Герої АТО

Пан капелан

Пан капелан

КРАПОВИЙ БЕРЕТ, РЯСА І БАЙК, АБО ЯК РОСІЯНИН СТАВ УКРАЇНСЬКИМ СВЯЩЕНИКОМ ТА ВОЛОНТЕРОМ

Літнього сонячного дня невеликий золотистий купол з хрестом буквально світиться, відкидаючи яскраві відблиски. Це тимчасове приміщення, поруч будують новий храм – козацький, на честь Покрови Пресвятої Богородиці. Між сараями хтось вправно рубає дрова. Цікавимося у незнайомця, де можна знайти протоієрея Олександра. Чоловік із сокирою просить зачекати хвилину і, відклавши інструмент, рушає до старої церкви. За кілька хвилин повертається, але вже вдягнений у рясу священика. Він простягає руку і відрекомендовується: «Отець Олександр»…

Олександр Філіппов родом із Сибіру. Понад п’ятнадцять років тому, будучи командиром підрозділу спеціального призначення Внутрішніх військ Росії, вирішив кардинально змінити своє життя. Переїхав до України, а саме до Одеси. Тут він здобув освіту психолога і влаштувався на роботу в хоспіс. Стало в пригоді вміння уважно слухати людей і допомагати їм словом.

Згодом Олександр відчув у собі поклик до священичого служіння. Після закінчення Одеської духов­ної семінарії вступив на службу священиком до Київського патріархату. Спочатку організував невелику каплицю при хоспісі в обласному Центрі профілактики і боротьби зі СНІДом.

Велику популярність Олек­сандрові Філіппову принесло блогерство під ніком «pankapellan» у «Живому журналі». Кілька тисяч осіб стали підписниками його сторінки. Як і належить священику, в своїх дописах Філіппов проповідував вчення Христа. Водночас  у публікаціях він обговорював серйозні духовні та філософські питання,  висміював користолюбство деяких духовних осіб і перетворення релігії з усвідомленого звернення до Бога в набір обрядів, бездумне дотримання яких нібито гарантує порятунок душі. Однак навіть такий топовий блог довелося згодом видалити.

З початком бойових дій на Сході України його військові знан­ня вкупі з духовним саном стали просто незамінними. Псевдонім «Пан Капелан» набув нового змісту. Перейшовши на Фейсбук, він з друзями  зібрав першу посилку для фронту.

Священик почав збирати і передавати бійцям Збройних Сил України допомогу від себе особисто і від одеситів. Також Філіппов регулярно їздив на передову, де не тільки допомагав військовим, а й не забував і про свої обов’язки духовного наставника.

– У перший рік війни я приїжджав на передову в рясі, чим викликав у хлопців деяке занепокоєння, – каже отець Олександр. – Присутність некомбатанта в специфічному одязі змушувало бійців постійно супроводжувати мене і охороняти. Сепарський снайпер, побачивши в приціл капелана, довго не роздумуватиме, а відразу натисне на спусковий гачок. З введенням нової уніформи стало набагато простіше. З нашивками капелана я не муляв очі, і це зняло деяку напруженість у відносинах.

Однією з перших поїздок в зону проведення антитерористичної опе­рації була поїздка до Мар’їнки. На превеликий жаль, військово­службовці, з якими він там познайомився, незабаром загинули, потрапивши під обстріл. Для тих, хто і нині захищає Україну, отець Олександр постійно збирає гроші й вантажі. Зазвичай на передову їде доверху забитий речами мікроавтобус. Насамперед це тепла білизна, домашні заготовки, верхній одяг і взуття. І так уже третій рік поспіль.

Велика аудиторія, харизма, щирість і почуття гумору дали змогу Філіппову ініціювати та реалізувати чимало цікавих проектів. Головним його досягненням як священика можна вважати будівництво Покровської церкви в одному зі спальних районів Одеси. Це спорудження починалося і триває не тільки як волонтерський проект, а й як незвичне, та, на думку священика, більш правильне розуміння духовної громади.

 За велінням долі єдиний на весь район храм Київського пат­ріархату об’єднав волонтерів і військовослужбовців. Все оздоб­лення тут зроблено руками волонтерів, більшість – із «сувенірів» з фронту. Розписують храм теж волонтери. В майбутньому при храмі збираються відкрити недільну школу, проте вже нині діють мовні курси.

– У нас відкриті курси української мови, для того щоб російськомовні одесити могли практикуватися. Тому що всі прекрасно розуміють мову, перекладають, читають без проблем, але немає суто мовної практики. Тому ми спробували створити унікальне мовне середовище, – розповідає Олександр Філіппов.

Отець Олександр провів для нас невелику екскурсію будмайданчиком і розповів, який вигляд матиме новий православний храм.

У віддаленому кутку двору, закутаний ганчірками від негоди, стоїть великий байк, дуже схожий на легендарний «Харлі Девідсон». Насправді ж це японська «Хонда» – машина менш знаменита, проте за своїми характеристиками нічим не поступається американській.

Олександр Філіппов каже, що це була його давня мрія, яка випадково справдилася в Одесі. Кілька років тому вірянин запропонував йому мотоцикл на виплат і за дуже помірну ціну.

– Мабуть, це єдина віддушина, яка у мене є. Як капелан я повинен бути дуже мобільним і маю вільно пересуватися містом, тому влітку і в суху пору року вирушаю на службу на мотоциклі. Звісно, в рясі я не їжджу. Затори мені байдужі, це зручний вид транспорту, – продовжує він.

Надавати допомогу, на його дум­ку, нормально для християнина. Тому робить те, що повинен. Нині його парафія опікується 121-ю окремою бригадою зв’язку. Так  було вирішено після того як 29 серпня 2014 року, під час виходу з Іловайського котла так званим зеленим коридором, на дорозі в районі села Новокатеринівка в командирському уазику загинув його друг полковник Борис Кифоренко. Разом з ним також загинули майор Андрій Гладков та капітан Олександр Світличний. А в підбитому БТРі зв’язку, що рухався попереду, заживо згоріли майор Яків Губа, солдат Євген Солодовнік та молодший сержант Ігор Юрковець. Саме тому тепер у його храмі завжди горять свічки і звучать молитви за душі загиблих військових.

 

Євгеній Силкін

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту