Журнал

«НЕ ЗА ТАКЕ ЖИТТЯ МИ ВОЮВАЛИ…»

«НЕ ЗА ТАКЕ ЖИТТЯ МИ ВОЮВАЛИ…»

За часів СРСР, особливо напередодні 9 травня,  телебачення переконувало населення майже 300-мільйонної країни в тому, що «ветерани війни оточені увагою партії і уряду».  А  щоб у почутому  ніхто не сумнівався, показували щасливчиків, які отримували з рук партфункціонерів ордери на квартири, автомобілі. У людей виникало  враження, що кожному старому солдатові дійсно живеться, як варенику в сметані. Та чи так це було насправді?

– У 70-ті-80-ті роки колишні фронтовики отримували пенсії, користувалися певними соціальними пільгами, – розповідає Костянтин Гречкосій – ветеран Другої світової, інвалід І групи. – А ось раніше, особливо за часів Сталіна і навіть Хрущова, ми не жили, а виживали. Скажу більше: хлопці, з якими я захищав Сталінград і брав Берлін, тоді вижили. А повернувшись додому, передчасно пішли з життя, не витримавши таких моральних знущань…
5 червня 1941 року Рада народних комісарів СРСР ухвалила постанову «Про пенсії та допомоги особам вищого і середнього начальницького складу надстрокової служби, спеціалістам рядового складу надстрокової служби та їхнім сім’ям». З чим була пов’язана поява цього документа? На думку деяких істориків, він з’явився тому, що Сталін планував напасти на Німеччину і, розуміючи наслідки, наполіг на його ухваленні.  Та Гітлер випередив його. Отже, постанова все ж знадобилася. Та коли в переможному 1945-му з фронтів почали повертатися поранені солдати й офіцери, претендуючи на статус інваліда і відповідні грошові виплати, влада злякалася. Адже грошей на них катастрофічно не вистачало: кошти витрачали не лише на відбудову зруйнованих міст і сіл, промисловості, а й на створення новітньої зброї, зокрема, ядерної бомби. А також на допомогу комуністичним режимам, які запанували у країнах Східної Європи.
За інформацією Наркомату соціального забезпечення Української РСР, на 1 січня 1946 року чисельність інвалідів рядового, сержантського і старшинського складу становила 401030 осіб. Серед них інвалідів І групи –  7399 осіб, ІІ – 167110 і ІІІ – 226532.  Найбільше їх  було зафіксовано у вересні 1946 року – 616 тисяч. Починаючи з жовтня, «армія» інвалідів почала неухильно зменшуватись. І не тому, що люди виліковувалися, стаючи повносправними: на них економили гроші й тому позбавляли цього статусу. При цьому колишніх фронтовиків поділили на дві категорії: тих, хто проживав у місті, і тих, хто мешкав у сільській місцевості. Перші отримували 300 карбованців, другі – 250…
– Хтось вирішив, що нам, селянам, і так солодко живеться, – обурено згадує Костянтин Власович. – А нам ой як не солодко було! Адже в багатьох не залишилося навіть хат, німці спалили чи зруйнували їх під час бойових дій, і вчорашні солдати змушені були жити в землянках.
Для того, щоб не викликати роздратування фронтовиків, влада намагалася діяти хитро. Політбюро ЦК КП(б)У всю відповідальність за «надмірну кількість інвалідів» переклало на лікарсько-трудові експертні комісії (ЛТЕК), звинувативши їх у тому, що вони надають групу інвалідності «кому завгодно». У Москві «молодших товаришів» похвалили за таку «хитромудрість». При цьому в органах і установах, які опікувалися соціальним захистом населення, провели чистку: посади очільників там обійняли «надійні, правильно мислячі товариші», як писав у своєму звіті один із тодішніх партійних керівників Хмельниччини. Саме завдяки «мислячим товаришам» протягом 1946-1947 років статус інваліда втратили близько 200 тисяч фронтовиків.
250-300 карбованців у перші повоєнні роки нічого не вартували. Для порівняння: чоботи в ті часи на базарі коштували майже три тисячі карбованців. І людям доводилося перебиватись з хліба на воду. А 1948-го інвалідам-колгоспникам їх узагалі припинили виплачувати. Коли Костянтин Власович поїхав за поясненнями до райкому партії, там йому відповіли: «Дякуй, що живим залишився, а не грошей вимагай…»
Згодом влада дійшла і до містян – інвалідів ІІІ групи, відібравши й у них пенсію. Точніше, її виплату переклали на фонди соціального страхування підприємств, більшість яких ледве животіли.
Тому, попри на поранення і контузії, люди вимушені були працювати. За словами Костянтина Власовича, фронтові друзі якого жили в Києві та Харкові, а він їх провідував, інвалідів на пристойну роботу брали неохоче, пропонували малокваліфіковану і малооплачувану. Тож багато хто з них мав трудитися в умовах, які вкрай негативно позначались на їхньому й без того підірваному здоров’ї. Найбільше проблем із працевлаштуванням мали жителі Харківської, Ворошиловградської, Дніпропетровської, Миколаївської та Одеської областей.
У повоєнний час деякі країни допомагали нам продуктами харчування, одягом тощо. Зокрема Канада. Після прибуття до СРСР допомогу розподіляли по республіках. Чи брали до уваги кількість фронтовиків-інвалідів, які в них проживали, невідомо. Але відомо, що спочатку весь крам осідав на складах. А першими їхніми відвідувачами були представники радянсько-партійного естеблішменту: працівники райкомів партії і комсомолу, НКВС, прокурори та інші «шановані люди». Після того, як вони, їхні дружини та інші родичі  відбирали собі те, що їм подобалося, рештки надходили в розпорядження фронтовиків. Але, цих рештків, яким ті були дуже раді, не вистачало. Тому міські базари, інші місця масових скупчень людей кишіли каліками, котрі, щоб не померти з голоду і хоч якось одягтися, жебракували.
Чи знала про існування цих людей влада? Звісно, що знала. Та допомогати їм не надто поспішала. Розумію, що держава була обтяжена багатьма іншими проблемами, зокрема відбудовою заводів і фабрик, вщент зруйнованих фашистами. Проте – за бажання – могла і більше подбати про своїх рятівників. Та кремлівські вожді не хотіли знати й чути про безногих і безруких солдатів. Вони їм вже не потрібні були.
Як викорінювали і запобігали жебрацтву добре пам’ятає киянка Анастасія Воронок.

– Якось  йшла повз  Подільський базар і почула крики людей, – згадує Анастасія Пилипівна. – Підійшовши ближче, побачила кілька критих брезентом вантажівок і зо 30-40 військових. На моїх очах вони хапали людей, у яких не було руки, ноги, а то й узагалі безногих, і закидали в машини. Хто намагався пручатись, того відразу починали лупцювати, усіляко обзиваючи. Якийсь дядько, якого тягнули до вантажівки, розстебнув піджак, і всі побачили, що його груди увішані бойовими орденами. Та це аж ніяк не подіяло на «вояків». В міру заповнення машини  від’їжджали в невідомому напрямку. Більше там інвалідів я не бачила.
До речі, ті інваліди, які мешкали в селах, зобов’язані були сплачувати сільськогосподарський податок: родини інвалідів І і ІІ груп сплачували 50 відсотків, а ІІІ – стовідсотково.
Розповідаючи про досягнення щодо соціального захисту інвалідів війни, радянська влада лицемірила. Адже ці люди до кінця своїх днів отримували мізерні пенсії, чимало тисяч з них, проживаючи у вкрай поганих умовах, так і не дочекалися власного даху над головою. Тож мусили задовольнятися формальними виявами любові й поваги до них з боку можновладців, особливо напередодні святкування Дня перемоги. Не маючи даху над головою, чимало вчорашніх вояків жили в кочегарках, підвалах і напівпідвальних будівлях, а то й на вокзалах, звідки їх виганяла міліція. Не знайшовши підтримки в місцевих керівників, найбільш сміливі зверталися по допомогу і до перших осіб держави. Ось що писав один із колишніх фронтовиків Микиті Хрущову – тодішньому партійному керівникові радянської України:
«Вибачте, що пишу Вам, а не до місцевої влади звертаюся. Річ у тому, що ні вимог, ні прохань, ні навіть благань вона не сприймає. Мені ще й девятнадцяти немає, а довелося перебачити все: і гуркіт гармат, і голод, і холод, і нужду зі смертю. У 1943, не маючи й сімнадцяти, я став воїном РСЧА. Тепер моє тіло прикрашають шість ран, якими я пишаюся.
Наш будинок зруйнований, а та халупа, яку ми збудували і живемо в ній, схиляє до самогубства. Ходжу в старому одязі з госпіталю. Звертаюся до знам’янського начальства вже протягом десяти місяців і завжди чую одне і теж: «ні» або «якщо буде, то дамо». Живу на 300 грамів хліба. Пішов у міськком партії, а там перший секретар т. Бразкевич сказав: «У нас нічого немає, можете йти…».
Архіви партійних і господарських органів УРСР зберігають сотні таких листів. Вони – німі свідчення «піклування» радянської влади і «рідної партії» про рятівників країни.

 Сергій ЗЯТЬЄВ

 

Ти станеш командиром!

Військо України

EnglishFrenchGermanItalianPortugueseRussianSpanishUkrainian
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту