Герої АТО

ПАМ’ЯТАЄМО ПОІМЕННО

ПАМ’ЯТАЄМО ПОІМЕННО

47-річний Андрій Андрєєв народився та виріс в Росії, але  загинув за Україну. В буремні 90-ті він відчув, що Росія – не його країна, і переїхав до Запоріжжя. Тоді ж твердо вирішив: його діти будуть українцями. Дружина Андрія Вікторія згадувала, що ще до подій на Майдані він їздив до родичів у РФ, а коли повернувся, сказав: «Більше туди ніколи не поїду. Ця країна для мене – чужа. В Україні я – вдома». Тож у чоловіка не було ні краплини сумніву, коли розпочалася перша хвиля мобілізації. Він добровільно пішов до військкомату і потрапив у 23-й мотопіхотний батальйон 93-ї механізованої бригади. Служив під Маріуполем. Після першої ротації дружина благала більше не йти, та Андрій рішення не змінив: «Я своїх товаришів не покину!» Пішов і не повернувся. Вже два роки його немає поруч, але їй і досі здається, що чоловік просто на фронті…

Таких героїв, яких чекатимуть вічно, тисячі. Вони не ховалися за цинічними відмовками та за спини інших. Вони свято вірили, що повинні затулити собою навалу російсько-терористичних військ і не дати розповзтися путінському режиму рідною землею. Вони всі різні, але їх єднає щира любов до України, що виявляється не у словах, а у вчинках. І хоча, пішовши з життя, не всі захисники отримали нагороди, проте для українців вони – герої. Вони житимуть доти, доки ятритимуться серця дружин, батьків та дітей, а пам’ять про їхні подвиги вже закарбована навіки.
На стінах Михайлівського Золотоверхого монастиря та  Національного військово-історичного музею України вже чотири роки висять банери зі світлинами загиблих захисників України, мовчазно нагадуючи перехожим: українці – нескорена нація. За кожною світлиною чиясь неосяжна історія подвигу.
Збереження всенародної пам’яті про них –  колосальна праця колективу ентузіастів, зокрема і військового історика, заступника директора музею Ярослава Тинченка.
2014 рік дав кардинально новий погляд на життя та змінив звичне русло його роботи. Адже пішов потік інформації про тоді ще неоголошену війну, були перші жертви. Та досвідчений вчений розумів – це лише початок.
Закипіла робота: збирали дані з кожної військової частини про загиблих та поранених, налагоджували зв’язки з родинами полеглих, отримували першу інформацію від очевидців боїв. Так, бійці 26-ї окремої артилерійської бригади, які на той час прикривали вихід наших військ з окупованого Криму біля смт Каланчак, стверджують: по них з півострова вела вогонь російська артилерія. Серед перших загиблих був і 21-річний Олександр Мартинюк із Вінничини. Ці факти насторожували –  вони свідчили про ворожі наміри РФ не зупинятися лише на загарбанні АР Крим. Ярослав Юрійович каже, що відтоді й почали писати нову історію:
– Я й досі пам’ятаю хлопця з 3-го окремого полку спеціального призначення, якому відірвало руки. Чим далі, тим більше ставало вбитих та поранених. У військових частинах розуміли, що таку інформацію потрібно систематизовувати, тож відразу передавали її мені. Надсилали фотографії, біографії загиблих, інформацію про людей, які відзначились у боях. На зв’язок почали виходити активісти, родини, тож банк даних стрімко поповнювався. Та шалений наплив пішов після того, як українські війська визволили Слов’янськ.
Тоді за кошти одного з благодійників було надруковано два банери для розташування на фасаді музею. У ніч з 13 на 14 червня 2014 року був готовий перший, а вранці прийшла приголомшлива новина про збитий над луганським аеропортом ІЛ-76 з десантниками на борту. 49 загиблих. Потрібно було друкувати новий. До кінця спекотного літа 2014-го банерів було вже п’ять. На той час один із ентузіастів Максим Попов створив сайт про полеглих. Він запропонував представникам музею об’єднати зусилля, адже разом вони здатні були подужати такий проект, який  пошуковці створювали на добровільних засадах. Тож сайт «Книга пам’яті полеглих за Україну» та фотобанери під назвою «Стіна пам’яті» стали спільним проектом волонтерів і представників оборонного відомства.
Нова історія української армії 2014 року розпочалася досить героїчними та, на жаль, сумними сторінками. Окрім полеглих на полі бою, було чимало зниклих безвісти і неідентифікованих. Через те, що противник швидко займав території, тіла полеглих залишалися просто неба. Ситуація потребувала негайного вирішення.
Організація цієї роботи у Генеральному штабі була доручена полковникові Олексію Ноздрачову. Оскільки йшлося про перебування на територіях, які непідконтрольні Україні, російські представники висунули жорстку умову: пропустять лише цивільних пошуковців. Полковник Ноздрачов звернувся до музею із проханням організувати групи волонтерів для цієї роботи. Так з’явився проект «Евакуація-200».
З вересня 2014 року до середини 2016 року було знайдено, ексгумовано й доставлено до моргів Запоріжжя та Дніпропетровська понад 250 тіл загиблих. Забрано у моргах, підконтрольних самопроголошеним «ДНР» і «ЛНР», та перевезено на нашу територію ще понад 450 тіл.
Пошуковцям, які мали досвід роботи з останками часів Другої світової війни, довелося стикатися з новими реаліями і набувати кардинально нового досвіду. Павло Нетьосов був серед тих, хто зголосився виконувати цю вкрай відповідальну місію. Адже щоразу потрапляти на територію, зайняту терористами, було досить ризиковано – невідомо, чим могло все обернутися.
– Домовленості між сторонами у фазі активних бойових дій – відносні.  Може бути так, що хтось дотримається режиму тиші, а хтось – ні. Якщо поставити питання представникам Червоного хреста, то отримаєте відповідь, що вони в таких конфліктах не працюють, бо небезпечно. А в нас з’явився унікальний досвід роботи на відкритій місцевості під час активної фази. Приміром,  2014 року по нас неодноразово стріляли. Мій товариш Леонід Бондар якось пролежав одного разу між Авдіївкою і Спартаком декілька годин, ховаючись від вогню. А ось при мені на позицію виїжджав танк терористів. Було й таке, що нас виводили на розстріл, але потім вгамовувалися, бо до них доходило, що ми –  не військові, ми там лише заради того, щоб забрати тіла, – розповідає пошуковець, співробітник військово-історичного музею Павло Нетьосов.
Він детально висвітлює специфіку роботи пошуковця. Виїзд починався о 5-й ранку і тривав до пізньої ночі. Вночі, вже на нашій території, передають тіла, а зранку знову в путь на захоплену територію. І все заради того, щоб навіть фрагменти тіл наших воїнів не залишилися на окупованих терористами землях. На сьогодні тіла майже всіх бійців перевезені та ідентифіковані. Проте нюанси були та ще довго траплятимуться. Приміром, так сталося із загиблим командиром 51-ї окремої механізованої бригади Павлом Пивоваренком. Спочатку його тіло не знайшли, і поширювалися чутки, що він нібито перейшов на бік ворога. Проте представники  місії «Евакуація-200» наполягали на повторному проведенні аналізу ДНК тіла, яке, за їхніми припущеннями, належало безстрашному командирові. Інформація підтвердилася, його чесне ім’я було відновлене.
– Ми відкрили могилу, а там його речі, у кишенях якийсь дріб’язок і упаковка цитрамону. Його дружина відразу згадала, що коли він телефонував востаннє, то жалівся на головний біль. Та найголовніша наша мета – не просто знайти тіло та ідентифікувати, а робота із сім’ями, які зазнали таких страшних втрат. Ми з ними підтримуємо зв’язки. От удові В’ячеслава Куцмая допомогли облаштувати могилу чоловіка, – продовжує Павло Нетьосов.
Взагалі траплялося різне. Було й таке, коли люди на окупованих територіях допомагали представникам цієї місії. Приміром, на хуторі Горбатенко була братська могила. Хуторяни поховали українських захисників на місцевому цвинтарі, кожного – в окремій могилі, а не так, як це зазвичай роблять поплічники терористів: в одній ямі й десь на узбіччі дороги. Тоді робота дуже ускладнюється:  щоб розібратися, хто є хто, а потім провести ексгумацію та аналіз ДНК, доводиться витрачати доволі багато часу. Траплялися й казуси. Проте дослідники не зупиняються доти, доки всі загиблі не будуть належно, з почестями, захоронені, а не так, як росіяни: без імен, без прізвищ, без труни.
Не всі рідні загиблих готові змиритися зі страшною реальністю. Деякі родичі бійців 93-ї та 80-ї бригад, які 5 вересня 2014 року потрапили в засідку під населеним пунктом Цвітні Піски, й досі живуть надією, що ті зникли безвісти, й категорично відмовляються проводити ексгумацію тіл.
Попри це Ярослав Тинченко стверджує, що в 90 випадках зі 100  точно знає майже кожного із захоронених бійців. Адже цьому передує велика наукова та дослідна робота, спілкування з їхніми командирами та товаришами по зброї.
– Наразі у нас є останки п’яти військовослужбовців Збройних Сил України, близькі родичі яких мешкають на окупованих територіях. Це проблема, бо вони не хочуть сюди їхати, проводити експертизу. Проте для себе веду облік, хто в якій могилі лежить на Кушугумському та Старобільському кладовищах – місцях тимчасового поховання. Є такий Сергій Володимирович Зінченко з Луганська. Дуже гарна молода людина, загинув, коли йому було тільки 19 років. Проте батьки разом не проживають, у кожного своє життя, і до сина їм байдуже. Він досі неідентифікований. А я не можу це так просто залишити. Ми зробили сторінку з його фотографіями на сайті «Книга пам’яті полеглих за Україну», – говорить Ярослав Тинченко.
Неідентифікованими в Україні дотепер залишаються десь 100 бійців із різних силових відомств. І тут науковці вирізняють дві причини: не визнають батьки чи немає збігів за ДНК. Ще є невелика кількість тих, кого не знайшли. Передусім це бійці, що потрапили в полон, а потім були вбиті під час виходу з оточеного терористами Іловайська.
– Рани не загоюються і не загояться ніколи. Особливо для мам це страхіття не закінчиться. Це складна ситуація. Проте моя особиста позиція – не можна давати родинам надію на те, що їхній син живий, якщо точно відомо, що його вже немає. Це неетично. Кажуть, що своїми діями вбиваю останню надію. Але я виступаю адвокатом цього неідентифікованого хлопця і  хочу, щоб його визнали, – переконаний  Ярослав Юрійович.
– З осені 2014 року і до сьогодні ми надали посильну допомогу слідчим органам та родинам, які шукали своїх близьких, у справі ідентифікації тимчасово невстановлених тіл загиблих військовослужбовців Збройних Сил України та Національної гвардії України, – продовжує розповідь військовий історик. – Загалом протягом 2014-2016 рр. за нашою безпосередньою участю вдалось ідентифікувати близько 100 військовослужбовців, особи яких із різних причин не можна було встановити, передусім це загиблі в оточенні під Іловайськом.
У листопаді 2017 року, після багатьох звернень у відповідні органи, вдалося ідентифікувати загиблого 2014 року Андрія Щербину з позивним «Портос». Ще 2015 року Ярослав Тинченко точно вирахував, що в такій-то могилі похований саме «Портос», який вважався зниклим безвісти. Його перепоховали в рідному Гайсині на Вінничині після того, як майже чотири роки він був похований як невідомий герой біля Дніпра.  Після переробленого аналізу ДНК виявили рештки ще трьох його побратимів. Така робота з пошуку ведеться постійно. Доводиться доводити і родичам, і в правоохоронних органах свою правоту заради того, щоб кожен герой навіки повернувся додому. Науковцям і пошуковцям не давала спокою й історія з видатним бійцем Темуром Юлдашевим.
– Спочатку  Юлдашева не знайшли. Наша група тричі виїздила на пошуки. Та все ж наші зусилля увінчалися успіхом. І хоча відразу збігів по ДНК не було, проте повторне дослідження дало результат. Та на цьому не можна було ставити крапку. Адже, як виявилося, на нього із товаришем, який загинув поруч,  банально не оформили належні документи. Вони так би й не були  зараховані до складу свого підрозділу. Лише завдяки тому, що їхній побратим Василь Ковальчук вижив і дав свідчення, Юлдашева та Бражника внесли в списки батальйону посмертно, – згадує Ярослав Юрійович.
Протягом років бійці йшли й віддавали найдорожче для того, щоб у нашій державі панував мир. Та з кожною втратою горе все більше й більше заповнює душі рідних. Це розуміє той, хто щиросердно любить свою країну, свій народ. Для них безстрашні воїни вже стали символами та ідеалами. Вони приносять квіти до Стіни пам’яті, а на сайті залишають дописи на кшталт таких, як зробила  Ольга Єсько: «Схиляю голову в жалобі. Вже четвертий рік втрачаємо красивих, сильних, шляхетних. Вклоняюсь мужності наших Героїв. І плачу… ПАМ’ЯТАЄМО… ПОІМЕННО…»

Галина ЖОЛТІКОВА

 

Powered by Ajaxy