Журнал

Наш Маріуполь

Наш Маріуполь

Якщо Одеса — українська перлина на березі Чорного моря, то Маріуполь — така ж сама перлина на березі моря Азовського. Тихе, чисте, дбайливо доглянуте місто-курорт із населенням майже в півмільйона також є великим портом та індустріальним центром країни, частка якого у вітчизняній промисловості сягає 7%. Значну частину експорту України забезпечують Маріупольський металургійний комбінат імені Ілліча та «Азовсталь», а також найбільше у країні машинобудівне підприємство — концерн «Азовмаш». Досить ласий шматок для будь-якого завойовника, в які б овечі шкури той не рядився. Та зайдам гостинні маріупольці завжди дадуть відкоша

Сучасне поселення в гирлі річки Кальміус було засновано в XVI столітті запорозькими козаками як сторожовий пост Домаха для захисту зимівників, промислів і шляхів сполучення від нападів татар. Нині ж нащадкам тих козаків випало захистити Україну від «ординців»  московських. З початком «русской весны», якою маріупольців, за прямої вказівки кремлівського пахана, надумала «ощасливити» банда так званого Чечена, Маріуполь опинився в епіцентрі протистояння розвиненої гуманістичної цивілізації і скособоченої імперії. З різних причин, оцінку яким ще дасть історія, місто два місяці перебувало під контролем відморозків з фейкової «Донецької народної республіки». Маріупольцям, можна сказати, ще пощастило, що так надовго. Але й цього часу вистачило, щоб навіть до тих, хто розмахував трикольоровими і комуняцькими ганчірками, закидав українську бронетехніку камінням і «коктейлями Молотова», стояв у черзі на липовий «референдум», дійшло, що обіцяні російським телебаченням і московськими кураторами «скрепи» в реальності можуть подобатися лише тому, в чиїй голові немає «клепок». Десятки вбитих і поранених, пограбовані «високодуховними» мародерами магазини і квартири… Спалена бандитами будівля міськради і досі стоїть у центрі Маріуполя невідновлена. Як пам’ять про людську дурість і підлість.

Визволення міста 13 червня 2014 року стало тією переломною подією, котра змусила українців повірити в себе, у свої сили, дозволила українським військовикам розпочати масштабний наступ на всіх фронтах. Інакше б мокшанський «мобільник» з рудою цапиною борідкою паплюжив сьогодні своїми копитами вулиці Дніпра, Запоріжжя чи Харкова.

Маріуполь пам’ятає, кому він зобов’язаний своєю свободою. Вже три роки місто відзначає день визволення від російських окупантів так само урочисто, як і від окупантів німецько-фашистських. І поступово відроджується, повертаючись до своїх українських витоків. Можливо, не так швидко, як того хотілося б, та все ж…

Продовжує свою роботу Маріу­польська міська філія Все­ук­раїн­сь­кого товариства «Просвіта» під керівництвом Анатолія Мороза. Ми­нулого року з метою висловити свою подяку військовикам, котрі захищають Маріуполь, просвітяни вручили їм нагороди «За вірність присязі», «За заслуги», «За службу державі», «Захисник Вітчизни».

А у квітні цього року медаллю Міністра оборони України «За сприяння Збройним Силам Ук­раїни» був нагороджений директор Ма­ріупольського порту Олександр Мельник. Від самого початку війни порт надавав фінансову допомогу оперативно-тактич­ному угрупованню «Маріуполь», До­нець­кому прикордонному загону, Націо­наль­ній гвардії Ук­раї­ни, а також До­нецькому й Марі­у­польському міським військовим комісаріатам на облаштування місць дислокації, будівництво фортифікаційних споруд, придбання необхідного обладнання тощо.

— Кожен маріуполець сьогодні вважає своїм обов’язком допомогти Збройним Силам зберегти закон і порядок у нашій країні, відстояти конституційні права і свободи її громадян. Ми не можемо і не будемо залишатися осторонь  тих викликів, які сучасні реалії несуть українській нації в цілому, — сказав Олександр Мельник, приймаючи нагороду.

Звісно, говорити про «кожного маріупольця» було б певним перебільшенням. Вистачає там і прихованих «сепарів», і натуральної «вати». Та таке «добро» можна знайти й у Києві. Різниця лише в тому, що маріупольці тепер знають їм ціну. Як і «мишебратьям» з Московії, котрі весь курортний сезон не переводяться на пляжах, у готелях і крамницях Маріуполя. Навіть попри те, що за 12 кілометрів від місця їхнього «культурного відпочинку» лежить вщент зруйноване російськими снарядами Широкине. Але маріупольці потрохи і їм почали мізки «вправляти».

У магазині повно народу, проте жодного слова українською не чути. Суцільний «вєлікорускій» говір. До каси — велика черга, попереду сімейство з двома набитими продуктами кошиками і характерним аканням. Довго шарудять купюрами, лаються, потім протягують касирці жменю папірців. Та глянула і аж здивувалася:

— Что это вы мне суете?

— Как что? Деньги!

— Какие же это деньги?! Это ж русские рубли! А у нас тут, между прочим, Украина! И магазин, а не туалет!

— Мы думали…

— Раньше надо было думать!

Сімейство порилося в кишенях «адідасів», нашкребло гривень. Касирка:

— Вот это другое дело.

— Спасибо, что хоть руку не отгрызли, — визвірився «глава» сімейства, ставлячи кошик на «пивний» живіт.

—Я еще даже и не пыталась!

— Ноги нашей у вас больше не будет!

І тут касирка, справжня мелітополька, найщирішою українською мовою видає:

— Вам про це вашому лисому карлику ще три роки тому треба було сказати, а не мені сьогодні!

Черга лягла… Зате потім почалося суцільне: «Будь ласка!», «Прошу, пані!», «Коли ваша ласка, скільки це коштує?»

Розумієте, у чому річ? Треба, щоб хтось почав. І все буде гаразд.

Як то кажуть, зробило мій настрій і оголошення в аптеці: «Настойки боярышника НЕТ!!!»

— Дівчата, що це???

— Та дістали вже! Поруч генделик, де є значно дешевший «шмурдяк» на будь-який смак, а вони все до нас за своїм «національним напоєм» лізуть! Йоду б їм налити!

Не дивно, що депутати Маріупольської міської ради одностайно проголосували за розірвання дружніх «побратимських» відносин між Маріуполем і містами РФ Таганрогом і Нар’ян-Маром.

Ну а вересень для Маріуполя — особливий місяць. Це не тільки початок «оксамитового сезону», а й низка свят, головним з яких є День міста. Цього року  з його нагоди п’ять днів поспіль у місцевому драматичному театрі проходив Всеукраїнський фестиваль «Червона рута», в якому взяли участь майже 350 виконавців з усієї України. Завершився він грандіозним гала-концертом на Театральній площі. І Гімном України, який співали всі — і виконавці на сцені, і молодь на площі.

Водночас у Палаці металургів відбувався фестиваль «Українська пісня єднає нас» за участю тридцяти колективів з Донецької, Сумської та Запорізької областей. Гран-прі тримав мелітопольський народний ансамбль бандуристів «Джерела».

— Події 2014 року змінили багатьох із нас, — намагаючись правильно вимовляти українські слова, сказав мені один хлопчина на Театральній площі. — У нашій гімназії-школі №27 нещодавно була класна година «Я — громадянин України і пишаюся цим!». Це не для преси, але чесно — я справді пишаюся!

Віриться.

 

Олег КРИВОБОК

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту