Журнал

ПОМРЕМО, АЛЕ НЕ СКОРИМОСЯ…»

ПОМРЕМО, АЛЕ НЕ СКОРИМОСЯ…»

Як тільки не називала вояків УПА радянська пропаганда… Ідеологи КПРС звинувачували їх у «масових звірствах проти мирного населення», які самі ж і влаштовували. Відлуння тієї оскаженілої брехні чути й донині. Але з проголошенням Україною незалежності, коли були відкриті архіви МДБ-КДБ, партійно-радянських органів, перед нами постала вся правда. І ми дізналися, що УПА ніколи не воювала з власним народом, що бандерівці чинили шалений спротив як радянській владі та її каральним органам, так і гітлерівцям.
Спростовано й міф про те, що Степан Бандера «усю війну перебував на розкішному утриманні нацистів», оскільки був у німецькій в’язниці

Після нападу Німеччини на СРСР в українських націоналістів зажевріла надія, що Україна нарешті позбудеться комуністичного ярма: за сприяння німців вони, як писав у післявоєнний час Степан Бандера, «сподівалися вигнати більшовиків зі своєї землі і приступити до розбудови незалежної Української держави». Тому вже 10 червня – на другий день після окупації Львова – вони проголосили Акт відновлення Української держави. Дізнавшись про це, Гітлер оскаженів і розпорядився «розтоптати всіх, хто до цього причетний».
Виконуючи волю фюрера, окупанти висунули провідникам ОУН ультиматум: скасувати цей акт, ніде й ніколи не згадувати про нього. Ті, звісно, відмовились. І вже  15 вересня 1941 року, лише впродовж одного дня,  понад дві тисячі прихильників  ОУН опинилися в гестапо. Степана Бандеру теж ізолювали, а його братів Василя і Олександра жорстоко закатували.
Незважаючи на переслідування і загрозу смерті, незабаром націоналісти все ж провели конференцію ОУН. На ній було визнано, що з «німцями нам не по дорозі», і пролунали заклики вести серед населення активну  пропагандистсько-роз’яснювальну роботу, спрямовану на підготовку до боротьби проти німецьких окупантів. В листівках, які розповсюджувалися серед людей, зазначалося, що «німці є лютими ворогами всього українства».
Те, що Гітлер є ворогом українського народу, стало зрозуміло дуже швидко, коли окупанти почали розстрілювати мирних жителів. А згодом почалося масове вивезення людей на примусові роботи до Німеччини. На території України, як гриби після дощу, виростали концентраційні табори. І тоді прибічники Бандери, які залишалися на волі, закликали населення  гуртуватися для боротьби з «новим порядком». На цей заклик жителі міст і сіл Волині та Полісся сформували відділи самооборони, озброювалися тим, що, відступаючи, залишали радянські війська.
Перші  повстанські загони на Поліссі почали формувати Сергій Качинський (Остап), Іван Перегійняк (Довбешка). Їх утворювали насамперед із селян, що не були обізнані з військовою справою, методикою ведення боротьби з противником. Аби їх підготувати, в лісах створювалися військові школи.
Роздрібнені сили не змогли очистити рідну землю від ворога: для успішної боротьби з против-ником потрібно було об’єднати  зусилля, створивши єдине військо. І 14 жовтня 1942 року його було створено під назвою Українська повстанська армія (УПА), що, незважаючи на невелику чисельність, перетворилася на грізну для противника силу.
У листопаді 1943 року головнокомандувачем Української повстанської армії став Роман Шухевич. Територію, на якій вона діяла, поділили на райони: УПА-Північ, УПА-Захід, УПА-Південь, УПА-Схід. Радянська пропаганда називала УПА «жменькою недобитих петлюрівців і буржуазних націоналістів». Це, звісно, було не так: за зброю взялися насамперед пересічні українці – у більшості селяни, які потерпали як від фашистів, так і від радянських партизанів. Німецька військова розвідка оцінювала чисельність повстанців у 100-150 тисяч.
Міністр окупованих східних земель Альфред Розенберґ стверджував, що  «українські націоналісти завдають більше труднощів, ніж більшовицькі банди». Парадокс, але цей факт згодом  визнавав і командир одного з партизанських загонів Петро Вершигора:  «Не можна допустити в Польщі тієї помилки, яку ми зробили на Волині, віддавши керівництво народним повстанням проти німців у руки контрреволюційних угруповань націоналістів».
Для боротьби з українськими повстанцями німці змушені були відволікати з фронту значні сили. Наприклад, під керівництвом  командувача антипартизанськими силами на Сході Еріха фон дем Баха  перебувала 8-ма кавалерійська дивізія СС «Флоріан Ґейєр» (10 тисяч солдатів) і десять батальйонів мотопіхоти з артилерією. З повітря це угруповання прикривали 27 літаків, а на землі – 50 танків і бронемашин.
У радянських історичних джерелах стверджувалося, що «немає жодного свідчення того, що бандерівці вчинили хоча б один раз спротив німецьким окупантам».
– Інакше, як брехнею, ці твердження важко назвати, – каже співробітник Українського інституту національної пам’яті Павло Подобєд. – Такі інсинуації радянська пропаганда розповсюджувала з метою дискредитації національно-визвольного руху, учасниками якого були тисячі українців.
Взимку 1943 року  загони УПА атакували німецький гарнізон у містечку Володимирець, знищивши близько 100 гітлерівців. А 20 березня 1943 року два відділи УПА під керівництвом Олексія Брися визволяли місто Горохів. Бій тривав цілу ніч. Сили окупантів переважали в 6-7 разів. Наступного дня поліція, яка служила окупантам, перейшла на бік повстанців. Це й вплинуло на результат бою: повстанці здобули 31 кулемет, 70 автомобілів, 420 гвинтівок, 20 пістолетів, понад 800 гранат, 20 тисяч набоїв, 19 мотоциклів,  90 коней і 15 друкарських машинок.
Коли у травні 1943 року загін чисельністю близько 400 гітлерівців напав на село Яполоть, що на Волині, його оточили вояки УПА. Бій завершився перемогою українських партизанів. Таких прикладів можна навести сотні.
Донедавна панувала думка, що повстанці діяли виключно на теренах Західної України. А в решті  регіонів населення ставилося до них вороже. Після того, як архіви спецслужб стали більш доступними, з’ясувалося, що це не так. Наприклад, збереглися свідчення сотенного УПА Володимира Кудрі, який очолював на Житомирщині  націоналістичне підпілля. Він, зокрема, писав:
«Населення сприймає нашу пропаганду радо і прихильно, не боїться нас. Воно переконалось, що ми нікого не ображаємо і без страху вночі відкриває нам двері, щиро діляться  останнім шматком хліба. Коли пізнають, що це повстанці, радо інформують нас про все, що питаємось»
Лише у 1944-1952 роках і лише на Західній Україні, коли компартійний режим найбільш активно боровся з УПА, зазнали репресій близько 500 тисяч людей. З них понад 150 тисяч було вбито, а більш як 200 тисяч вислані до Сибіру. За офіційною інформацією, органи НКВС заарештували в цей час 104 тисячі «бандитів, учасників ОУН, а також бандпосібного елементу». 14 квітня 1960 року повстанці дали останній бій каральним органам. Сталося це на теренах Тернопільщини.
Українська повстанська армія, хто б і що сьогодні не говорив про неї, як би не намагалися дея-кі «експерти» применшити, а то й узагалі нівелювати її роль в перемозі над німецьким нацизмом, зробила великий внесок у перемогу над гітлерівською Німеччиною. Адже лише в липні 1943 року її вояки провели проти гітлерівців 35 боїв, у серпні – 24, у вересні – 15, у жовтні й листопаді – 47. Це лише великих боїв, малих же була незліченна кількість.
Відомо, що німці, коли опинилися у скрутному становищі і змушені були відступати на захід, шукали контактів з командуванням УПА, аби спільно боротися з Червоною армією, що наступала. Проте головне командування УПА на чолі з Романом Шухевичем категорично відкинуло таку співпрацю. Відомо, що  один із командирів повстанських загонів порушив цю вимогу, вступивши в переговори  зі штабом 16-ї німецької танкової дивізії, який дислокувався  у Володимирі-Волинському. Коли це стало відомо, його віддали до польового суду, який засудив порушника  до смертної кари.
І тоді, коли територія України опинилася – після гітлерівського – під сталінським чоботом і чинити опір стало вкрай складно, Українська повстанська армія не склала зброї.
Інколи можна почути, що УПА зазнала поразки. Так, компартійний режим врешті-решт встановив свою владу в усій Україні. Але повстанський дух не витравили з українців: сини й доньки повстанців, їхні онуки реалізували  мрію своїх батьків і дідів – створили незалежну Українську державу. А сьогодні боронять рідну землю від нащадків тих, хто палив, нищив українські села, маскуючись під «клятих бандерівців».

Сергій ВАСИЛЬЧУК

 

Powered by Ajaxy