Журнал

ПАСТКА ВІЙНИ

ПАСТКА ВІЙНИ

У невеличкому приміщенні сиділи психологи та чекали героя-танкіста, в якого за плечима багато переможних боїв у зоні АТО, чимало знищеної ворожої техніки й сотні врятованих побратимів. Їхня уява малювала підібраного, стрункого сержанта із вольовим поглядом і при орденах. Тож їхньому подиву не було меж, коли до приміщення невпевнено увійшов поганенько вдягнутий і якийсь згорблений молодик, від якого тхнуло алкоголем. Він неохоче привітався та витяг з кишені нагороди. «Ось вони, – сказав боєць, – як ви просили…»

Хоча нагороди ним заслужені та він ними не хизується, бо ціна у них – людські життя. У сотні таких воїнів після повернення з Донбасу життя розділилося на «до» та «після». Вони живуть спогадами, які ятрять душу. Для них війна ніколи не скінчиться. Із реальної площини вона перемістилася у свідомість, та найстрашніше – витісняє бажання рухатися далі, штовхає у прірву відчаю й безнадії. Наш герой, командир екіпажу, й досі картає себе за те, що росіяни підбили танк з його бійцями. Картини боїв постійно стоять перед очима, через що він не бачить найголовнішого: себе та навколишнього світу. Минуле затягує, і повернутися з нього стає дедалі тяжче.

Повільний вбивця – посттравматичний стресовий розлад
Подолати різні психологічні стани, наприклад, депресію будь-яка людина здатна самотужки. Та от посттравматичний стресовий розлад можна порівняти із виром, який не дає шансів врятуватися без сторонньої допомоги. І в цьому процесі «витягування» мають бути задіяні всі – від близьких та друзів до психологів та психіатрів. Перші ознаки хвороби можуть проявитися лише через місяці після повернення до мирного життя.
Особливо гостро зростає ризик розвитку даного розладу у випадку ізоляції військовослужбовця на період переживання травми, втрати побратимів. Так сталося і з нашим танкістом. Повернувшись додому після виходу із Іловайського оточення, він замкнувся у собі. Військовий психолог Олег Хміляр каже, що чоловік просиджував у порожній квартирі, де його не змогли «відшукати» родичі, проте знайшли місцеві п’янички, які за оковиту радо слухали його розповіді. Заглушаючи внутрішній біль, бійці знаходять розраду в алкоголі та наркотиках. Та це лише один із зовнішніх проявів. Причина криє-ться глибоко всередині. Адже порушується здатність до інтеграції в мирне життя. Постійно переслідуюють нав’язливі спогади про пережите, кардинально змінюється поведінка та ставлення до найрідніших людей, загострюються почуття провини та справедливості, що виливається у «вибуховій» поведінці.
Війна, немов спусковий гачок зброї, запускає дію поведінкових та внутрішніх станів, які досить неадекватні, але приховати їх несила жодному, кого затягнув ПТСР. Психолог по роботі із сім’ями Психологічної кризової служби Олександр Столярчук наводить красномовні приклади щодо таких людей:
– Уявіть монету, яка лежить у вас на долоні й постійно нагрівається до 100 градусів, а позбутися її не можна. Біль нестерпний. Тож людина шукає розради в алкоголі та наркотиках. Бійця переслідує провина за те, що вижив і щось зробив не так. Наприклад, мав іти на чергування, але помінявся з товаришем, а той загинув. Йде гіперболізація мирного життя й нестримне бажання повернутися знову до зони АТО, виправити та надолужити те, чого вже не змінити.
Негативні емоції, страх, гнів, сором – супутні чинники на тлі тотального зниження інтересу до тих речей, які раніше викликали інші почуття – захоплення, радість, задоволення. Чоловіків тягне знову до зони бойових дій, бо там їх розуміють, там інші відчуття, інші цінності. Тому спалахи гніву та агресії на незначущі події та буденні речі можуть проявитися вмить та перерости в руйнівну, безрозсудну поведінку.
– Людина була снайпером. Вона заходить у великий супермаркет й одразу оцінює периметр та шукає шляхи відходу, припускає, де може розміщуватися точка обстрілу тощо. Можливо, це й непогані навички для професіонала в зоні бойових дій. Проте для адаптації до мирного життя це створює певні перешкоди, – говорить Олександр.
ПТСР не виникає миттєво, йому передують хвилювання, сумніви, тривожність, невпевненість, страх, стрес, депресія. ПТСР з’являється тоді, коли людина, переживши жахливу ситуацію, продовжує функціонувати на тому ж поведінковому рівні в умовах, коли реальність цього не вимагає, або ж живе, як кажуть, у собі.
Полковник Олег Хміляр був свідком досить неординарного випадку, коли під час тренінгу до відомого на весь світ психолога Френка П’юселіка підійшла мама бійця із проханням допомогти: син, повернувшись з АТО, постійно дивиться телевізор, абстрагувавшись від усього світу. На що той відповів: «Нічого страшного, так буває». Та коли делегація фахівців прийшла до бійця додому, подивом це назвати було важко. Молодий чоловік сидів перед екраном, при появі сторонніх навіть не поворухнувся. У нього запитали, що він робить, і отримали миттєву відповідь:
– Дивлюся телевізор.
Найстрашнішим було те, що телевізор був вимкнутим, а «дивився» він його так уже не один тиждень.
Є щонайменше 22 ознаки, за якими можна діагностувати депресію, що є останнім кроком до ПТСР. Вона проявляється втратою інтересу до того, що раніше викликало захоплення, сексуальною дисфункцією, прагненням людини відмежуватися від справ, через надмірне переїдання або постійне відчуття голоду, сонливість удень і відсутність сну вночі, кошмари, постійне прослуховування мінорної музики тощо. Якщо три-чотири ознаки проявляються одночасно упродовж двох-трьох місяців – це сильний депресивний прояв, якщо понад три-чотири місяці – ПТСР.
Трапляється, що прояв, так би мовити, відтерміновується в часі. Боєць може перебувати в зоні конфлікту роками і бути адекватним, його емоції ніби законсервовані. Олександр Столярчук каже, що це можна порівняти з комп’ютерним архівом. Думки та спогади зберігаються в пам’яті, не розбурхуючи її. Та психологи наголошують, що травмувати психіку і викликати асоціації із болісними переживаннями минулих подій можуть запах, дотик, звук.
– Наприклад, вихлоп із автомобільної труби може змусити бійця сховатися. Тож неподалік військового шпиталю в Ірпіні заборонили запускати феєрверки, – говорить фахівець Психологічної кризової служби.
Таких пацієнтів бажано відсторонити від усього, що нагадує армію. Вони й самі намагаються уникати поглядом людей у військовій формі, не кажучи вже про розмови на воєнну тематику.
– Був такий випадок, коли боє-ць вийшов із відділення госпіталю прогулятися, подихати свіжим повітрям. Неподалік зустрів пройдисвіта, який назвався екстрасенсом і змусив хлопця говорити про АТО. Сказав, що так йому стане легше. Ситуація ж виявилася вкрай небезпечною: військовослужбовець повернувся у відділення із тиском 220 на 140. Відбулася ретравматизація спогадів травмувальної події, на яку в організмі пішла відповідна реакція, – згадує Олександр.
Такі переживання, як перший бій, смерть товариша, масований обстріл, залишаються в пам’яті у вигляді фрагментів. Поєднати їх у часі чи вибудувати логічний ланцюг самотужки неможливо. Завдання психолога працювати так, щоб людина згадала деталі та вибудувала хронологію події, тоді уламки пам’яті стають частинами єдиного пазла, який варто зібрати докупи. І після того загальна картина перестає бути травматичною для психіки. Експерт порівняв це із фотоальбомом, в якому можна впорядкувати розкидані фото, поставити його на поличку та забути про нього. Як фото із часом вже не викликають бурхливих емоцій, так і в уяві людина змінює своє ставлення до війни, а спогади перестають бути болючими та нестерпними.

Постулат, що попереджений, отже – озброєний, не діє
Виникає логічне запитання, а чи можна підготувати бійця, виховати такого собі «кіборга», який би знав, що робить і не мав би від того проблем? Багато фахівців порушують цю тему, та реальність вщент розбиває кіношну картинку про міцні нерви суперменів. Практика показала: чим більше психологічно налаштовувати людину на участь у війні, особливо застосовуючи методики програмування, тим більша імовірність розвитку ПТСР.
– Якщо на етапі програмування психологічної підготовки до виживання в екстремальних умовах сформувати в людини високий рівень поведінкової реакції, так званої реакції на контакт, вона, не замислюючись, реагує на будь-яке шарудіння, звук і при цьому діє ідеально. Повернувши бійця в мирні будні, йому кажуть: все забудь, тобі ці навички не знадобляться. Проте швидко відійти від цього людина не в змозі, вона продовжує на інстинктивно-рефлекторному рівні виконувати дані функції, – говорить полковник Хміляр.
Це як рефлекс випростувати перед собою руки при падінні. В умовах АТО деякі інстинкти загострюються. Щодо інстинкту самозбереження, як його нині називають, «бий або тікай», маємо чітку картину. Інстинкт «бий» притаманний на сьогодні 42% військово-службовців, інстинкт «тікай» – 58. Добре це чи погано? Психолог Ольга Красницька переконана, що добре:
– Тут є золотий перетин. Якщо інстинкт «бий» якимось чином збільшимо до 50%, а інстинкт «тікай» знівелюємо, то ми неминуче отримаємо ПТСР.
У зоні АТО проявилося чимало неординарних моментів. Адже ні для кого не секрет, що перші хвилі мобілізації перекривали у переважній більшості робітниками й мешканцями сільських регіонів. Багато які з них проходили строкову службу в радянській армії або на початку буремних 90-х. У подальшому їхнє життя ніяк не перетиналося зі Збройними Силами, і в перспективі вони не бачили себе військовими професіоналами зі зброєю в руках.
Та як не парадоксально, саме вони зробили потужний внесок під час перших місяців протистояння на Сході нашої країни. Адже значна частина військової техніки була в поганому стані. Саме вони змогли відновити її завдяки тому, що вміли вправлятися зі зварювальним апаратом та викруткою. Таким чином вони ніби ставали одним цілим із підрозділом та набували статусу потрібного фахівця.
– Наприклад, людина, яка вчилася на тракториста і працювала трактористом, легко могла відновити електропроводку й відремонтувати бойову машину. До того ж мешканці сільської місцевості дуже легко адаптувалися до польових умов, і жити взимку в наметі чи землянці для них не становило жодних проблем. Ціннісна орієнтація переключалася – і вони були достатньо професійно придатними в бойовій обстановці, – говорить Олег Хміляр.

Коли один у полі не воїн
ПТСР – стан, який сам по собі не минає і може призвести до найстрашнішого результату – суїциду. За статистикою, за мирних умов поширеність такого розладу серед цивільного населення становить від 0,5 до 1,3 відсотка, тоді як серед учасників бойових дій – від 15 до 30 відсотків, а серед військовополонених ця цифра ще більша. Тож вивести людину з режиму «Бій» в режим «Дім» мають не лише психологи та психіатри, а й найближчі люди. Саме на сім’ю та родичів лягає найбільший тягар: вони разом переживають страхіття війни, шукають шляхи вирішення проблеми, відмовляються від багатьох речей заради мирного співіснування.
Військові фахівці провели розслідування та дійшли висновку, що найвищий ступінь прояву ПТСР притаманний тим, хто втратив кінцівки. Свій біль вони тримають всередині, але це бомба вповільненої дії, яка може спалахнути щомиті. Адже вони носять почесне звання захисників Вітчизни та переконані, що не мають виявляти слабкість. Вони уникають співчуття, слів підтримки та фізичної допомоги, їхнє найбільше бажання – щоб їх сприймали, як повносправних людей. Один зі слухачів Національного університету оборони України підірвався на міні, внаслідок чого втратив п’яту. Про це знали і одногрупники, і викладачі. Та коли його жаліли, а особливо, коли завищували бали за навчання, молодого офіцера переповнювала агресія .
– Ще більша злоба у таких людей проявляється до найрідніших, зокрема до батьків, – говорить Олег Хміляр. – У військовослужбовця була сильно пошкоджена нога, я виводив його із пригніченого стану чотири місяці. Він почав одужувати, а лікарі запевняли – прямоходіння відновиться, все буде гаразд. Одного разу він спустився на перший поверх шпиталю, і я сказав йому: «Сергію, потіш моє серце, походи». Ефект був вражаючий. Приїхала його мама, і боєць на емоціях хотів похизуватися своїм прогресом. Почав крокувати швидше, не впорався і впав, пошкодивши судини. Агресія била з нього фонтаном, а головною винуватицею нещастя стала мати Сергія.
Тож саме близьким треба бути мудрішими та терплячішими. У відповідь на добро вони можуть отримати неабияку порцію негативу, проте до цього слід ставитися з розумінням. Адже лише спільними зусиллями можна подолати цю недугу. На шляху до одужання фахівці радять запам’ятати голов-ні моменти:
– Боєць завжди уникає говорити про війну та згадувати подробиці. Тому порушувати цю тему в сім’ї не варто. Вбивчими для його психіки будуть запитання на кшталт: «Чи вбивав ти людей?», «Скільки ворогів ти вбив?», «Що ти відчував у такі моменти?». Людина принаймні закриється в собі, у гіршому випадку буде картати себе за скоєне. Потрібен час, щоб він сам захотів виговоритися. І тут знову важливо лише слухати і в жодному разі не давати оцінок його діям у зоні АТО. Уникайте фраз «Не слід було цього робити…», «Навіщо ти це зробив?».
– Після повернення додому важливо дати бійцю зрозуміти, що його чекали. Потрібно поділитися з ним усім, що відбулося в родині за його відсутності. Зазвичай частину його функцій виконує хтось інший у родині, але після повернення варто зробити все, щоб знову занурити бійця в сімейне життя.
– Якщо в родині дізналися про факти, які сильно травмують психіку, близькі мають усвідомлювати – йде переосмислення базових цінностей, розуміння життя як такого. Потрібно підтримувати його в нових проектах та нових стартах. І якщо він хоче провести час у компанії однодумців, у жодному разі не перешкоджати цьому.
– Коли симптоми посилюються, без фахової допомоги не обій-тися. Високопрофесійні фахівці за допомогою відпрацьованих методик здатні не лише стабілізувати стан, а й повернути людину у «тут і зараз», тобто з війни в теперішню реальність.

Проблема світового масштабу
Свого часу, Аврелій звернувшись до людей, які відчували депресію, запитав: «Хто з вас незадоволений життям?» Всі 32 слухачі підняли руки. Великий філософ відразу видав фразу: «Поки ми були незадоволені життям, воно закінчилося. Подумайте, чи ви ефективно використовуєте час?».
Ці слова змушують замислитися й сучасне покоління. Бойові дії завжди супроводжували людство на різних етапах його розвитку. Бійці поверталися і жили із синдромом війни. Його в різні часи називали «афганським», «в’єтнамським», «фолклендським»… Та відчаю бійцям додавало і ставлення суспільства до їхніх заслуг. Їм часто-густо закидали: «Ми вас туди не відправляли». І вчорашні герої за місяць-другий перетворювалися на «непотрібних людей». На запитання аналітиків та експертів, що чекає українців після закінчення протистояння на Донбасі, прогнози більш втішні. Нині спростовується жахлива цифра щодо 80 відсотків бійців з посттравматичним стресовим розладом. Реальні ж показники 8-10 відсотків, і серед них лише ті, хто побував у найгарячіших точках Донеччини та Луганщини. І ставлення суспільства до українських захисників дещо інше, адже вони воювали не за гроші і не загарбували, а захищали рідну землю, свій народ, нашу незалежність.

Галина ЖОЛТІКОВА

 

ПСИХОЛОГІЧНА КРИЗОВА СЛУЖБА
Близько 500 психологів-волонтерів беруть участь у проектах «Української асоціації фахівців з подолання наслідків психотравмувальних подій» у всіх регіонах України.

Актуальні напрямки роботи:
•Індивідуальна і групова робота з переселенцями з Криму
і Східної України, дорослими
і дітьми.
•Супровід членів сімей загиблих.
•Психологічна робота
з пораненими у шпиталях
та реабілітаційних центрах.
•Психологічна робота
з учасниками бойових дій,
також і у складі мобільних бригад (на виїзді).
•Психологічна підтримка сімей учасників бойових дій.
•Психологічна реабілітація учасників протестних подій, зокрема з числа заручників і тих, хто зазнав катувань.
•Підготовка методичних рекомендацій для всіх категорій постраждалих від психотравмувальних подій та тих, хто з ними працює (волонтери, соціальні працівники, психологи в закладах освіти та соціальних службах тощо).
•Підготовка фахівців у галузі кризових інтервенцій
та наданні першої психологічної допомоги (зокрема у співдружності
з військовими навчальними закладами та Державною службою України
з надзвичайних ситуацій).

Контактна інформація:
сайт:www.pss.org.ua
тел.: (066) 518 00 06,
(097) 580 01 93

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту