Герої АТО

одна доля на двох

одна доля на двох

На захист своєї країни, коли вона в біді, відважні люди стають без жодних вагань.  Дехто з них на фронті  продовжує батьківську справу. В таких легендарних родинах, де патріотів виховують  змалечку, є лише одна професія – служіння Батьківщині. Тож  і любляча мати, і надійний брат, і тендітна дружина теж з тобою поряд  –  у лавах Збройних Сил України…

Немов  міцна фортеця, стоять вони на передовій. Там, на фронті, немає бізнесменів, учителів, банкірів, письменників, музикантів, фермерів… Там усі рівні – вони бійці, перед якими ворог, а за ними – країна, родина, робота…

Полковник Олег Дегтярьов та підполковник Юрій Бондаренко походять з військових династій. Тому, коли виникла потреба стати на захист держави, не вагалися ані хвилини. Юрій перервав відпустку, в якій встиг побути лише три дні, а Олег поїхав на фронт, навіть не попередивши дружину. «Не варто хвилювати матір тримісячного сина», – подумав чоловік. І коли напередодні від’їзду малесенькі пальчики на мить стиснули мужні руки командира механізованої роти Дегтярьова, він пообіцяв собі, що воюватиме так, аби його сину ніколи не довелося взяти до рук зброю.

 

Квиток на війну

Юрій народився в Німеччині, де на той час проходив військову службу його батько, та провів там перші п’ять років свого дитинства, після чого родина повернулася на батьківщину.

– Спочатку колесили по Союзу, – пригадує офіцер. – Таке життя військової родини. А взагалі наше коріння на Кіровоградщині. Перші ази військової справи я засвоїв в Одеському вищому артилерійському командному училищі. Мама моя – теж військовослужбовець, тому і не замислювався щодо професії – завжди знав, що буду військовим. А от по дружину поїхав до рідної  Богданівки. Я туди частенько приїздив у відпустку. Руку й серце гарненькій дівчині Інні запропонував одразу, нащо гаяти час, – усміхається Юрій. – Приїхали у військове містечко Десна, що на Чернігівщині. Моя жінка контрактник – старший солдат. Виховуємо 16-річного сина Артема. Брат мій теж тут – у піхотному полку. І все б нічого, якби не ця клята війна…

Олег – зі столиці. До Десни потрапив за розподілом після закінчення Харківського танкового училища. Він багатодітний батько. Має доньку та двох синів. Дружина Ольга – медична сестра у військовому госпіталі.

Схожі родини, однакові будні в лавах Збройних Сил та один квиток на багатьох, який випав військовим з Десни до пункту призначення, що не позначений на жодній мапі світу та має страшну назву – війна.

Олег насамперед тішився з того, що дружина начебто повірила йому. Запевняння чоловіка, що він їде на полігон, де з місяць триватимуть навчання, сприйняла на диво легко. Розважливий чоловік не соромився тієї брехні, бо іноді неправда буває святою – навіщо дружині з немовлям на руках зайві хвилювання.

– Коли Ольга була вагітною, нашу деснянську батальйонну тактичну групу  направили до Городні у зв’язку з можливими наступами. Місяць ми там виконували завдання. Адже на той час повномасштабний наступ з боку Росії не виключався. Вже тоді жінка почувалася як на голках, телефонувала по кілька разів з одним і тим же запитанням: чи не почали, бува, стріляти. То що тоді говорити про АТО, де вогонь не вщухав ні вдень, ні вночі, – неначе розмірковує офіцер. – Я навіть допустити не міг, щоб вона нервувалася і не знаходила собі місця, доки я там… Нехай краще вихованням Ростислава займається.

Дружина ж Юрія Інна добре знала, куди зібрався чоловік. Вона подовгу мовчала, а в очах стояли сльози. Можна було без слів здогадатися, про що думає жінка в такі миті, тому чоловік напередодні від’їзду лише спокійно промовив: «Я маю знати, що мене чекають вдома. І я обов’язково виживу, щоб іще раз вас обійняти».

 

Перший бій – як стрибок із парашутом

Сонячного ранку 12 серпня 2014 року товариші у складі ротної тактичної групи 169-го навчального центру Сухопутних військ вирушили на буремний Схід. Дорогою ніхто не виявляв хвилювання. Жартували, аби лишень не замислюватися, як буде там, де нема мирних ранків і спокійних ночей… Де смерть чатує на кожного забирає найкращих. Хтось час від часу запалював цигарку та  із закам’янілим обличчям роздивлявся пейзажі, які змінювалися за вікном потягу. Хтозна, чи побачить він ще раз оту красу рідних просторів. Ще якісь півгодини гойдання в автобусі розбитими дорогами, і в кожного розпочнеться нове життя, а чиєсь вже незабаром обірветься…

– Не варто брехати: всі ми хвилювалися, хоча й були налаштовані рішуче, – каже Юрій. – Але повірте, ніхто тоді ще не осягнув, куди він їде. Тільки-но прибули в Дебальцеве – й одразу серйозний бій. І перші втрати… Перший бій узагалі на кшталт стрибка із парашутом. Страшно, але бажання зрозуміти невідоме переважає. Ідеш, хоч не знаєш куди, в тебе стріляють – ти відстрілюєшся, аби не стати мішенню для противника. 13 серпня ми пішли в бій, який точився поблизу кургану Гостра Могила – це найвища точка Донеччини та крайній форпост українських військ за Дебальцевим. Тут під час ворожого обстрілу з БМ-21 «Град» дістав осколкове смертельне поранення в голову старшина Андрій Грановський. Я його знав 17 років. Знав його дружину, дітей… Ось він щойно йшов зі мною… і його нема…

 

На межі життя й смерті

Олег Дегтярьов приїхав у Дебальцеве командиром механізованої роти, згодом став начальником штабу ротної тактичної групи, а потім – її командиром.

Бій 31 серпня він пам’ятатиме завжди. Навіть тепер, коли пригадує подробиці того злощасного дня, не може точно полічити, скільки разів заглядав в очі смерті:

– Ввечері ми поїхали змінювати групу військових, які перебували в секреті й натрапила на засідку бойовиків. Здавалося, що ми опинилася в тирі, де стали мішенями. Четверо загиблих з нашого боку. Два бійці йшли на два кроки вправо від мене і загинули, а я якимось дивом вберігся. У мене був прострелений лише магазин автомата та  залишився шрам від кулі, яка ковзнула по руці. Цього ж дня з боку противника прилетів снаряд з «Града» і впав за п’ять метрів від моєї позиції, застряг у асфальті. Він якимось чином не повністю вибухнув. Це мене і врятувало. І таких випадків було шість-сім, а може, й більше… Після бою, у хвилини затишшя, коли починаєш все пригадувати, мурашки по шкірі бігають.

Розповіді бійців, які були на передовій, можна слухати годинами. Все це вже пропущене крізь душу, оцінене мозком, вкарбоване в серце. Але тільки вони – мужні наші захисники – знають, як воно насправді.

– Найтяжче не в бою, а коли ти усвідомлюєш, що тут від тебе нічого не залежить. Ти не можеш взяти в руки автомат і піти на ворога, який нахабно вдерся на твою землю. Твоїх солдатів систематично б’ють із артилерії протягом доби. А ти виконуєш «режим припинення вогню», – обурюється підполковник Юрій Бондаренко. – Тобі постійно треба перепитувати, чи можна відповісти, а у відповідь чути: «Ні! Чекаємо!» А чого, вибачте, чекати? Доки наших солдатів перестріляють?

 

Воювали за мир

І Бондаренко, і Дегтярьов двічі були на Сході, в Дебальцевому – другою за напруженістю на передовій зони АТО ділянкою після донецького аеропорту. Наступна ротація припала на січень-лютий 2015 року.

– У другу ротацію я приїхав начальником штабу. А під час першої виявляв позиції противника, зай­мався супроводом колон, ходив у розвідку на ворожу територію. У таких вилазках навчився навіть чхати та кашляти без звуку, –  усміхається підполковник. – Ми не лише виявляли ворожі цілі, а й знищували сепаратистів. Прикро, що серед них багато міліціонерів, прокурорів, суддів, інших представників державної влади. Їм платили по чотири тисячі гривень на місяць за те, аби вони виконували брудну роботу проти своїх же, по суті, солдатів.

Олегу Дегтярьову доводилося неодноразово брати в полон сепаратистів.

– Головне – поставити противника в такі обставини, коли в нього вже немає виходу. І тоді він ладен розповісти багато, – запевняє полковник.

Командиру завжди довіряли бійці. Він старався дуже ретельно планувати, щоб  операція була проведена з найменшими втратами та з найбільшою користю, за що нагороджений орденом Богдана Хмельницького ІІІ ступеня.

– 9 лютого, перед тим, як сепаратисти зайняли село Логвинове, розташоване у верхній частині «дебальцівського виступу», ми поїхали виставляти охорону для підрозділів, які були в тилу. Дорогою, скориставшись чинником раптовості, вдалося знищити ди­вер­сій­но-розвідувальну групу противника, одного взяли в полон та захопили їхній «Урал» з великою кількістю снарядів. Це була вдала операція, хоча й незапланована, – згадує Олег Валерійович.

Підполковник Бондаренко також має нагороду, але головна нагорода у них, як і в усіх захисників України, ще попереду… І вона безцінна  – мирне небо над головою!

 

Маленькі заручники війни

За словами моїх співрозмовників, населення у визволених містах реагує на українських військових по-різному, залежно від того, як його задурила російська пропаганда. А от маленькі, чисті душею діти, які мимоволі стали заручниками кровопролитної війни, з вірою та надією дивляться в очі українським солдатам. У когось із них війна відібрала батьків, бабусь та дідусів, братиків та сестричок. Таке горе не порівняти ні з чим. Замість дитячих пісеньок діти війни чують розриви снарядів, замість чистого неба бачать снаряди, що летять на українську землю.

Хтось після страшного грому, що зветься «Ураган», навіть перестав говорити і втратив віру в те, що після грози піде дощ і стане легше… У когось і досі тремтять рученята… А для декого гільзи замінили «кіндер-сюрпризи»… Щоб хоч на мить побачити радість у тих переляканих оченятах маленьких донбасівців, наші солдати щоразу везуть дітям цукерки, печиво, згущене молоко… Малюки вже звикли до солодких презентів від бійців і щоразу чекають на них біля дороги.

…Він не боїться ні танків, ні «Градів». Його свідоме життя – це війна… Щодня худенькими ніжками він тупотить битою дорогою, що веде до села Малоорлівка і чекає там на українських військових. Йому сім, а може, вісім, а в очах такий сум, наче він вже прожив життя… Колись улюблена гра «у війнушку» нині стала великим табу для цього хлопчика… Три роки тому це була забавка, а нині – жорстока реальність, яка приносить «похоронки» і лишає по собі руїни. Сьогодні українські захисники знов українські захисники у його рученята  українські захисники цукерки, адже  це найбільша радість для дітей. Та, мабуть, не в цьому випадку… Бо в маленького Сашка  дорослі мрії. Щодня він виходить на одну й ту ж дорогу, щоб зазирнути в очі відважному солдатові, який обов’язково подарує йому перепустку в майбутнє, в якому хлопчик з Донбасу будуватиме свою країну – вільну й мирну, незалежну й могутню, ім’я якої – Україна!

І саме заради життя таких, як Сашко, полковник Дегтярьов та підполковник Бондаренко ладні ще не один раз взяти до рук зброю…

Сніжана БОЖОК

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту