Герої АТО

«Нехай буде воля моя!»

«Нехай буде воля моя!»

Напередодні першотравневих свят 2014 року сепаратистський рух охопив столицю Приазов’я – Маріуполь. Над адмінбудівлями українського міста оскаженілий та озброєний проросійський натовп вивісив прапори «ДНР» і трикольори країни-агресора. Зрадники, горлопани та комуністи, які стали «рупором» кремлівської пропаганди, почали закликати маріупольців брати до рук зброю, зводити барикади й захищатися від «фашистської хунти» і «карателів». Прихильники «руского міра» навіжено скандували: «ДНР, стройся! Вернем Жданов! Мать-Россия! Референдум!..» Напруга зростала по хвилинах. Південний форпост Донеччини опинився в небезпеці. Та «віддати» місто ворогу українці не мали права…

Ті неспокійні дні добре закарбувалися в пам’яті підполковника Сергія Лисенка, який у складі 72-ї окремої механізованої бригади одним з перших став на захист Маріуполя. Вночі
7 травня бійці з Білої Церкви провели кілька рейдів на його околицях та взяли під конт­роль шляхи в’їзду зі сторони навколишніх населених пунктів Мангуша і Старого Криму. Інформацію про те, що українська армія близько, «злі язики» донесли так званим ополченцям. І ті День Перемоги в Маріуполі планували перетворити на криваву бійню. Перебуваючи в епіцентрі тих подій, Сергій Лисенко 9 травня очолив операцію зі звільнення від бойовиків будівлі міської міліції. Підступний план ворога був зірваний.

Зранку офіцер прибув на нараду силовиків у центральний від­діл міліції. Тільки-но відрекомендувався членам за­сідання, як раптом почався штурм будівлі. Кулі влітали у вікна зали, де мало розпочатися зібрання. Автоматні черги не замовкали. Від стін рикошетили набої. За кілька хвилин озброєний натовп молодиків у балаклавах захопив перший та другий поверхи відділу. Підполковник Лисенко та заступник командира 20-го батальйону тероборони Сергій Демиденко відразу вступили в протистояння. Аби не допустити проникнення бойовиків на третій поверх, вони миттю заблокували вхід. Зі столів, шаф і крісел нашвидкуруч звели барикаду. Маючи один автомат та кілька пістолетів, хлопці дві години чинили опір супротивникам, очікуючи підкріплення від командира бригади Андрія Грищенка.

– Я постійно знаходився на зв’язку з комбригом та доповідав йому про зміну обстановки, – згадує Сергій Лисенко. – Тоді на командному пункті бригади знаходився начальник Генерального штабу генерал-лейтенант Михайло Куцин, який телефоном оригінально привітав мене зі святом, підбадьорив та підтвердив слова полковника Грищенка: «Підмога буде! Тримайся, козаче! Цитувати відому пісню не буду, адже пороху ти добряче понюхав». І справді за кілька хвилин дві групи підкріплення на бронемашинах під командуванням комбата Михайла Драпатого прорвалися до захопленої будівлі, оточили її та відкрили вогонь по бойовиках.

Приголомшені таким розвитком подій сепаратисти вкотре влаштували Сергію Лисенку та його побратимам жорстоку атаку. Однак ті не здавалися, продовжуючи стійко тримати позицію. Події розвивалися стрімко. Від кулі снайпера загинув офіцер Демиденко, через вибух гранати отримав контузію і Сергій. Будівля палала. Чорний дим заважав дихати та виїдав очі. З останніх сил офіцер Лисенко віддавав команди, як діяти далі. Висувною пожежною драбиною евакуювали начальника міліції й трьох поранених. Сергій вибрався з небезпеки останнім. Медичну допомогу він отримав уже в базовому таборі.

Це стало бойовим хрещенням офіцера в зоні АТО. Проросійські сили зазнали фіаско. Багато тих, хто взяв до рук зброю, були ліквідовані. Реалізувати сценарій «русской вєсни» спецслужбам Росії в Маріуполі не вдалося. Українські воїни ввійшли до міста, втримали важливі об’єкти, видворили окупантів геть. Мине лише кілька тижнів – і столиця Приазов’я повернеться до мирного життя.

 

ПРИКОРДОННИЙ РЕЙД

Влітку 2014 року на Сході держави між українською армією та проросійськими найманцями розпочалися запеклі бої. Захисники, відвойовуючи в терористів кожен клаптик рідної землі, звільнили від сепаратистської нечисті чимало населених пунктів. Спекотний червень бійці 72-ї бригади зустріли під окупованим Донецьком. А далі були населені пункти вздовж кордону – Амвросіївка, Михайлівка, Червонопартизанськ. Підполковник Лисенко виконував обов’язки начальника штабу бригади. У тих екстремальних умо­вах разом з підлеглими спланував кілька спецоперацій, які згодом успішно провели підрозділи. Внаслідок рейдів по ворожих тилах білоцерківці завдали бойовикам відчутних втрат, захопили полонених, зброю, боєприпаси, терористичну символіку. Так гартувався бойовий дух воїнів. Внутрішні переживання і страх відходили на другий план. Кожен розумів – це війна, через яку доведеться пройти, вистояти і перемогти!

В середині червня батальйонна тактична група бригади, у складі якої виконував завдання Сергій Лисенко, закріпилася неподалік прикордонного пункту «Ізварине». Там уже перебували загони російських терористів. Українці взяли під свій контроль висоту «202.2». Саме в тому районі хлопці пережили найважчі дні та найжорстокіші бої.

Тривало перше оголошене перемир’я. За цей час бійці окопалися, побудували бліндажі, укріплення та спостережні пости. Піхотинці провели зачистки навколишніх сіл поблизу Ізвариного. Однак за кілька днів становище змінилося. З панівної висоти дорогу Краснодон – Ізварине воїни бачили як на долоні. Цією магістраллю бойовики переправляли російську зброю, боєприпаси, танки та важку артилерію. У переговорах бандити намагалися морально зламати українців. «Укропи, здавайтеся! Скоро вам кінець!» – лунало в ефірі кожні кілька хвилин. На такі провокації захисники не піддавалися, аби не розкрити власних радіомереж, хоча в повітрі і витало побажання:

Падав дощ на поріг,

Було дуже слизько.

Утікайте, москалі,

Бо бандери близько!

Одного липневого ранку тишу порушили ворожі бойові машини. Ревіння двигунів доносилося до позицій піхотинців. Противник розпочав масований обстріл. Першими в бік українців полетіли 120-міліметрові міни, потім їх змінили снаряди реактивних «Градів». Бойовики підступно «лупили» із житлових кварталів Ізвариного, церкви та школи. Відповідати артилерією військові не могли, адже загинуло б багато мирних людей. Тож хлопці вимушені були лише тримати удар. Ворожий обстріл був настільки потужним, що обабіч позицій піхотинців пейзаж нагадував виоране поле. Один боєць загинув. Аби вгамувати ворога, командир батальйону Михайло Драпатий та Сергій Лисенко направили в Ізварине дві піхотні групи та розвідку.

– Наші хлопці непомітно пробралися в село. Діяли блискуче. Знищили практично всю ворожу спостережну систему, вогневі точки, багатьох бандитів. Це в ефірах підтвердили самі ватажки бойовиків, які повідомили про своїх «двохсотих» і просили підмоги в поплічників. Серед убитих, як виявилося, були і представники регулярної російської армії. Так, в окупанта з позивним «Пітон», який керував запуском протитанкових керованих ракет, залишилося в живих тільки 30% особового складу. У «Синього головача» – командира роти реактивних систем залпового вогню «Град» – не зосталося жодного коригувальника. Проте, на жаль, через заміновані вулиці, перехрестя та будівлі довести справу до переможного кінця нам не вдалося. Сили противника переважали. Крім цього, розпочалися інтенсивні обстріли важкої артилерії з території Росії. Агресор не шкодував набоїв. Дні і ночі минали під шквальним вогнем, – згадує Сергій Лисенко. – Втім свої рубежі ми надійно боронили ще кілька тижнів.

 

ЯК КОНВОЙ ПРОЙШОВ ЧЕРЕЗ ЗАРПЛАТНЮ ПУТІНА

Ситуація на кордоні погіршувалася. Російські війська формували нові ударні групи, захоплювали села, руйнували місцеву інфраструктуру. У планах ворога було оточення 72-ї окремої механізованої бригади. Тому доставляти вантажі до українських позицій ставало дедалі важче. За словами Сергія Лисенка, набої та боєприпаси тоді були важливішими за хліб, воду та харчі. Тож не дивно, що їх українські вояки чекали немов манни небесної. При згадуванні тих подій у пам’яті підполковника спливає один фронтовий епізод, як не дивно, комічний і зі щасливим кінцем.

Це сталося в останні дні оборони висоти «202.2». На зв’язок із Сергієм вийшов офіцер бригади Сергій Плисенко і повідомив йому, що супроводжує колону з боєприпасами. Цінний «товар» обіцяв доставити через дві-три години.

– Ех, тезко, бережи себе. Кру­гом «собаки»… Тримайся маршруту. Підстрахуємо. Чекаю. З Богом.., – вдивляючись у вечірнє небо, відповів побратиму Лисенко.

– Дві години? Отже, завтра! – подумав офіцер і подався на позицію з надією зустріти колону вже на світанку.

Однак те, що відбулося пізніше, стало несподіванкою не тільки для окупантів. Плисенко як справжній відчайдух і таки «парубок мотор­ний» вирішив скоротити дорогу до висоти і пішов колоною повз позиції окупантів під Ізвариним. Та по чотирьох «коробочках» сепари не здійснили жодного пострілу! Невже сплутали зі своїми? Як виявилося згодом, річ була в іншому. Того дня орки у своїх лігвах «мочили» чергову зарплатню від Путіна. Салютували феєрверками весь вечір. Коли ж їхні хворі від бурного похмілля мізки допетрали, що пропустили «укрів», відчаю не було меж! Тож від люті почали гатити з «Градів». Та цей «прівєт с большого бодуна» вже ніяк не допоміг їм, і констатація факту «як ворог упіймав облизня», ще довго гуляла серед українських бійців, викликаючи щирий регіт.

– Нашого ж завзятця Сергія ми пригостили духмяним чаєм з трав та м’яти. Боєприпаси прийняли, як золото. «Невидимий» конвой Сер­гія під Ізвариним був останнім, – розповідає підполковник Лисенко. – Утримувати висоту більше не було сенсу. Відбивши ще три потужні атаки-штурми, ми прорвали вороже оточення та з боями залишили цю небезпечну зону.

 

БРАТ ЗА БРАТА –  СЕРГІЙ ЗА СЕРГІЯ

Ще під час першої хвилі мобілізації військовозобов’язані, якими доукомплектовувалися під­розділи бригади, запитали в Сергія Лисенка, чи поїде він разом з ними боронити Україну, якщо розпочнеться війна. Не вагаючись ані секунди, той відповів: «Так!» І своє офіцерське слово він дотримав. Хлопці, з якими воював, стали для нього опорою та другою сім’єю. По-особливому офіцер згадує службу на передовій зі своїм побратимом та вірним другом підполковником Сергієм Коханським. Обидва пройшли горнило війни, воювали поряд із солдатами, готували з командирами операції та бої. Якось в одному вогневому зіткненні один бойовий товариш врятував другому життя…

Цей випадок відбувся під Червонопартизанськом. Між воїнами «сімдесятдвійки» та окупантами розпочався бій за місцевий прикордонний пункт пропуску й навколишні об’єкти. Тоді як більшість бійців утримували стратегічний терикон та слідчі ізолятори тюрми, два офіцери управління бригади Лисенко та Коханський оборонили прилеглу лісову смугу площею 400 на 200 метрів. Трохи позаду двох Сергіїв перебувало кілька БМП для прикриття.

«Полювання» за офіцерами почалося відразу, щойно вони опинилися в траншеї. Близько п’яти годин «зеленку» обстрілювали ворожі снайпери, нещадно гатила російська артилерія. Однак офіцери мужньо трималися протягом доби, відстрілюючись та спостерігаючи за діями противника. Раптом неподалік Сергія Лисенка розірвався ворожий снаряд. Ударною хвилею чоловіка відкинуло на кілька метрів. Від осколків вберегла броня машини. Першим на допомогу непритомному товаришу кинувся Сергій Коханський. Під обстрілом, що не давав підняти голову, він відтягнув постраждалого в бліндаж та надав першу медичну допомогу. До тями Лисенко прийшов через дві години, а під вечір – уже став на ноги. Хоча біль, неначе металевою спицею, безжально пронизував тіло, офіцер продовжив виконувати завдання…

Згодом Росія розпочала відкриту агресію проти нашої держави. На територію України увірвалися найбоєздатніші підрозділи збройних сил РФ, несучи смерть і розруху. Кільце навколо піхотинців поблизу Червонопарти­зансь­ка за­микалося. Щоб зберегти людей і техніку, українське командування прийняло рішення про відхід. Наші підрозділи пішли на прорив ворожих блокпостів. Завдяки впевненим діям комбата, а нині командира
58-ї окремої механізованої бригади підполковника Михайла Дра­патого, тактична група зі «смертельного казана» вийшла без втрат.

 

БУЛИ ВАШІ – СТАЛИ НАШІ: «БАНАН», «ЕВЕРЕСТ» І «КАНДАГАР»

Після відновлення боєздатності бригада знову повернулася в зону АТО – на Волноваський напрямок. Гранітне, Докучаєвськ, Старогнатівка – населені пункти, де тримали оборону піхотинці 72-ї. Бійці з Білої Церкви здійснили безліч успішних бойових виходів у «сіру зону» до позицій окупантів, які нахабно мінували території, захоплювали людські обійстя та з панівних висот обстрілювали мирних мешканців. Бої за терикони, котрі мали важливе стратегічне значення, назавжди закарбувалися в пам’яті Сергія.

Операцію «Терикони» українські армійці розпочали взимку на межі 2015-2016 років. Хлопці усвідомлювали: завдання відповідальне, на кону – покращення позицій ЗСУ.

Перший земельний насип під оригінальною назвою «Банан» ударна група батальйону взяла штурмом і без жодного пострілу. Терикон, що був візитівкою краю та мав форму тропічного їстівного фрукта, бойовики здали без бою й накивали п’ятами. Інакше кажучи, «Банан», здавалося б, м’якенький смаколик, виявився не по зубах ворогу. Стратегічний «Еверест», що нагадував відому гірську вершину, підкорився нашим розвідникам. За нього українці вели запеклий, проте переможний бій. Згодом під контроль захисників України перейшов і третій терикон, який за схожість на афганську кам’яну скелю воїни охрестили «Кандагаром».

Успішно закріпившись на позиціях, герої продемонстрували ворогу, як треба захищати рідну землю. Такого напору від українців бойовики явно не очікували. А кинуте їм услід: «Мерщій тікайте і довго не вертайтеся!» пролунало, наче «Сага про орлів і канарейок», зміст якої такий: люди діляться на дві категорії – на «орлів» і «канарок». Літають і ті, і ті. Проте одні – високо, а інші – низько…

 

ПОДВИГ «ОРЛА»

З жовтня 2016-го по листопад 2017-го одна зі славнозвісних українських бригад тримала оборону в авдіївській промзоні – найнеспокійнішій точці України. Бойові зіткнення з окупантами там тривали щодня. Усвідомлюючи ситуацію, офіцери управління також вирішили чергувати на передових позиціях. Попросили дозволу в командування.

– Це добрий приклад для солдатів, який зміцнить їхній бойовий дух, – розмірковував заступник командира бригади полковник Ва­ле­рій Гудзь, підтримавши їхнє бажання.

Таких добровольців, як Сергій Лисенко, назбиралося 12 чоловік – шість груп по два офіцери. Лисенко в парі з Коханським – переможний дует, тож їм довірили пост «Гулівер».

– Уже в першу ніч противник на власній шкурі відчув, що на кожну провокацію буде наша відповідь. Це відбувалося так: нас «діставав» ворожий кулеметник. Тарахкотить зброя… Кулі свистять над головами… Бере невеличку паузу… А потім знову січе в наш бік, – морщить чоло Сергій. – За поведінкою сепара спостерігаю в тепловізор і кажу Коханському: «Ще раз пустить кулю – відправлю в пекло!» «Орк» немов почув мої слова і дав чергу. Ну що ж, орку, буде тобі ок! Ми з побратимом розійшлися в сторони. Закріпили гранатомети, дочекалися чергового порушення перемир’я й одночасно вистрілили в ціль. Кулеметне кубло сепаратизму замовкло назавжди…

Розповів Сергій Лисенко і про героїчний бій бригади на позиції «Алмаз». Ніч з 28 на 29 січня 2017 року.  На промзоні – різке загострення: ворог стріляє з важкої зброї та суне в атаку. Нападників зустрічає група капітана Андрія Кизила з позивним «Орел». Наші хлопці вступають у бій і змушують ворога відступити. У той час окупанти відкривають мінометний вогонь по українцях. Щоб зберегти життя своїх бійців Андрій займає ворожий опорний пункт.

– Бойовики по ньому гатили страшенно. Кілька штурмів та атак не мали успіху. Прибула наша підмога. Цю позицію ми втримали і закріпилися. На жаль, капітан Андрій Кизило загинув. Осколок міни зачепив серце, – із сумом згадує підполковник Лисенко. – Він справжній Герой України. Молодий, безстрашний український воїн. Позицію «Алмаз» перейменували на його честь.

– За Україну не за гроші вою­ють. Щоб помирати в бою, треба мати в серці щось більше! – скаже трохи згодом волонтер 72-ї бригади Валерій Мартишко.

* * *

Через успішні військові операції, які 72-га провела в зоні бойових дій, вороги назвали її «Чорною бригадою». Як сто років тому козаки з довгими чорними шликами, смертельним блиском вигострених шабель та тисячоголосим «Слава!» навіювали жах на ворогів, так і сьогодні мужньо та завзято тримають оборону воїни знаменитої бригади.

– Нехай пам’ять про наших славетних прадідів, які били московські полки сто років тому, наснажує до перемог козаків і офіцерів 72-ї бригади та інших частин. Слава українській зброї! Козакам слава! – звернулися до Президента України члени історичного клубу «Холодний Яр».

Петро Порошенко підтримав патріотів і 24 серпня 2017 року в День незалежності України славетна військова частина отримала почесне ім’я Чорних запорожців! Серед героїв і Сергій Лисенко – лицар ордена Богдана Хмельницького ІІІ ступеня. З вірою в перемогу і з патріотичним блиском в очах він говорить: «Нехай буде воля моя!»

«Нехай буде воля моя!» – підхоплюють й інші відважні воїни, вступаючи у двобій з агресором.

 

Олег СУШИНСЬКИЙ

Powered by Ajaxy