Журнал

ПОЛЕ БОЮ – ТЕРМІНАЛ

Ротаційний загін батальйону 91-го окремого інженерно-саперного полку під командуванням майора Валерія Рудя потрапив під нещадний ворожий обстріл, як тільки його «броня» влетіла під розбитий термінал донецького аеропорту.

В абсолютній темряві під «дощем» з металу та бетону не можна було підняти й голови. Більше двох годин сапери нерухомо клякли на мерзлій землі. Коли трохи вщухло, до них пробралися свої. Наказали всім, наче малюкам у дитячому садочку, взятися за руки. Таким способом хлопців «змійкою» втягнули в будівлю.

– Слава Богу, без втрат, – з полегшенням зітхнули майстри саперної справи. Та, як виявилося, – зарано. Далі було ще «веселіше». Три тижні поспіль по кілька разів на добу сепаратисти активно штурмували їхні позиції. І вдень, і вночі стихійно виникали вогневі бої з диверсійними групами ворога. Тривала малопомітна мінна війна. Як сапер Валерій швидко вивчив кожен камінчик на підлозі перших двох поверхів старого терміналу, уся територія була промаркована його позначками. У підвалах засів ворог. Третій поверх також був захоплений ним. З кількасот метрів з півдня та півночі з капітальних укріплень била його «мала артилерія». Сходові прольоти між поверхами треба було долати швидше трьох секунд, бо на відлуння кроків зверху сипались гранати. Інші території хлопці вивчали і мінували «на пузі», особливо навколо виходів з підвалів, звідки вороги, як таргани, лізли за найменшої нагоди.

– Вірите, – розповідає Валерій, – я за кілька місяців війни набув професійного досвіду більше, ніж за всі роки навчання в київських суворівському та артилерійському училищах, служби в лінійних частинах. Не кажучи вже про такі дрібниці для кадрового офіцера, як вміння стріляти з усіх видів стрілецької зброї навіть на звук або спалах, про чітке, доведене до автоматизму, знання своєї військової спеціальності. Для мене як командира за цю війну в голові склалась єдина система знань і вмінь. Я навчився бачити поле бою як цільну динамічну та керовану мною картину. А ще в мені виявився творчий фаховий талант. При захисті нового та старого терміналів я не тільки випробував усі відомі армійським саперам методи мінування та розмінування, але й експериментував зі способами їхнього поєднання з такими, наприклад, тактичними діями, як маневр вогнем і підрозділом.

Розповім, як ми взяли третій поверх старого терміналу. Разом з нами позиції тримали десантники 79-ї аеромобільної бригади під командуванням офіцера з позивним «Грифон». Ми разом з ним планували і готували цей штурм протягом двох діб. Я з підлеглими непомітно змінив схему загороджувального мінування над підвальним комплексом, виставив невеличкі направлені вибухові поля на шляхах імовірного відступу бойовиків. Десантники тим часом вогнем витісняли ворожих снайперів і гранатометників від «гнізд», з яких вони могли завадити атакуючій групі.

По готовності ми з «Грифоном» наказали підлеглим підготувати по декілька боєкомплектів, заряджених виключно трасуючими кулями. Розрахунок був на ефект несподіванки, хвилинну розгубленість і паніку ворога. Ні ми, ні терористи зазвичай з міркувань маскування позицій такими на­боями не користувались. Тому наша задумка дуже гарно вписувалась у загальний план. Вночі підрозділ десантників відійшов від займаних позицій, очистивши для групи штурму та вогневого прикриття лінію атаки, і з нових укріплень ударив трасерами по лінії захисту сепаратистів. Основна група також завдала пригнічуючий вогневий удар тими ж таки трасерами, після чого кількома ланками у дві хвилі пішла на штурм третього поверху. З гордістю скажу, що це було професійно та красиво: мерехтлива злива куль неначе вимила з будівлі всю сепаратистську нечисть, а її відступ було чутно по тому, як спрацьовували під ворожими ногами наші міни…

Потім розлючений ворог дві доби контратакував посилені відвойованим поверхом українські позиції. Та, зрозумівши марність своїх спроб, подальші бої вони вели доволі кволо. І все було б нічого, але на ділянках перед лінією оборони «кіборгів» почали розкладатись трупи вбитих сепаратистів. Рудь підійшов до вирішення проблеми атакою в лоб.

– Алло, Донецк? Милиция?

– Представьтесь, пожалуйста.

– Вот что, товарищ майор донецкой милиции, передайте друзям вашим из Дэ-Эн-Эр, что завтра с двенадцати дня в аеропорту украинцы на время прекратят огонь. Пусть подгоняют тракторную технику, собирают трупы братские… Броню не пустим, по тракторам бить не будем до самого их отъезда… Кто говорит? Украина! – зателефонував він за номером «102» та зрозумілою для місцевих мовою запропонував варіант вивезення тіл загиблих сепаратистів.

Через деякий час після цього дзвінка по позиціях на терміналі найманці вдарили з усіх навколишніх стрілецьких та артилерійських засобів. Проте назавтра о дванадцятій на нейтральну смугу обережно заповзли трактори з причепами. Сепаратисти під наглядом українців зібрали тіла своїх загиблих і подалися геть.

Між двома ротаціями в старий і новий термінали аеропорту і після них Валерій з підрозділами свого батальйону виконав десятки інженерно-саперних, розвідувальних, конвойних бойових завдань у Пісках, Тоненькому, Луганському, Миронівці тощо.

За шість місяців АТО події вже почали зливатись у свідомості воїна в одну суцільну стрічку. Та деякі випадки, наприклад з автомобілем «Камаз» з написом на кабіні «Добрий», закарбувалися в пам’яті назавжди. Одного дня за бойовим розпорядженням командира частини невеличка група під контролем «Братішки» мінувала проміжки в розривах районів оборони. Його група через специфіку та секретність завдання не була численною і діяла у відриві від основних сил. Тому майор звично сховав «броню» в нерівностях ландшафту і до завданої смуги мінування наказав рухатись потайки.

І як нагорода за обережність – за кілька сотень метрів від дозору раптом нізвідки з’явився «Камаз» із російськими розпізнавальними знаками. З нього вискочили добре екіпіровані вояки і, як у відомому анекдоті, діставши топографічні карти, почали звірятись із місцевістю… «Братішка» миттю зрозумів, що його групу ось-ось викриють, тож єдиний шанс на порятунок і водночас на перемогу – у блискавичній атаці. У гарячковому передчутті успіху він направив на фланги від авто своїх підлеглих з особистими розпорядженнями на бій, дав окреме завдання водію-механіку бойової машини піхоти, якого в батальйоні за хоробрість усі називали виключно на ім’я та по батькові – Миколою Миколайовичем.

Сапери, підібравшись ближче, непомітно взяли терористів у напівкільце. Першим ударив з автомата по кабіні «Камаза» сам Рудь, що для його хлопців було сигналом стріляти. Ворог якось підозріло швидко оцінив, що опинився у вогневому мішку і, покинувши автомобіль, почав злагоджено відступати перебіжками, відстрілюючись і розосереджуючись. Сили сторін були приблизно рівні, але крапку в бою поставила неочікувана для росіян і трохи театральна поява з балки ревучого БМП відчайдушного Миколи Миколайовича. Хто знає, як би склався цей бій, якби терористи знали про відсутність у башті навідника-оператора, роль якого на період виконання секретного завдання взяв на себе «Братішка». Та окупанти, забувши про гранатомети за спинами, вшилися в різних напрямках.

– «Камаз» з іменем «Добрий» має служити добрим людям, а не всякій там наволочі, – сміявся Рудь зі своїми саперами вже на запасних позиціях, розбираючи трофеї: – Ось два автомати хлопчики нам подарували… Купу спорядження… Документи якісь…

З документів, як потім підтвердила розвідка, виходило, що сапери відбили нову машину в особового складу розвідувально-диверсійної групи з 25-го полку спеціального призначення Збройних сил РФ.

…Ми розмовляли з майором Рудем у наметі пізно увечері. Він поспішав, бо очікував виїзду за мобілізованим поповненням. Але тільки мова зайшла про його 91-й інженерно-саперний полк, ще затримався.

– Полком пишаюсь! А сучасним росіянам передаю привіт. Нехай знають: жоден «брат» не буде довго гуляти по моїй домівці зі зброєю в руках. Обіймаю «родичів північних» міцно і підписуюсь: майор Збройних Сил України «Братішка».

Віктор ШЕВЧЕНКО

Powered by Ajaxy