Журнал

ОСТАННЄ ПОШАНУВАННЯ

ОСТАННЄ ПОШАНУВАННЯ

WMUAMilitaryContestAwards_03Серед тих, хто займає-ться з’ясуванням доль українців, зниклих безвісти, є і пошуковці-добровольці. Про цю надскладну, але благородну роботу розповідає людина, яка докладає титанічних зусиль, щоб в Україні не було невідомих воїнів. Це заступник директора Національного військово-історичного музею України Ярослав Тинченко

– Сьогодні десятки тисяч українців захищають рідну землю від російських загарбників і бойовиків, – говорить Ярослав Юрійович. – Наше військо, як і будь-яка інша армія на будь-якій іншій війні, зазнає втрат. Інакше не буває…
На превеликий жаль, багато з тих, кого рідні проводжали на захист країни, нині вважаються зниклими безвісти. Деяких загиблих героїв, біля яких не виявлено жодних документів, що  дозволило б ідентифікувати їхні тіла, не можна поховати за усіма християнськими звичаями, із почестями провести в останню путь. Не скажу, що держава усунулася від з’ясування їхніх доль і встановлення імен. Та левову частку цієї роботи сьогодні виконують волонтери-пошуковці місії «Евакуація 200»: (Чорний тюльпан), Всеукраїнської громадської організації «Союз «Народна пам’ять», а також пошукової групи Національного військово-історичного музею.
– Знаю, що свою роботу ви розпочали поблизу сумновідомої Савур-Могили. Подейкують, що там у землі лежать понад 200 наших солдатів та офіцерів…
– Такі чутки дійсно мали місце, але вони не справдилися. Проте все ж таки упродовж першого дня роботи були знайдені тіла 9 військовиків, які, як потім з’ясувалося, проходили службу у 30-й механізованій бригаді, постійним місцем дислокації якої є Новоград-Волинський. У місцях проведення пошуків влітку минулого року точилися запеклі бої: уся місцевість усіяна залишками військової та цивільної техніки, переорана артилерією та мінометами.
Багато військовослужбовців загинули, перебуваючи в танках чи БМП, бронетранспортерах, – після прямих влучень вони спалахували, як сірники, і люди просто не встигали їх залишити. А якщо і встигали, то все одно часто гинули від осколків і снайперських куль. Так, неподалік села Степанівка знайшли 6 тіл. Судячи з їхнього розташування, можна дійти висновку, що бійці намагалися відбігти від своєї палаючої техніки якомога далі, але не встигли…
6fd09d62e3af598dc136c604fc61f2fcf1b704e8– Хто за законом, вважається загиблим?
– Той військовослужбовець, чиє тіло вивезли з району бойових дій і поховали з усіма належними почестями.
– А якщо тіла немає, але є люди, які в останні хвилини життя солдата були поруч з ним і є свідками його смерті?
– У такому випадку він все одно вважатиметься зниклим безвісти. І лише через 6 місяців на підставі рапорту командира та письмових свідчень не менш ніж 3 військовослужбовців людину можуть визнати загиблою.
– Що пошуковці роблять зі знайденими тілами?
– Їх відправляють у морги Дніпропетровська, Запоріжжя, Старобешевого, де спеціалісти, проводячи відповідні експертизи, намагаються з’ясувати імена та прізвища загиблих, а досягнувши цього – передають їхні останки рідним і близьким.
У випадку, коли неможливо достеменно визначити, хто саме загинув, останки бійця хоронять на дніпропетровському кладовищі під відповідним номером. Буває й таке, коли батьки, навіть отримавши підтвердження, що їхні сини загинули, відмовляються забирати їхні останки.
– Чому? Невже таке можливе?
– З історії нам відомо чимало фактів, коли матері до останнього не вірили так званим похоронкам, які сповіщали про загибель їхніх синів на фронтах Другої світової війни, роками виглядаючи їх. Траплялося і таке, що деякі з них дійсно поверталися, оскільки повідомлення про їхню смерть виявлялися неправдивими: війна є війна. Таке буває і сьогодні. Матері не можуть змиритися з втратою найріднішої на світі людини – сина, і засуджувати їх за це не можна.
– Чи вдається знаходити документи солдатів, офіцерів, інші предмети, завдяки яким можна ідентифікувати тіла загиблих?
– Кожен офіцер, солдат Збройних Сил України, інших силових відомств, беручи участь у бойових діях, має при собі bc508e42895f31f074ff4e86e1d0d1ec48162b65службове посвідчення. Та річ у тім, що в бою вони часто знищуються, наприклад, згорають. Або ж мародери, які потім, після боїв, нишпорять місциною, їх забирають разом з іншими предметами, які були біля загиблих.
Поблизу уже згадуваної Степанівки були знайдені тіла 6 військовослужбовців. Поруч валялися понівечені шоломи, бронежилети. Особисту зброю, мобільні телефони й інші цінні речі мародери-нелюди позабирали. І лише по рештках обгорілих документів ми з’ясували прізвища героїв. Наприклад, дізналися, що один із загиблих – майор Микола Лісовський.
За сприяння Лариси Анатоліївни – дружини офіцера, якій він телефонував, нам вдалося відтворити останні дні життя майора та його колег. Так ми дізналися, що група офіцера, вочевидь, була одним з останніх підрозділів, який протистояв російським військам. Однополчани намагалися прийти на допомогу, але щоразу наражалися на нищівний вогонь противника, який мав перевагу у 5-6 разів.
– Що бойовики чинять з тілами загиблих українських військовиків? За неписаними правилами війни забороняється глумитись над ними…
– Знаєте, людство, яке впродовж тисячоліть веде війни, має не лише неписані, а й писані закони їхнього ведення, а також поводження з полоненими. Та історія показує, що ворогуючі сторони рідко їх дотримуються. Події на Донбасі – не виняток. На ваше запитання відповім так: все залежить від людей, до рук яких потрапляють останки загиблих. Наприклад, коли після тижневого мовчання телефон майора Лісовського нарешті «ожив» і йому зателефонувала дружина, то почула, що її чоловіка немає серед живих, а його тіло – в землі. На прохання назвати місце поховання та допомогти забрати тіло їй порадили не робити цього. Заради справедливості скажу, що тіло офіцера, яке було знайдене нашими пошуковцями, виявилося справді закопаним.
Ми ж знаємо, що в лавах бойовиків є чимало осіб, яких важко назвати людьми, і їм, вибачте, начхати на дотримання елементарних правил поведінки – правил, які і відрізняють нас, людей, від звірів…
На початку вересня минулого року в районі тієї ж Степанівки шукачі знайшли легковий автомобіль, а в ньому – останки двох людей. Поруч валялися візитівки на ім’я Олександра Нестеренка – командира 30-ї механізованої бригади. А ось документів, які б підтверджували, хто саме знаходився в «Ниві», не виявилося. Тож останки тіл відправили до Дніпропетровська для ідентифікації тіл.
2-format43– Влітку минулого року на Донеччині – неподалік українсько-російського кордону – в оточення потрапили тисячі наших військовослужбовців, з яких чимало загинули. Пошуковці в цьому районі не працювали?
– У серпні 2014 року там були блоковані близько 5 тисяч військовиків. Не переповідатиму всіх подробиць перебігу тих кривавих подій, а скажу лише, що саме в цьому районі полягло багато наших бійців. Пошуковці неодноразово бували там. Ми спілкувалися з багатьма солдатами й офіцерами – учасниками боїв, місцевими жителями, намагаючись з’ясувати долі наших захисників.
– Пане Ярослав, чи будуть знайдені зниклі безвісти, чи віддасть Україна останні воїнські почесті кожному своєму полеглому захиснику, чи стануть відомими всі імена наших героїв?
– Ви задали дуже болюче та складне запитання. Особисто я вірю в те, що так воно і буде. Ця неоголошена проти нас війна закінчиться для всіх нас, українців, лише тоді, коли буде похований останній український солдат, коли не буде безіменних вояків. Ті, хто пішов у безсмертя, відстоюючи майбутнє нашої нації, варті цього!

Інтерв’ю провів Сергій Зятьєв

Powered by Ajaxy