Герої АТО

ПІД ЗАХИСТОМ «АПОСТОЛА»

ПІД ЗАХИСТОМ «АПОСТОЛА»

Будинок атовця Олександра Матюшка в селі Лемеші, через яке пролягає траса Київ-Чернігів, знайти дуже легко. Здалеку видно синьо-жовтий прапор, що майорить над високим парканом. У дворі нас зустрічає півторарічна господиня Яринка. «Вона із серії «післявоєнного бебі-буму»,– жартує Олександр, запрошуючи нас до вітальні.

«За дев’ять місяців після того, як наш батальйон повернувся додому, в родинах побратимів почався справжній бебі-бум. Наша сім’я – не виняток. Бо тільки на війні розумієш ціну життя. Розумієш, що твоя родина, твої діти – то найбільший скарб, який може бути в житті. Справжня Божа благодать!» –  наголошує наш герой

Градус відповідальності

…На війні в кожного своя місія. І позивні у хлопців зовсім не випадкові. Про загострене почуття справедливості в Олександра може розповісти ледь не кожен боєць 13-го батальйону «Чернігів». Тож недарма його назвали «Апостолом». Чоловік із Сіверського села ніколи не боявся ставати на захист солдатів, хоч і був звичайним командиром інженерного відділення, у підпорядкуванні якого лише семеро бійців. Та він дбав про всіх. Вибивав для них відпустки, домігся того, аби багатодітні батьки склали рапорти і поїхали до своїх сімей… Він і сам з великої багатодітної родини – десята дитина! Тому, мабуть, добре розуміє, що дуже важливо, щоб у сім’ї був батько. А ще – взаємодопомога і підтримка.

Станиця Луганська, Дебальцеве – сторінки життя Олександра Матюшка, які не стираються з пам’яті. Він і не намагається їх забути, хоч і гіркі…  та мають право на існування.

– Сашко – наша опора, під­трим­ка, надійне плече. Завжди активний, енергійний, справедливий і оптимістичний. У нього нерви міцні, як канат. Він не соромиться боротися за правду. Повернувшись на мирну землю, продовжує свою місію. Завдяки йому в Козельці врешті-решт встановили пам’ятник загиблим атовцям. Це його заслуга, – не приховує гордості за чоловіка дружина Наталя.

 

Містичне 13 стало щасливим

– Під час другої хвилі мобілізації на наше село прийшло дванадцять повісток, – пригадує Олександр. – Ніхто не відмазувався, всі пішли до військкомату. Місцем дислокації став 169-й навчальний центр сухопутних військ «Десна». Розмістили нас у тринад­цятій казармі. Я і мій товариш Роман почали сміятися, бо обоє народилися тринадцятого числа. Всі на нас дивилися здивовано, з нерозумінням. Та коли виявилося, що воюватимемо в 13-му батальйоні, то вже й хлопці почали жартувати. А я відразу сказав: ця магічна цифра нас оберігатиме і обов’язково стане для нас щасливою. Так і сталося. Адже пройшовши гарячі точки, ми повернулися до своїх родин живі й при здоровому глузді.

Після двотижневої військової підготовки особовий склад 13-го батальйону «Чернігів-1» відправили нібито на кордон у Новгород-Сіверський район пильнувати ситуацію. Планувалося, що територіальна оборона забезпечуватиме охорону прикордонних районів Чернігівщини. Та вранці 9 травня, коли всі готувалися до свята, 13-й БТрО трьома колонами висунувся на Луганщину.

– Говорили лишень, що їдемо кордон охороняти. Добралися до Ніжина. Ніхто не здогадувався, куди їдемо… Хоча всі розуміли, що Новгород з іншої сторони. До останнього вірили, що то якісь військові секретні маневри. Та вже біля Полтави перестали сумніватися, зрозумівши, що шлях лежить на Схід. Половина техніки тяглася на тросах, частина – колгоспна, добита. Дорогою до Луганської області довелося залишити вісім одиниць суцільного брухту, – не стримує свого невдоволення Олександр.

За освітою він технік-механік, тому відразу зрозумів, що на війні більше доведеться ремонтувати, ніж стріляти.

Сон на гранатах

– Останньою зупинкою була Балаклія. Ночували просто неба. Хто де бачив, там і спав. Сухпайків ніхто не видав, отож їли те, що взяли з дому. Повечеряли, заліз на «Газон», вмостився на якихось ящиках. Вже в напівсонному стані питаю товариша, мовляв, «Юла», а на чому це ми спимо? А він мені: та на гранатах. Краще б не питав, бо сон відтоді був геть не солодкий,  – посміхається чоловік.

За словами Олександра, дорогою до зони АТО мінялися не лише краєвиди, а й національні настрої українців. Якщо в Харківській області майже всі двори були розфарбовані в синьо-жовті кольори, а люди, які зустрічали військові колони, кричали: «Хлопці, тримайтесь! Ми з вами! Перемога за нами!», то вже у Луганській області час від часу доводилося чути брутальну лайку та нецензурні вигуки й непристойні жести у бік українських солдатів. Зупинився батальйон у Сватовому – єдиному місті Луганської області, де жодного разу не піднімався російський прапор.

Несення служби на опорних пунктах і охорона базового табору в той час проходили відносно спокійно. На початку червня загибель капітана Олексія Коновалова, на жаль, відкрила в батальйоні «Чернігів» рахунок «двохсотих».

З розширенням АТО значна частина Донбасу була звільнена від російських окупантів. Лінія фронту перемістилася на південь, ближче до Луганська. У зв’язку з цим базовий табір підрозділу  передислокувався в село Нижній Мінченок.

Звідти висувалися блокпости і опорні пункти батальйону, яких із середини липня періодично обстрілювали як з території Російської Федерації, так і з окупованої частини Луганської області. Першим був інтенсивно обстріляний один із прикордонних опорних пунктів. Постійно перебував під обстрілом блокпост перед селищем Макарове Станично-Луганського району.

Контузило під… жінкою

Найактивніша фаза за перші півроку служби батальйону в АТО – звільнення від окупантів районного центру Станиці Луганської та вихід до річки Сіверський Донець.

–  До Дня незалежності України ворог вирішив взяти Станицю Луганську. 18 серпня ми їхали до райцентру, щоб допомогти хлопцям рити окопи. Добре, що накопали трохи ям, де не було асфальту, бо скільки б солдатів полягло, страшно навіть уявити. Того дня і мене контузило, – розповідає Олександр. – На в’їзді до міста там стояв меморіал – жінка. Ми були якраз поблизу, коли його розбило снарядом. Оце каміння мене й накрило. Дуже затисло груди. Але я виліз. Кажу хлопцям, що були поряд: «Ходімо наших рятувати». А вони, мовляв, ти не бачиш, що робиться… Я сказав їм, що вони можуть чинити, як хочуть, а я без своїх нікуди не піду. Повернувся. Спочатку допомагав поранених носити, першу допомогу надавати, бо медики їхати відмовлялися. За кілька годин знайшов свого товариша, з яким рили окопи, – тракториста Олега. Він був поранений. Але, на щастя, все обійшлося. На допомогу примчав танк, кілька разів вистрелив, і противник припинив вогонь. Після повернення до табору нам з Олегом пропонували полежати в госпіталі, але ми відмовилися, бо треба було нести службу.

Того злощасного дня в результаті масованих артилерійських ударів та обстрілу з усіх видів стрілецької зброї гарнізон втратив трьох бійців, понад два десятки військовослужбовців дістали поранення.

Відтоді батальйон перебував на «нульовій позначці» фронту й ніс службу на передньому краї до кінця вересня, доки його не змінили підрозділи 128-ї гірсько-піхотної бригади.

Дебальцеве…

– З Луганської області вийшли 2 листопада, – згадує Олександр. – Поїхали до Гончарівського, що неподалік Чернігова. Там нам дали три танки. 14 січня, після ротації, ми двома ешелонами вирушили з чернігівського залізничного вокзалу, Нам сказали, що їдемо змінювати 43-й батальйон. Проте ніхто не наважився сказати, де це. Ми в Інтернет – Дебальцеве. Ви розумієте, що це таке –приїхати в гарячу точку посеред зими… Хлопці із 43-го батальйону ще три дні сиділи у бліндажах і окопах, доки передавали нам техніку, позиції та збирали речі. Три ночі ми спали у полі. А вдень тупцювали з автоматами в руках.

19 січня 2015 року підрозділи 13-го батальйону нарешті зайняли визначені позиції на блокпостах і опорних пунктах. Вже наступного дня противник почав регулярні обстріли, з кожним разом інтенсивність ворожого вогню наростала. Молотили з артилерії, насипали дуже щільно, не можна було голову підняти. Не давали спати цілодобово.

– Щоб не було панічних думок, ми щодня надійніше укріплювали бліндажі, зміцнювали позиції. Зима. Сніг і вітер, холод і одноманітний траншейний раціон. Наше завдання – надійний тил, – зазначає чоловік. – У Луганській області нас обстрілювали лише вночі. Тут – 24 години на добу.

Попередньо «обробляли» наших героїв з «Градів» і мінометним вогнем, далі підключалися танки, БТРи, БМП. У період з 29 по 31 січня у Вуглегірську і на прилеглих блокпостах йшли запеклі бої з великим угрупованням ворога.

Ця битва стала найкро­вопро­литнішою за всю історію військової частини – на полі бою смертю хоробрих полягли одинадцять військовослужбовців «Чернігова». Тобто кожен десятий з вуглегірського гарнізону, основу якого становила перша мотопіхотна рота.

Війна поза фронтом

Солдатам доводиться воювати не лише на лінії вогню, але й поза нею, відстоюючи свої права. Про права бійців не забував звичайний сільський чоловік, який не має юридичної освіти і не ходить на роботу у краватці та з дипломатом. Олександр – будівельник, різноробочий. Його дружина Наталя – маляр-штукатур. Коли чоловік був на фронті, вона вдома читала в Інтернеті всі закони, що стосуються тих, хто воює, і тих, хто вже має честь називатися учасником бойових дій. Читала і доповідала чоловікові. А він відстоював права солдатів.

– Боротися за наші права я почав із перших місяців в АТО. У мене знайомий на той час був у 1-й танковій бригаді. Ми з ним час від часу спілкувалися. Дізнаюся, що там хлопці ходять у відпустки, а нам зась. Всі ми сімейні й хочемо побачити своїх. Та ніхто нас нікуди не відпускає. Я пішов добиватися. А вони мені, мовляв, нема такого закону. Ви на війні! Ну почекайте, війна війною… Вона може і п’ять років тривати, то що ми не маємо права родину побачити? Потім такий аргумент від керівництва: ви поїдете і не повернетеся. Але ми дали слово і почали по черзі їздити додому на пару днів. У цивільному, щоб не було ніяких підозр і допитів. І всі поверталися. Ми знали, що не можемо підвести один одного. Згодом ухвалили закон про ротацію мобілізованих… Багато чого дружина підказувала. В Інтернеті вичитає і телефонує: мовляв, так і так… Якраз ухвалили закон: у кого троє і більше дітей мають право написати рапорт. Я до начальства, а вони мені: нам не було вказівок. Кажу: які вказівки? Закон уже надрукували в газеті, тож, будь-ласка, дотримуйтеся. Словом, скандалив, добивався і таки добився. Хоч я сам і не багатодітний батько, та радий був допомогти іншим, хлопці мені красно дякували. Не всі багатодітні склали рапорт, але частина таки поїхала до своїх дітей. Все має бути справедливо! – наголосив Олександр.

З абсурдною несправедливістю зіткнувся наш герой і на рідній землі, коли почав ходити чиновницькими кабінетами із проханням встановити пам’ятник загиблим атовцям-землякам.

– Це довга і сумна історія… Мер каже: у мене нема загиблих, який меморіал… Так, справді, з самого Козельця загиблих на той час не було, але з району – аж двадцять п’ять. Насилу випросив місце. У бюджеті, звісно, на такі справи коштів немає… Почали по селах збирати, доки з району не надійшла вказівка – не давати. Бо це, мовляв, нецільове використання бюджетних коштів. Ганьба! Та світ не без добрих людей – знайшли спонсора. А далі вже самі: забирали меморіал, встановлювали, упорядковували територію. Тепер є куди квіти покласти… В нашій пам’яті побратими житимуть завжди, але й мирні мешканці мають знати своїх героїв! – наголосив Олександр Матюшко.

… Нині Олександр – щасливий батько двох дівчат. Працює, як і раніше, будівельником, частіше плиточником. З меншенькою Яринкою інколи «сидить у декреті», як він сам це називає. Так трапляється, коли дружина йде підзаробити. Ніхто не повірить, що цей простий і життєрадісний чоловік – фронтовик із бойовим досвідом. Він вірить у нашу перемогу і завжди каже: «Прорвемося!»

 

Сніжана БОЖОК

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту