Герої АТО

ПЛІЧ-О-ПЛІЧ

ПЛІЧ-О-ПЛІЧ

Сосовський, Невмержицькі, Доліновський, Брановицький, Камільський, Дуда – що об’єднує носіїв цих прізвищ?

Це українські воїни, в жилах яких тече польська кров і які захищали та захищають нашу землю від російської агресії на Донбасі.

Дехто й ціною власного життя.

Упродовж листопада-грудня в музеї «Київська фортеця» працювала виставка «Разом пліч-о-пліч», присвячена цим героям.

Олександр Сосовський закінчив Національний університет імені Тараса Шевченка, отримавши ступінь магістра міжнародних відносин. У 2014-му – з початком російської агресії його мирне життя закінчилося: він пішов добровольцем  до війська. Служити випало у 93-й окремій механізованій бригаді ЗС України. Обороняв донецький аеропорт, воював під Опитним, Водяним, Пісками, Красногорівкою – населеними пунктами, що стали символами мужності, нескореності наших вояків і про які сьогодні знає кожен українець.

Влітку 2015-го разом з командиром батальйону лейтенант Сосовський, який на той час виконував обов’язки командира роти, проводили розвідку місцевості. І підірвались на міні. Коли Олександр прийшов до тями, то побачив стікаючого кров’ю комбата. Попри власне важке поранення, він зумів зупинити кровотечу в командира, чим урятував тому життя. Олександр нагороджений орденом Богдана Хмельницького III ступеня.

– Думав залишитися в армії, – говорить Олександр. – Мені пропонували посаду заступника командира батальйону. Був навіть випадок, що комбат від’їжджав, і залишив мене старшим. Батальйон – це близько 600 людей. Таке в мирний час важко уявити. Та нині я вирішив узяти паузу. Між нами існує джентльменська угода: у разі погіршення ситуації повернутися у військо.

Рід Олександра Сосовського має польське коріння. Зокрема його прабабуся Броніслава Ляховська, 1917 року народження, походила з села Угер Хелмського повіту Люблінського воєводства.

Невмержицькі – давній шляхетський рід, коріння якого йде в  часи Київської Русі. Належав до числа так званої овруцької околичної шляхти, що проживала в родових поселеннях і несла військову та земську повинність на користь литовських князів і польських королів. Цей рід згадується у старовинних записах та королівських привілеях XVI-XVIII століть.  На сьогодні продовжувачами роду є рідні брати Василь та Олександр, які у складі українського війська боронили  нашу землю з перших днів неоголошеної війни.

Зокрема Олександр перше бойове хрещення отримав навесні 2014-го під селом Містки. Побував і під Дебальцевим, де точилися особливо запеклі бої. Василь служив у 30-й окремій механізованій бригаді гранатометником. А про те, як воював, свідчать результати. Він разом із кількома побратимами в одному з боїв неподалік Луганська не лише захопили позиції псковських десантників, а й дві їхні  бойові машини!.. І Василь, і Олександр мають бойові нагороди.

– Сьогодні ми – мирні люди, – кажуть брати. – Але в разі потреби готові піти на війну і захистити Україну.

Прадід Валерія Доліновського Йосип Леньга у 1937-му був засланий до Сибіру. Через його польське походження НКВС звинуватив чоловіка у «ворожій діяльності на користь іноземної розвідки». Прабабуся, Вероня Леньга, теж відбувала покарання як «ворог народу». Мати Тетяна народилася у Луганській області. Сьогодні проживає в Польщі. Сам же Валерій працював інженером-теплоенергетиком. Навесні 2014 року пішов у військкомат і попросив призвати його до Збройних Сил. Спочатку захищав адміністративний кордон із Кримом, а потім донецький аеропорт, де дістав  поранення. Одужавши, підписав контракт із МО щодо проходження військової служби. Продовжив її у розвідувальному підрозділі, не­одноразово бував у ворожому тилу. Через важке поранення на початку поточного року змушений був залишити службу.

У Ігоря Брановицького теж польське коріння. Свого часу відслужив  строкову службу, брав участь у миротворчих місіях за межами України. А з початком антитерористичної операції пішов до війська, де обійняв посаду кулеметника 90-го окремого десантно-штурмового батальйону. Обороняючи ДАП, врятував життя кільком побратимам, витягнувши їх, тяжко поранених, з руїн. За спогадами однополчан, вирізнявся надзвичайною мужністю і кмітливістю, що, як відомо, має велике значення на війні.

– Ігор був Людиною з великої літери, – згадує бойового побратима старшина Анатолій Свирид, теж «кіборг». – Своїм порятунком йому завдячують чимало хлопців, також і я…

Знаючи, що, в одному з терміналів залишилися його однополчани, він повернувся в ДАП. Там і потрапив у полон до бойовиків. Після страшних катувань був застрелений бандитом «Моторолою» – покидьком, який вирізнявся тваринною жорстокістю у ставленні до полонених.

Указом Президента України Ігорю Брано­виць­­­ко­му присвоєно звання Героя України (посмертно). Ось що написала, розмістивши його фото у Facebook, блогер Наталя Дмит­рієва:

«Я хочу, щоб ви запам’ятали ім’я та обличчя цього чоловіка. Це Герой України. «Кіборг». Людина. Ігор Брановицький. 90-й окремий аеродесантний батальйон. Він захищав Донецький аеропорт. Він захищав нас із вами. Він рятував своїх друзів. Він відстоював свої переконання. Він був патріотом. Незламним, надпринциповим і завзятим, з гіпертрофованим почуттям справедливості. Він не сприймав неправду, навіть якщо мова йшла про збереження власного життя. Він загинув 21 січня 2015 року. Після багатогодинного знущання в полоні бандитів, він був застрелений покидьком Моторолою. Він за життя був гідною та чесною Людиною. Він воював, як справжній Патріот. Він загинув, як Герой. Низький уклін мамі Ніні Костянтинівні за такого Сина».

Конрад Камільський народився і виріс у Польщі. Будучи професійним військовим, який брав участь у миротворчих місіях у Сомалі та Афганістані, з появою на Донбасі «зелених чоловічків» зрозумів: незабаром буде «гаряче». І не помилився. А після трагедії під Іловайськом, полетів до України, де зустрівся з офіцером – представником батальйону «Донбас», який відверто проінформував його про ту небезпеку, що йому загрожує.

– Моя мати – українка, – вислухавши українського офіцера, відповів Конрад. – Отже, Україна теж не чужа мені. А коли так, то повинен захистити її.

Певний час він воював у складі батальйону «Донбас», а згодом перейшов до 8-го батальйону «Аратта», визволяв десятки українських міст і сіл.

Даміан Дуда – його земляк. Ще не так давно викладав медичну підготовку у Католицькому університеті імені Івана Павла ІІ. З початком війни їздив на Донбас. Як волонтер навчав українських солдатів азів надання первинної медичної допомоги. А ще власним коштом купував для наших військових медиків  реанімобілі, такі потрібні в районі бойових дій. За його сприяння відома польська журналістка Бянка Залевська побувала в кількох механізованих бригадах ЗС України, у багатьох населених пунктах Донеччини та Луганщини. Героями її публікацій стали пересічні україньскі солдати й офіцери, жителі сіл, які потерпають від російських найманців: завдяки їхнім розповідям чимало поляків, а також громадян інших західних країн дізналися правду про те, що відбувається на сході України.

 

Сергій Зятьєв

Powered by Ajaxy