Герої АТО

ПЕРЕЖИТИ ПОЛОН З ВІРОЮ В УКРАЇНУ

ПЕРЕЖИТИ ПОЛОН З ВІРОЮ В УКРАЇНУ

Він з перших днів АТО воював на Донбасі та на 125 днів став бранцем ворога. Цей полон його змінив, але не зламав, не додав злості, ненависті… Саме тут простий український юнак побачив межу між добром і злом, патріотизмом та бажанням заробити, між любов’ю  до Батьківщини і ненавистю до ворога. Сьогодні старший лейтенант Андрій Головань виконує завдання у складі національного контингенту Місії ООН в ДР Конго.  А ще 2 роки тому, влітку 2014-го, він був офіцером групи бойового управління, авіаційним навідником, приданим до механізованої бригади, яка виконувала завдання в епіцентрі бойового протистояння…

stelmah-2У ворожому кільці
Відслуживши місяць у складі 93-ї окремої механізованої бригади, яка в Луганській області прикривала кордон з Росією, Андрій Головань мав повернутися додому. Втім в смт Черкаське, де готували чергову ротацію українські військові, виявилося, що з двох авіаційних навідників зможуть поміняти лише одного. Знаючи, що товариш готується до весілля, хлопець вирішив залишитися ще на один термін. А вже за кілька днів, 18 серпня, їхню бригадну бронегрупу терміново передислокували на Донеччину – в район селища Дзеркальне.
– Починаючи з 21 серпня по нас щоночі била ворожа артилерія і «Гради». Розвідники пояснювали, що техніка заїжджає з Росії на нашу територію кілометри на чотири, робить залпи і повертається. Чим могли, відповідали і ми, – розповідає Андрій Головань. – Якось навіть військовослужбовці 51-ї бригади, які стояли поруч, привезли 4 вантажівки конфіскованих боєприпасів. Міни, снаряди, ракети, набої – майже все російського виробництва. Неподалік табору вирили ями і засипали туди боєприпаси.
Проте справжній масований артобстріл позицій українських бригад почався на День незалежності. Здавалося, ворог вів вогонь зі усього наявного озброєння. Снаряди і осколки летіли в намети, бліндажі. Навкруги все падало. Якимось дивом Андрій стрибнув у напівзруйнований бліндаж та, відчувши біль у голові, знепритомнів…
Прийшовши до пам’яті, хлопець впевнився, що видимих поранень немає, і побіг у розташування 51-ї бригади, яка вже вела вогонь у відповідь і підбила дві російські БРДМ.  Вже пізніше наші військові дізналися, що артпідготовка була відволікаючим маневром для просування ворожої техніки.
У підбитих БРДМ були російські десантники. Всі вдягнуті в однакові  маскувальні халати з намотаним білим бинтом – в кого на руці, в когось нижче коліна – для розпізнання «свій – чужий». На техніці ж білою фарбою були наведені  кола.
Полонених українські офіцери одразу взяли під варту. Після  обстрілу в обох бригадах були «200-ті», «300-ті», і солдати в запалі емоцій хотіли руками рвати окупантів. Росіяни ж одразу визнали, що є кадровими військовими і їхали в нашу державу нібито боротися з бандитами і націонал-фашистами. Тож їх дуже здивував шалений опір з боку регулярної української армії. Згодом     полонених передали Військовій службі правопорядку.
– Справжнє оточення почало формуватися вже 25 серпня. Частина нашої 93-ї бригади відходила, та на моєму БМП сів акумулятор, і ми знову повернулися в табір сусідів.  Тоді ж на позиції відкрито пішла російська техніка, і ми зайняли кругову оборону. Трималися, як могли. За командою штабу вночі двічі намагалися дрібними групами пройти оточення у напрямку Комсомольського. На жаль, не вийшло, всі шляхи вже контролювали російські війська, – згадує Головань.
Наступного дня після короткого бою, до  табору 51-ї бригади з білим прапором підійшли російські офіцери. Окупанти висунули вимогу здатися. В іншому разі пообіцяли за 20 хвилин накрити з «Градів» і під час зачистки полонених не брати. Особливо росіяни наголошували на тому, що наших військових обов’язково передадуть українській стороні. Враховуючи те, що ні техніки, ні боєприпасів практично не залишилося, довелося погодитися.
Ще під час перемовин українські офіцери почали знищували документи та, як могли, виводили з ладу зброю. В цей же час полем, де лежали наші й російські загиблі, вже ходив священик, відспівуючи полеглих… Згодом цей представник духовенства запопадливо пояснював  росіянам схему наших позицій і можливі шляхи відходу груп.

«Де стоять «Апачі»?..»
Росіяни одразу  розділили полонених на солдатів і офіцерів. Спочатку допитував усіх капітан. Принаймні він так назвався, адже росіяни були вдягнуті у свою типову форму, але без шевронів і погонів. Кричав сильно, насамперед питав про своїх десантників, які потрапили до нас у полон.
Згодом Голованя відвели у намет до старшого. З вигляду не менше полковника. Після кількох несуттєвих запитань той пере-    йшов до головного: «…Ну що, старлей, розкажи де стоять «Апачі?..».  «Та які «Апачі»? Американські вертольоти я лише в бойовиках бачив…», – здивовано відповів Андрій, вражений зазомбованістю навіть старшого офіцерського складу. Того дня, після довгих узгоджень і домовленостей окупанти віддали українській стороні лише «200-х». А бранців перевезли в Сніжне і передали сепаратистам.
Ще до допитів у райвідділі Сніжного полонених допитували колишні міліціонери. Били, обливали водою і знову били. Один міліцейський капітан, який допитував Андрія, сам же і розповів, що його дружина, аби заробити грошей, працює в Києві – миє вікна. А він ось так примудрився заробляти.
– На другий день мого перебування в райвідділі дозволили зателефонувати додому. Слухавку взяв батько. Я сказав коротко: «Живий, в полоні, повідом про це в частину…» На більше часу не вистачило. Пізніше дізнався, що майже одразу після мого дзвінка батькові телефонували бойовики,  вимагали гроші. Шалену, непідйомну для нас суму. В тата стався інфаркт, – стискає пальці в кулак Андрій Головань.
Тримати в райвідділі велику кількість полонених бойовики не могли. Тож незабаром всіх перевезли до Донецька, в будівлю колишнього обласного управління СБУ, де Андрій Головань і пробув майже чотири місяці…

«Дякуємо за вашу хоробрість…»stelmah-4
– Там мене часто допитував колишній суддя з позивним «Заєць». Розповідав про організований американцями Майдан та могутність Росії. Наполегливо пропонував службу в батальйонах так званої самооборони Донбасу. Вивозили нас і в місто. Тут ми побачили, як бідують прості донеччани: продуктів не вистачало і люди практично голодували.  І все ж одного разу, коли наша охорона відволіклася, місцеві жіночки передали нам пакунок із їжею. Не дуже свіжа ковбаса, хліб і шоколадка. Та для нас це було справжнє свято. Але коли ми дійшли до солодкого, у всіх виступили сльози. Під упаковкою кульковою ручкою жінки старанно вивели слова: «Дякуємо за вашу хоробрість…». Смачнішого шоколаду я не їв у своєму житті, –  каже Андрій.
Місцеві і бойовики по-різному ставилися до полонених. Хтось проходив повз, винувато опустивши очі, а хтось обзивав «укрофашистами» та «бандерівцями».
Годували бранців двічі на день. В основному кашею на воді. Видавали лише тарілку, ложки хлопці робили собі самі з книжок і паперів, які ще були в архіві СБУ, де їх утримували. За місяць такого харчування організм виснажувався. Тож часто на допитах полонені непритомніли.

Дорога додому
У день обміну у дворі СБУ було багато російських журналістів.
– Один із них запитав у мене про умови утримання в полоні, – морщить чоло Андрій. – Я почав розповідати про дворазове харчування без ложок, про допити, які stelmah-5проводили і російські військові, і колишні українські правоохоронці, про те, що за чотири місяці лише тричі приймав душ. Однак вже на половині моєї розповіді журналіст вимкнув камеру і втратив інтерес.
Українському ж журналісту на запитання, що допомогло офіцеру витримати чотири  місяці і не зламатися, хлопець стомлено відповів: «Любов до Батьківщини. Звісно, боявся, звісно, були моменти, коли здавалося, що про тебе забули, сумував за сім’єю. Та завжди пам’ятав – я офіцер країни, в якій живуть мої батьки і будуть жити мої діти. Це і додавало мені сил».
Вдома на Андрія чекали батько, який переніс два інфаркти,   вагітна дружина, дочка, друзі,   колектив рідної частини.
– У полоні я дуже схуд і боявся, що дочка мене не впізнає. Але як тільки дитина мене побачила – одразу щасливо вигукнула:  «Тато повернувся!» – усміхається офіцер.
А незабаром народився син. Ця приємна подія неабияк додала сил та енергії мужньому воїну. І після ще однієї ротації в    зону АТО з лютого 2016 року Андрій  Головань проходить службу в ДР Конго у складі 18-го окремого вертолітного загону Місії ООН.
Кажуть, те, що не вбиває людину, робить її сильнішою. І все ж війна змінює всіх. Іноді це видно по очах, дещо сумній усмішці, спогадах. Але в нашій історії витримка, любов та невтрачена віра дозволили гідно повернутися   додому справжньому офіцеру, чоловіку, батьку, який тепер точно знає, що правда завжди переможе.

Анатолій СТЕЛЬМАХ

Powered by Ajaxy