, додав: «У місті дуже великий радіаційний фон, але населення про це не сповіщають…»
– Піднявшись у повітря, пішли визначеним маршрутом. На висоті 50 метрів стрілка ДП-3 залишалась на нулі. Знизились до 25 метрів, але вона не поворухнулася. Це дещо заспокоїло нас, – продовжує Сергій Володін. – Коли летіли на станцію вздовж залізниці, по правому борту опинилося село Чистогалівка, і мою увагу знову привернули люди, які працювали на городах. Насамперед тому, що в їхній бік від станції тягнувся шлейф білого диму. Оскільки над Прип’яттю ми зробили необхідні замірювання, то я вирішив відхилитися від заданого маршруту і пройти над іншими населеними пунктами. Як тільки ми опинилися над Чистогалівкою, борттехнік крикнув: «Командире, зашкалило!» «Що зашкалило»? – не зрозумів я. «Рентгенометр, – відповів він. – Понад 500 рентгенів за годину…»
Не вірячи почутому, полковник Володін подивився на шкалу і переконався, що Олександр каже правду. Необхідно було негайно виходити з цієї зони. Збільшили швидкість і зразу ж повернули праворуч. Швидкість зросла до 250 кілометрів за годину, і це була межа. На ній і пролетіли просто над дахами сільських хат. За кілька хвилин знову опинилися над залізницею, що вела від станції Товстий Ліс до Прип’яті. Цієї миті до кабіни протиснувся майор зі словами: «Ти, командире, вбивця! Ми всі смертники: мій дозиметр зашкалило. Навіщо ти туди залетів?»
«А вони не смертники? – Володін показав рукою на людей, що поралися на присадибних ділянках. – Краще не втручайся в дії екіпажу».
За кілька хвилин знову приземлилися на тому ж майданчику. Сергій Іванович поглянув на годинник: у повітрі вони були 32 хвилини. Командир одразу попросив старшого лейтенанта Володимира Бушкова, щоб він наніс на карту всі точки замірювань, час і рівень радіації, а майору доручив передати цю карту урядовій комісії. Години за дві до них під’їхав автомобіль. Серед прибулих були полковник-медик, фотограф і два інженери з Чорнобильської АЕС. Полковник дав екіпажу якісь таблетки, сказавши, що вони містять йод, який дещо знижує вплив радіації.
– Ми випили по одній, а решту роздали дітям, що обступили вертоліт, – розповів Сергій Іванович.
Незабаром пілоти отримали нове завдання. Їм належало з повітря сфотографувати станцію, насамперед зруйновний енергоблок, причому в різних ракурсах. Адже члени урядової комісії не мали повного уявлення про характер руйнувань, їхні масштаби. Для ухвалення перших рішень їм конче необхідна була правдива інформація про те, що сталося. Політ виконували на висоті 80-100 метрів і зі швидкістю 90-120 кілометрів за годину. Пройшовши правим бортом уздовж станції майже до річки Прип’ять, вертоліт розвернувся і пішов на АЕС лівим бортом. Тепер можна було добре розгледіти наслідки вибуху. Рівень радіації знову стрімко зріз. Фотограф не шкодував фотоплівок, а інженери робили у своїх блокнотах якісь записи. Коли ж вони доповіли про те, що завдання виконали, Мі-8 пішов на посадку. Майор цивільної оборони, забравши із собою фотографа та інженерів, поїхав у штаб. Десь за годину повернувся.
– Голова урядової комісії генерал Бондарчук дуже вам вдячний, – сказав він. – Інформація, яку ви надали, надзвичайно цінна і, мабуть, буде ухвалене рішення щодо евакуації не лише жителів Прип’яті, а й інших населених пунктів.
Екіпаж повертався на своє летовище, але тільки-но виконали в Борисполі посадку, як отримали наказ готуватись до вильоту в Чорнобиль. Диспетчер повідомив, що потрібно привезти до Києва постраждалих пожежників для відправки спецрейсом до Москви, а для уточнення дій полковник Володін має зв’язатися з командним пунктом армії.
– Зараз говоритимете з генералом, – сказав Сергію черговий по КП, не повідомивши, з ким саме.
– Володін, – почув він у слухавці, – ти можеш просто зараз вилетіти на Чорнобиль і здійснити там серед ночі посадку?
– Можу, – відповів полковник і запитав: – Щоб забрати постраждалих пожежників?
– Хто тобі сказав про це? – закричав генерал. – Менше теревень про те, що там бачив і знаєш. Чекай наказу.
Але того дня в Чорнобиль екіпаж Володіна так і не полетів, хоча був готовий. Поки чекали додаткової команди, прийшов начальник хімслужби прапорщик Щербаченко, який здійснив відповідні замірювання. Вони показали, що льотчики «вхопили» чимало радіа-ції. Нарешті зателефонували з командного пункту армії і сказали, що «на сьогодні, 26 квітня, завдань більше не буде». Тільки після цього вертолітники пішли вечеряти, а потім ще довго відмивалися під душем. Серед ночі приїхав начальник медичної служби армії полковник медичної служби Анохін і про все, що відбувалося того дня, Володін доповів йому.
На ранковому шикуванні до полковника Сергія Володіна, капітана Олександра Панькова, старшого лейтенанта Володимира Бушкова підходили офіцери і цікавилися: «Що ж там таке сталося, що начальники вкрай стурбовані?»
– Що тоді могли їм сказати? Адже ми володіли мінімумом інформації. Проте і її було достатньо, аби зрозуміти: сталося велике лихо. А буквально за кілька тижнів у цьому переконався, – згадує Сергій Іванович.
Після того, як його екіпаж пройшов курс лікування у військовому госпіталі, вони здійснили, виконуючи завдання командування, близько ста польотів і до самої Чорнобильської станції, і взагалі до зони відчуження. Заключний політ відбувся 27 жовтня. З кожним польотом вертолітники дедалі більше усвідомлювали катастрофічні наслідки аварії, хоча влада приховувала від народу всю правду.
– Я і мій екіпаж облітали все Полісся, і нам непотрібна була навіть карта польотів. Втім нічого надзвичайно героїчного ми не робили: виконували, як і інші, свою роботу, – вважає полковник Володін.

31 рік минув з дня Чорнобильської катастрофи. Але події, учасником яких він став, Сергій Іванович і досі добре пам’ятає. Окрім того, що вони закарбувалися в його пам’яті, про них нагадують і хвороби, спричинені надмірним радіаційним опроміненням. А ще – відзнака Президента України – хрест «За мужність», яким полковник Володін нагороджений «за особисту мужність і відвагу, виявлені під час ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС».
Про ту страшну аварію та її наслідки ми й сьогодні не знаємо всієї правди. Лише на початку зими далекого вже тепер 1986-го прийшли перші перемоги над атомом, який виявився зовсім не мирним – 14 грудня був добудований саркофаг над зруйнованим четвертим енергоблоком. Відтоді мине два десятиліття, й саме ця дата стане Днем вшанування учасників ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.
Героям, яким судилося врятувати світ від страшної біди, ми завдячуємо своїм життям. Страшно навіть уявити собі, що могло б статися, якби не вони. Чорнобильську зону називають пам’яткою мертвої радянської цивілізації, проте вона і сьогодні містить неабияку небезпеку. На жаль, ми не можемо змінити минуле, але від нас залежить те, яким буде наше майбутнє.

Сергій ЗЯТЬЄВ

Сохранить

Сохранить

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту