Герої АТО

Нескорена

Нескорена

Кілька секунд Ольга була непритомна. «Майбуть, я вже не підведуся» – подумала, прийшовши до тями, а згодом зібралася з силами й почала кликати на допомогу. В голові шуміло. Від пилу й бруду очі нестерпно пекло, а голос був не таким гучним, як хотілося б. Першим на звуки прибіг «Сократ». Вона обхопила його за шию і так змогла переповзти через злощасне ліжко, яке перегородило дверний отвір. «Де болить?» – запитав боєць. «Нога» – відповіла вона і знову почала втрачати свідомість. «Сократ» тим часом лаявся і вимагав, аби швидше дали джгути, турнікет і викликали «таблетку». Оля була єдиною жінкою в їхньому підрозділі, тому подією були вражені всі

З цього трагічного епізоду почався новий відлік життя Ольги Тарасевич – молодої жінки, матері трирічної дитини, військово­службовця взводу матеріального забезпечення 72-ї окремої механізованої бригади. Тепер вона, як і чимало її бойових побратимів, вчиться жити по-новому, пристосовуючись до світу, де людині з обмеженими можливостями можуть не поступитися місцем у громадському транспорті чи подати руку при виході з нього. Але Ольгу це не обходить. Вона не звикла жалітися на життя, тому сприймає його таким, як є. А на майбутнє має чимало планів.

На військову службу за кон­трактом Ольга зголосилася на початку 2016 року. І хоча на той час уже майже два роки тривала війна на Донбасі, це її не зупинило. Понад усе вона не бажала, аби сепаратистські настрої Донбасу дісталися і її домівки. До того ж хотіла показати приклад деяким знайомим чоловікам, які відверто ховалися від армії.

– Коли я йшла до військового комісаріату, то добре розуміла, що служба легкою не буде, і не виключала того, що доведеться їхати на Схід України, – пригадує жінка. – Але страху взагалі не було. Єдине, за що хвилювалася, – як переживе розлуку зі мною мій маленький син Дмитрик. Йому на той момент було рік і сім місяців.

Загалом у батьків Ольги семеро дітей: троє синів та чотири дочки. Вже через два місяці її приклад наслідував брат Олександр. Він потрапив служити до 25-ї окремої повітряно-десантної бригади Високомобільних десантних військ.

Цивільну професію – секретар-оператор поштового зв’язку Оля набула у вінницькому коледжі, закінчивши його із червоним дипломом. Продовжити роботу за фахом не вдалося: незадовго до випуску в цій сфері відбулося суттєве скорочення робочих місць. Оскільки Ольга – найстарша в сім’ї, то, звісно, допомагала матері готувати для своїх молодших братів і сестер. Ця справа була їй до душі, тож і подальша робота кухарем у місцевій піцерії приносила неабияке задоволення. Саме там навчилася багатьом премудростям, які використовувала під час служби.

Для пришвидшення призову на військову службу за контра­к­том у комісаріаті порадили отримати письмову згоду командування будь-якої з військових частин. У Вінниці на той момент посад для жінок не було. Тому вирішила покластися на долю, але від задуманого не відмовилася. Першим місцем служби став Міжнародний центр миротворчості та безпеки.

Вишкіл тут не обмежувався лише вимогами навчальної програми. З власної ініціативи старшина взводу Вадим Горохов запропонував дівчатам набути навички управління військовим автомобілем. Адже в бойових умовах може трапитися будь-що. І автомобіль, мовляв, може стати єдиним засобом для виконання завдання чи порятунку.

З майже десятка претенденток на пропозицію пристали лише Ольга та її подруга Марина. За кермом військового «Уралу» тендітні дівчата виглядали досить незвично. Але згодом їхню вправність належно оцінила чоловіча частина підрозділу: вони навчилися заводити машину, рухатися поміж перешкодами, паркуватися тощо.

Наступним місцем служби стала загартована в боях 72-га окрема механізована бригада. Частину щой­но вивели із Волновахи, а механізований батальйон, куди розподілили Ольгу з її новими подругами – Марією, Мариною та Наталею, саме збирався на навчання «Рапід Трайдент-2016». Так дівчата знову повернулися до Міжнародного центру миротворчості та безпеки.

Персонал взводу матеріального забезпечення, де проходила службу Ольга, мав завдання не лише якісно та смачно годувати учасників навчань. Дівчата вчилися також надавати першу медичну допомогу, орієнтуватися на місцевості, стріляти в різну пору доби тощо.

– Я намагалася робити все якомога краще, – пригадує Ольга. – Адже добре розуміла, що потрапила служити в бойову бригаду, яка напередодні зажила неабиякої слави і наводила жах на проросійських бойовиків. А моя поїздка в зону проведення антитерористичної операції  була лише справою часу.

Незабаром так і сталося. Після навчань особовий склад підрозділу отримав відпустки. Відпочинок Ольги вже майже добігав кінця, коли їй зателефонував командир взводу Віктор Струк і повідомив, що батальйон займається бойовою підготовкою в смт Черкаське, тож їй належить прибути туди.

У жовтні 2016-го підрозділи 72-ї бригади перемістилися в Авдіївку, змінивши колег з 58-ї. Спочатку піхота, а трохи згодом логістика. Ольгу розподілили на КСП батальйону, який знаходився в населеному пункті, а трьох її колежанок – між ротами, які закріпилися на околицях.

Знаючи про непоступливість та мужність бійців «чорної» бригади, бойовики зустріли її значним збільшенням обстрілів. Для Ольги це були невідомі до цього відчуття. І хоча вибухи лунали десь далеко, та вона вже добре розуміла, що вій­на таки небезпечно близько…

Щоденні турботи відволікали від тривожних думок. Робочий день Ольги починався на світанку і закінчувався опівночі. Перші відвідувачі в їдальні з’являлися вже о сьомій. Зранку кухарка частувала стравами, які не вимагали багато часу на приготування: макарони, каші з м’ясною заправкою тощо. Відразу ж розпочинала підготовку до обіду. А вже на вечерю «балувала» хлопців пловом, печеною картоплею з м’ясом та іншими стравами.

Через місяць командир взводу провів ротацію кухарів. Механізована рота, куди її направили, міцно тримала оборону на визначеній ділянці, не даючи диверсійно-розвідувальним групам ворога жодних шансів хоч якось дошкулити нашим бійцям. Саме це і ставало проросійським найманцям поперек горла. Свої невдачі вони «компенсували» обстрілами з важкої артилерії. Про дотримання Мінських домовленостей годі було й говорити. Словом, небезпека на передовій підстерігала всюди.

Через два тижні Ольга звернулася до командування, аби й надалі залишитися зі своєю ротою. Звикла до людей. Та й почувалася тут більш потрібною. Так її ротація на передову затягнулася аж на півроку.

Противник не давав нашим бійцям спокою ні вдень, ні вночі. З кінця січня до початку лютого нинішнього року бригада вела важкі бої в районі промислової зони міста Авдіївка. Саме тоді наші очистили від терористів позицію «Алмаз». Згодом її перейменували на «Орел» – за позивним загиблого там заступника командира 1-го механізованого батальйону капітана Андрія Кизила. Посмертно він був удостоєний звання Героя України. Шестеро бійців відзначені орденом Богдана Хмельницького III ступеня, ще 15 – орденом «За мужність» III ступеня. Деякі – посмертно.

Під час тих боїв частина бойовиків потрапила в полон, решту – знищили. Щойно на позиції замайорів синьо-жовтий прапор, сепаратисти почали накривати квадрат з реактивної та велико­каліберної артилерії.

Ворожі обстріли Ольга разом із співслужбовцями перечікувала в найближчому погребі. Щойно вони закінчувалися, бігла готувати їжу, адже гаряча страва в сильний мороз хлопцям була вкрай необхідна. Українські позиції проросійські бойовики обстрілювали кілька діб поспіль. Згодом дістали до самої Авдіївки. У ті зимові дні постраждало чимало мирних жителів, їхні домівки та інфраструктура міста.

Клопоту додавало те, що взимку облаштовувати нові позиції на заміну зруйнованим було вкрай складно. Одного разу, наприклад, четверо бійців взводу матеріального забезпечення намагалися вивезти на передову розбірний бліндаж. У машину влучив бронебійно-запалювальний снаряд. Кузов загорівся, а бійці отримали поранення. На щастя, машину вдалося загасити. Загалом ті дні й місяці для особового складу бригади видалися дуже важкими: були загиблі, багато поранених, травмованих та обморожених.

– Саме в той період важке поранення отримав Ігор Бахмут – співслужбовець, а тепер ще й «колега» по Ірпінському госпіталю, – говорить Ольга Тарасевич. – З розбомбленого бліндажа його витягував мій наречений – гранатометник Олексій Бенда. І хоча Ігор втратив ногу вище коліна на кілька місяців раніше за мене, та його лікування значно складніше й триватиме, напевне, довше.

Трагічний випадок із Ольгою трапився 14 травня – на День матері. Цього дня проросійські терористи почали обстрілювати позиції українських військових ще вдосвіта. Один зі снарядів упав знадвору біля самісінької стіни будівлі, в котрій перебувала дівчина. Вибухова хвиля вибила закладене цеглою вікно і двері в сусіднє приміщення. Ольга пам’ятає, як її підкинуло мало не до стелі. До тями прийшла на підлозі, присипана глиною. Підвівшись, зрозуміла, що тіло знаходиться в незручному положенні: ліва нога витягнута вперед, а права ніби підгорнута під себе. Якусь мить їй здавалося, що це чийсь безглуздий жарт. Але дівчина помилилася.

Там, де було закладене цеглою вікно, зяяла величезна діра. Виповзти через неї побоялася, адже будь-якої миті могло прилетіти знову, а стіни залишалися хоч якимось захистом. Інший вихід перегородили ліжко і залишки зруйнованих стін. Поки дівчина кликала на допомогу й міркувала, що робити далі, інтуїтивно відчула, що наступний снаряд може влетіти просто у приміщення. Впала на підлогу і вже за мить побачила, як за півметра від витягнутої лівої ноги в землю увійшло щось довгасте й чорне. Доля секунди – і порожнеча…

Поранену Ольгу Тарасевич занесли до найближчого сховища. Противник бив досить влучно. Хтось із бійців пригадав, що напередодні над позиціями літав ворожий безпілотник. Хлопці вмовляли дівчину потерпіти, адже розуміли, що проскочити між снарядами на санітарній машині не так просто.

– Мені дуже хотілося води, – пригадує Ольга. – Напевне через втрату крові. Ногу не відчувала і тому перепитувала побратимів, що з нею. Постійно просила підтягнути джгут. Скільки часу минуло в такому очікуванні – сказати складно. Адже я періодично непритомніла, потім знову поверталася до тями. Я добре розуміла, що будь-якою ціною маю залишатися при свідомості, говорити з хлопцями, реагувати на їхні слова, аби вони бачили, що я жива.

Коли нарешті приїхала «таблетка», Ользі знову дали знеболювальний засіб, завантажили ноші і вирушили. Два ворожі снаряди врізалися в землю праворуч від санітарної машини, але, на щастя, не вибухнули.

Загалом від початку обстрілу до прибуття в авдіївську лікарню минуло 30–40 хвилин. Там Ольгу підготували до операції. Лікарі заспокоювали, що коліно вціліло і за відсутності ускладнень високої ампутації, можливо, вдасться уникнути.

Тим часом жіночка-санітарка в прямому сенсі вигрібала з її тіла пісок і глину. Коли закінчилися підготовчі процедури, лікар-анестезіолог поставила катетер із наркозом. «Будь-ласка, зробіть усе можливе», – попросила Ольга і відключилася… Десь у глибині душі вона розуміла, що дива не станеться. Адже нижню частину ноги взагалі не відчувала. А це могло означати тільки найгірше…

До тями прийшла у лікарні в Покровську. Попросила телефон, аби заспокоїти маму. Головне, мовляв, що жива. Відразу приїхав її коханий Олексій. Командування відпустило бійця в чергову відпустку. Разом із медперсоналом він супроводжував Ольгу від Покровська до Дніпра та Києва. Загалом за два тижні після поранення молода жінка перенесла близько десяти операцій. А менш ніж за місяць потрапила на реабілітацію до Ірпінського військового госпіталю. Лікарі кажуть, що це досить непогано. Адже іноді процес постампутаційного лікування затягується на багато місяців. У випадку з Ольгою свою позитивну роль відіграли її попередні заняття легкою атлетикою і добре розвинені м’язи.

Пізніше з’ясувалося, що причиною важкого поранення став великий осколок від 122-міліметрового снаряда. Вона отримала контузію та струс головного мозку, численні забиття м’яких тканин. Дивом можна вважати те, що дівчина взагалі залишилася жива. В момент детонації вона була міцно притиснута до підлоги і вибухова хвиля прокотилася просто над нею. Це її і врятувало.

– У перші дні після трагедії жила лише однією думкою: «Дякувати Богу, що жива», – пригадує Ольга. – «Немає ноги – це погано, але залишилося коліно, тож легше буде ходити на протезі». Лікарі мене відразу попередили: працювати з коліном потрібно постійно і багато. Аби воно не втратило гнучкість і рухливість. Від цього залежатиме успішне користування протезом. Хоча іноді мені було боляче, я постійно зай­малася. Тепер можу навіть трішки підбігти до маршрутки.

Зараз Ольга без проблем користується іноземним механіко-гідравлічним протезом. А нещодавно учасник української команди на цьогорічних «Іграх нескорених» у канадському Торонто та Уповноважений Президента України з питань реабілітації учасників антитерористичної операції Вадим Свириденко запропонував Ользі знову повернутися до серйозних занять спортом і поповнити лави спортсменів-інва­лі­дів. Пообіцяв посприяти у виготов­ленні спеціального спортивного протеза.

– Ідея знову побігти не виходить у мене з голови, я постійно про це думаю, – резюмує Ольга Тарасевич. – Крім того, маю ще одне велике бажання: по можливості залишитися на військовій службі. Без армії навіть не уявляю свого життя. Зізнаюся чесно: ночами мені досі сниться, ніби я готую їсти своїм хлопцям.

Сергій Басараб

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту