Журнал

ПОКИ ЖИВЕ МОВА – ЖИТИМЕ НАРОД

ПОКИ ЖИВЕ МОВА –  ЖИТИМЕ НАРОД

 

«Якщо людина не знає мови народу, на землі якого проживає,
то вона є або гостем, або окупантом, або не має розуму», –
писав Ш. Бернар

Талановита українська поетеса Олена Теліга, безстрашна патріотка, яку німці розстріляли в Бабиному Яру, народилася і зросла в Підмосков’ї, у російськомовній сім’ї, хоча батьки були етнічними українцями. Потім жила в Петербурзі, виховуючись у російсько-імперському дусі. В еміграції у Празі, коли дівчині не виповнилося ще й 20 років, з нею трапився випадок, про який вона згадувала так:
«Я була тоді в товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино.. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити зневажливо про українську мову, називаючи її собачою. Всі з того реготали. А я враз почула  в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула:
– Ви хами! Та собача мова – моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати.
З того часу я почала говорити лише українською».
Коли б вона продовжувала спілкуватися російською, промовчала тоді, то чи розкрився б її неординарний талант у тих творах, що вийшли з-під пера Олени? Чи поклала б вона своє життя за Україну, розстріляна гестапівцями у Бабиному Яру? Хтозна…
Українською захоплювалися в усіх куточках планети. Цьому факту є чимало неспростовних підтверджень. Наприклад, німецький поет Боденштедт, побувавши в Україні, писав, що наша мова є «найгармонійнішою серед усіх слов’янських мов, вирізняється великою музичною гнучкістю». А відомий письменник і мандрівник часів Османської імперії Евлія Челебі, який обійшов весь світ, вважав нашу мову «багатшою і всеосяжнішою, ніж персидська, китайська, монгольська та багато інших, разом узятих».
А ось у  Російській імперії дотримувались іншого погляду: за час її існування видано близько 200 наказів і розпоряджень, спрямованих на обмеження вживання українцями   рідної мови.
Після жовтневого заколоту 1917 року компартійний режим теж не вирізнявся особливими симпатіями до мови Тараса Шевченка та Івана Франка. Якщо, скажімо, до середини 30-х років в Україні  друкувалися 259 українських письменників, то  після сталінських «чисток» 1937-1938 рр. – лише 36. Гоніння на українську мову продовжувалися й після смерті тирана. Наприклад, реформа освіти, проведена 1958 року, закріпила панівне становище російської у школі.
Поменшало україномовних книг. На російську перейшла навіть більшість  видань наукової періодики.  Проте бажаних результатів це не дало: на черговому засіданні Президії ЦК КПРС зазначалося, що «в Україні ще дуже багато осіб розмовляють українською мовою». Керівництво КДБ ці слова зрозуміло як неофіційний наказ вжити «відповідних заходів». І незабаром у відділах україністики, розташованих у бібліотеках Академії наук Української РСР, музею «Софія Київська», книгосховищі Видубицького монастиря, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Музею українського мистецтва у Львові сталася серія загадкових пожеж.
На початку 70-х відбувся суд над авторами «Листа творчої молоді Дніпропетровська», які виступали проти штучного зросійщення української культури. Водночас Міносвіти СРСР ухвалило рішення про  написання і захист дисертацій лише російською мовою. Навіть  дисертації з питань української мови та літератури потрібно було захищати російською!..
Компартійні вожді Радянського Союзу звільнили з посади Першого секретаря ЦК КПУ Петра Шелеста: їм здалося, що у своїй книзі «Україна наша радянська» він надмірно «захопився українізацією українського козацтва», а також недостатньо боровся з «українським націоналізмом». Тоді ж було  звільнено з Вищої партійної школи при ЦК КПУ 34 викладачі, заборонено книги майже сотні авторів, звільнено чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддано чисткам низку наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові зруйнували хату, де жив видатний український філософ і просвітник Г. Сковорода, і почали знищення цвинтаря, де було поховано багато визначних діячів української науки та культури.
У доповіді на пленумі ЦК КП України, що відбувся 17 квітня 1973 року, новопризначений керманич українських комуністів Володимир Щербицький зазначав:
«Деякі літератори у своїй творчості відходять від актуальних тем сучасності, проявляють націо-нальну обмеженість, засмічують українську мову архаїчними словами та штучними зворотами».
До боротьби за чистоту мови закликав письменників і головний партійний ідеолог Валентин Маланчук:
«У творах деяких письменників спостерігається нездорова тенденція до засмічення мови застарілими словами і діалектизмами, цілком надуманими зворотами. Справедливі нарікання читачів викликає і мовний рівень художніх перекладів. Нехтуючи усталеними нормами, деякі перекладачі широко відкрили двері різного роду архаїзмам, полонізмам, галицизмам». Відтак з української мови викинули чимало, натомість залишили слова, які більше схожі на російські.
1979 року в Ташкенті  відбулася конференція «Російська мова – мова дружби і співпраці народів СРСР». Промовці рекомендували ширше впроваджувати російську мову в дошкільних закладах, проводити нею позакласну й позашкільну роботу, «сприяти» тому, щоб  реферати,  курсові та дипломні роботи студенти писали «мовою великого Пушкіна».  Для контролю за виконанням цієї «рекомендації» Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запровадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов’язувала ректорів регулярно подавати «перелік спеціальних дисциплін, які
викладаються російською мовою». Ось красномовний приклад такого зросійщення: У Конотопі – місті козацької слави і звитяги, 13 із 14 шкіл перевели на російську мову викладання й лише одну – початкову – залишили з українською. І так було по всій Україні. Частіше, російськими школи ставали в містах. Проте в селах  залишали українське викладання, і тут комуністичні ідеологи приховали диявольський підтекст. До людини, яка приїжджала із села в місто та розмовляла українською, зросійщені містяни ставилися зневажливо, презирливо називали «когутом», вважали недоосвіченим селюком тощо.
Перелік фактів, які свідчать про зневажливе ставлення до української мови російських царів і генеральних секретарів КПРС можна продовжувати. Край цьому було покладено 1991 року з проголошенням Україною незалежності.
Хоча й повільно, але українська мова нині все міцніше спинається на ноги. За соціологічними дослідженнями, сьогодні більшість жителів міст  Західної і Центральної України  спілкуються переважно рідною мовою. Наприклад, у Львові цей показник становить  93 відсотки,  Вінниці – 79, Черкасах – 77,  Полтаві – близько 80.
21 лютого ми святкуємо Міжнародний день рідної мови. Цю дату визначено на 30-й сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО в жовтні 1999 року, де було наголошено на важливій ролі мови в розвитку освіти, культури, для консолідації суспільства, формування нації і зміцнення держави.
Цитуючи слова видатного українського мовознавця Івана Огієнка: «Мова – то серце народу: гине мова – гине народ», хочеться нагадати: якою мовою розмовлятимемо, такою буде і держава.
Говорімо українською! 

Сергій ВАСИЛЬЧУК

 

ЯК  ЦАРІ І ГЕНЕРАЛЬНІ СЕКРЕТАРІ НИЩИЛИ УКРАЇНСЬКУ МОВУ     

1627 р. – цар Михайло наказав спалити всі примірники надрукованого в
Україні «Учительного євангелія».

1720 р. – Петро І заборонив книгодрукування українською мовою, наказавши ще й вилучити українські тексти з церковних книг. За його розпорядженням всі державні документи були перекладені російською.

1731 р. – вимога імператриці Анни Іванівни вилучити книги старого українського друку, а «науки запроваджувати власною російською мовою». Згодом наказала всіляко перешкоджати українцям одружуватись з поляками та білорусами, «а побуждать их  исскусным образом приводить в свойство с великоросами».

1763 р. – указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою
в Києво-Могилянській академії.

1775 р. – зруйнування Запорізької Січі і закриття українських шкіл при полкових козацьких канцеляріях.

1804 р.– за спеціальним указом закриваються всі україномовні школи.

1847 р. – розгром Кирило-Мефодіївського братства й посилення жорстокого переслідування української мови і культури, заборона багатьох творів Шевченка, Куліша, Костомарова.

1863 р. – Валуєвський циркуляр про заборону давати цензурний дозвіл на друкування україномовної духовної і популярної освітньої літератури.

1864 р. – ухвалення Статуту про початкову школу, за яким навчання має проводитися лише російською мовою.

1870 р. – роз’яснення міністра освіти Російської імперії Д. Толстого про те, що «кінцевою метою освіти всіх інородців повинно бути обрусіння».

1876 р.– Емський указ Олександра II про заборону друкування та ввезення з-за кордону будь-якої україномовної літератури, а  також про заборону українських сценічних вистав і друкування українських текстів під нотами, тобто ненародних пісень.

1892 р. – заборона перекладати книжки з російської мови українською.

1910 р. – закриття за наказом уряду Столипіна всіх українських культурних товариств, видавництв,  заборона читання лекцій українською мовою.

1911 р. – постанова VII дворянського з’їзду про виключно російськомовну освіту і недопущення вживання інших мов у школах Російської імперії.

1914 р. – заборона відзначати
100-річчя Тараса Шевченка.

1938 р. – постанова РНК СРСР і ЦК ВКП (б) «Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей».

1970 р. – наказ про захист дисертацій виключно російською мовою.

1972 р. – заборона партійними органами відзначати ювілей музею Івана Котляревського в Полтаві.

1974 р. – постанова ЦК КПРС «Про підготовку до 50-річчя створення Союзу Радянських Соціалістичних Республік», де вперше проголошується створення «нової історичної спільноти – радянського народу», офіційний курс на денаціоналізацію.

1978 р. – постанова ЦК КПРС «Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладення російської мови в союзних республіках».

1983 р. – постанова ЦК КПРС і Ради
Міністрів СРСР «Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік». Згідно з цим документом було введено 16  відсотків надбавки
до зарплати вчителів російської мови
й літератури.

1984 р. – наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову.

1989 р. – постанова ЦК КПРС про «законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної».

1990 р. –  Верховна Рада СРСР ухвалила закон про мови народів СРСР,
за яким російській мові надавався статус офіційної.

Powered by Ajaxy