Журнал

Непереможне місто

Непереможне місто

— Сєрж! Сєрж! Сєрьожа!!! — несамовито волала на весь магазин опасиста дама з характерним тамбовсько-французьким прононсом і в таких широченних шортах, що з них можна було б пошити все вітрильне оснащення для середніх розмірів піратського фрегата. Якщо, звичайно, якийсь придуркуватий пірат погодився б вийти в море під вітрилами, розмальованими пістрявими папугами, медузами, орхідеями, листям кропиви, черепашками і написами такою англійською, яку й самі англійці навряд чи змогли б зрозуміти. — Сєрьожа! Хватіт тєрється возлє таво піва! Іді сюда, пасматрі, какую красівую вєщь я нашла!

Сєрьожа востаннє кинув тужливий погляд на полиці, переповнені спокусливими пляшками, і причалив до дами з підвітряного боку.

— Пасматрі, какая красата на стєнку в нашей спальнє будєт! — продовжувала верещати дама, не помічаючи, як від захвату вона аж слиною бризкає крізь штучні зуби на ту гарну річ. —  Вот толька на біркє тут что-та нє па-нашему напісано. По-татарскі, што лі? «Кілімок для дамашніх тварін». Єта как па-рускі?

— Коврік для домашніх животних, — негайно ж отримує вона відповідь від когось зі свідків цього «естетичного екстазу». — Для кошечєк, собачєк…

— Да-а-а??? — щоки дами від здивування опадають і майже лягають еполетами їй на плечі. Судячи з мертвенної блідості того варикозного, що з’єднує її шорти з пластмасовими капцями, дама лише нещодавно приїхала з «Третього Риму» до Маріуполя і ще не звикла до української мови не у виконанні Вєрки Сердючки. —  Ну да всьо равно… Сєрж, вазьми три… нєт, лучше пять.

— Ну зачєм ані нам, Валя? У нас дома і сабачєк-то нєт нікакіх, — дивиться Сєрж на Валю такими очима, що присутнім одразу ж стає зрозуміло: принаймні одна собака жіночої статі в них удома таки є.

— Ти што, савсєм дурак? Ти пасматрі на цену! Да за такую дешовую цену я сама на єтіх кілімках спать буду!

Дама гордовито трясе залишками кучерів під синьою піксельною панамою, купленою тут же за годину до цього, і вирушає далі «хунтівським голодним краєм» приймати парад ширвжитку, ковбас, сирів, овочів і фруктів. А Сєрж, похнюпившись, плететься за другим візком для товарів, бо один вже переповнений вище гордощів росіян за «великого Путіна»…

З початком курортного сезону до маріупольських супермаркетів краще не ходити. Якось незручно стояти в чергах, яких не бачив в Україні з середини 90-х років минулого століття, за одним пакетом кефіру і булочкою на вечір, тоді як спереду і позаду від тебе висяться Монблани і Еверести з трусів, садових шлангів для поливу, шкарпеток, пачок серветок, рулонів туалетного паперу, чіпсів, десятків балсанок пива в одній жмені, сирних кругів, ящиків сухарів, мішків з цукром і насадок для викруток. Відчуваєш себе якимось «казанським сиріткою» в оточенні казанських сиріт. А то ж «мише-браття» відпочивати приїхали! З прилавків змітається все за одну мить. Тобто якщо десь у Сумах, Чернігові, Ужгороді чи Києві ви побачите в магазині якусь начебто потрібну вам річ і вирішите подумати до завтра, чи варто її купувати, то в даному разі думати не треба! Хапайте без вагань! Бо вже за годину її на прилавку не буде. Останніми українцями, які її побачать, будуть прикордонники на митниці.

Російського туриста від російськомовного маріупольця відрізнити напрочуд легко. Річ навіть не в тому, що росіяни ще й досі називають гривні рублями і постійно намагаються розрахуватися кредитними карточками банків, заблокованими через санкції. Все значно простіш і веселіше. Досить лише за якусь малесеньку послугу, ну, скажімо, за притримані перед жінкою двері того ж таки магазину, на її «Спасіба» відповісти «Будь ласка!», і одразу ж стає зрозуміло «ху є ху». Маріупольці у відповідь усміхаються. Росіяни ж вирячують очі так, що навіть камбала, на яку приводнився літак з хором імені Алєксандрова, не позаздрила б…

«Тролити» російських туристів — суцільне задоволення! Не бачити їх узагалі — задоволення в квадраті.

— Мущина, скажитє, как прай­ті…

— Ноу проблем! Легко. Спочатку праворуч, потім — ліворуч, за кілька кроків звертаєте за ріг, а там — за порєбрік…

— Нє панімаю…

— Вибачте, я не розумію, що то є «нє панімаю»?

Сміх сміхом, але, виявляється, дехто з них не знає навіть, що вони приїхали у країну, на яку напала їхня! Одне подружжя на лавочці у Приморському парку на повному серйозі обговорювало поїздку до Широкиного. Вони там, виявляється, ще в піонерському дитинстві відпочивали, і відтоді в них про український борщ залишилися найкращі спогади. Коли ж їм сказали, що нині залишилося від Широкиного, вони так здивувалися:

— А што случілось?

— Так війна ж…

— С кєм?

— Так з вами ж, бл…

— Нє может бить, ві шутітє?

Влаштовувати б таким «Сєрьо­жам» з «Валямі» проїзд до Маріуполя через Широкине чи Водяне, хай би подивилися. Та навряд чи й це допоможе. Максимум, чого від них можна сподіватися: «Ето ви самі всьо сдєлалі, чтоб нам нєрви папортіть!» Тьху…

На сьогодні середня відвідуваність пляжів у Маріуполі становить 14 тисяч більш-менш засмаглих тіл на день. Скільки серед них «гостей», сказати ніхто не може. Та воно й байдуже. Головне, місто отримує кошти, а також демонструє особливо впертим прихильникам «руского міра» , що Маріуполь — то Україна. Ненав’язливо так демонструє, але переконливо. Приклади? Та скільки завгодно!

Головний режисер фестивалю «Червона рута» Володимир Голосняк: «Фестиваль показав, що Маріуполь – українське місто, що там люблять українську музику, що її там готові сприймати, що там цікавляться різними напрямками. Людей було багато, і вони співали разом з артистами, що були на сцені. Тобто свято вдалося».

Мало? 16 червня Маріуполь відсвяткував четверту річницю визволення від відморозків «ДНР». Відбувся традиційний (ВЖЕ ТРАДИЦІЙНИЙ, КАРЛЕ!) фестиваль «Вільний Маріуполь» і військовий парад. А ще на площі Свободи відбувся спортивний турнір «Найсильніша нація». Треба пояснювати, про яку саме націю йдеться?

Чисто прибрані вулиці, юрби веселої молоді, молоді матусі з дитячими візочками, пенсіонери, розм’яклі від сонця… Це — Маріуполь сьогодні.

Перекриті бетонними блоками вулиці, захоплені бидлотою адміністративні будівлі, поодинокі перелякані перехожі, запах згарища… Це — Маріуполь чотири роки тому. Як його звільняли — про те написано вже багато, не будемо повторюватися. А про те, як люди прожили місяць під окупацією, розповів місцевий краєзнавець Андрій Кравчук:

— Ви, звичайно ж, бачили фільми про Другу світову війну. Я їх також бачив, тільки ніколи не думав, що потраплю колись у таку ж ситуацію. Словами це передати неможливо. Тобто ввечері ти лягаєш спати, незадоволений урядом своєї країни, корупцією, цінами, тим-сим… А вранці прокидаєшся — і бачиш, що твоєї країни, якою ти ще вчора був незадоволений, вже немає! Немає українських прапорів, немає української мови, немає нічого того, чим тебе лякали! Живи й радій, еге ж? Виходиш на вулицю — і… І тут до тебе підходить якийсь шмаркач з автоматом і двоголовою куркою на шевроні і починає витрушувати твої кишені. А тим часом з твоєї квартири такі ж шмаркачі виносять все, що має хоч якусь цінність. Ти щось намагаєшся пискнути про «Донбас, який всіх годує» — і тут же отримуєш прикладом у зуби… У багатьох моїх знайомих любов до «руского міра» разом із зубами повилітала.

Маріуполь — це не ватне місто,  «ватників» тут не так багато. Більшість населення чітко визначило себе українцями і патріотами. Головне, щоби люди бачили сильну країну, майбутнє за цією країною, що країна справді про них дбає і вони їй небайдужі. А тоді і весь Маріуполь буде не менш українським, ніж Львів.

Дивно, але з Андрієм Васильовичем не погоджується вчителька однієї з маріупольських шкіл Надія Єрмакова:

— А чому держава має про нас дбати? Ми що, якісь особливі? І взагалі, держава — це ми. Із себе треба починати. Так, я згодна, і Донбас у цілому, і Маріуполь зокрема наробили безліч помилок. Хто їх має виправляти, як не ми самі? Ми й намагаємося, кому це болить. А починати треба з дитинства. Я дивлюся на фото в Інтернеті російських дітей — це ж суцільний жах! У чоботах, пілотках, штурмують якийсь дерев’яний рейхстаг під Москвою. Що з них виросте? Подивіться на наших діточок: у вишиванках, віночках. В квітні відбувся День вишиванки — всі школи брали у тому святі участь! І ви б бачили, як сяяли очі наших дітей!

Додамо ще, що найталановитішою дитиною України нещодавно у ході Всеукраїнського конкурсу «Диво-дитина-2018», було визнано юну художницю з Маріуполя Анастасію Журавльову.

Що ж, у кожного свої пріоритети. Хтось пишається скульптурами півнів із гною, а в Маріуполі без зайвих урочистостей відкрили пляж для людей з обмеженими можливостями, яких підвозять до моря спеціальними автобусами. Що головніше?

А ще відновили рух приміських електропоїздів за маршрутом Маріуполь-Волноваха — за особистої підтримки командувача операції Об’єднаних сил генерал-лейтенанта Сергія Наєва.

А ще до річниці козацької республіки Молода Січ відбулося спортивно-патріотичне свято «Козацькі розваги», в якому взяла участь команда Маріупольського аграрного ліцею №141.

А ще в потязі сполученням Маріуполь-Київ тепер можна буде посмакувати гарячими стравами. Дрібниці? Ну-ну, хто не їздив, той не зрозуміє.

А ще Маріуполь вийшов у лідери серед курортів Донецької області.

А ще студенти Донецького державного університету управління в Маріуполі долучилися до шестиденного марафону, читаючи твори Тараса Шевченка, Лесі Українки, Ліни Костенко, Василя Стуса в режимі нон-стоп. Голова студентської ради університету Женя Загорулько з ніг від утоми падала, та все ж розповіла:

—  Це було круто! І важко, щиро кажучи. Але, на диво, ця акція дуже об’єднала наших студентів. Вночі до нас приходили з інших курсів допомагати, щоб «головні» читці могли поспати хоча б годинку. Читалося спочатку важкувато, бо в нашому регіоні переважає російська мова, проте вже після кількох віршів виникало враження, що ти завжди говорив українською!

А ще маріупольський «Зе­лен­буд» з початку літа висадив 110 тисяч квітів…  Вісім із половиною тисяч — біля пам’ятника Тарасові Шевченку на проспекті Металургів.  До цього тут було панно у вигляді прапора України з двох тисяч квітів.

… І кожного ранку о восьмій над Маріуполем лунає Гімн України. І водночас у супермаркетах починає лунати:

— Сєрьожа! Пасматрі, какую я вєщь нашла!!!!

Нічого, «кілімков для тварін» у Маріуполі на всіх вистачить!

Олег ЯНОВСЬКИЙ

Powered by Ajaxy