Герої АТО

Приазовський рубіж

Приазовський рубіж

У квітні виповнюється три роки з початку бойових дій на Донбасі. За цей час багато населених пунктів Донецької та Луганської областей перетворилися на руїни. Проросійські бойовики нехтують Мінськими домовленостями і продовжують обстрілювати позиції Збройних Сил України та мирне населення по всій лінії розмежування. Традиційно одним з найгарячіших районів у зоні АТО залишається Маріупольський напрямок. Російсько-окупаційні війська приділяють йому найбільше уваги й ресурсів – кількість та інтенсивність ворожих обстрілів на Приазов’ї просто зашкалює. Втім оборонці Маріуполя завдають противнику відчутних втрат і вкотре доводять – цей рубіж надійно закритий… Наш кореспондент нещодавно побував на передових позиціях бійців – захисників Водяного, навідався до морських піхотинців у Широкиному, які тримають оборону на підступах до Маріуполя. Про «спекотні» будні, мужність українських воїнів у протистоянні з підступним ворогом – спеціальний репортаж

 

«Примара» біля моря…

Зловісно стукають об залишки стін уламки дахів. Холодний морський бриз хитає величезні металеві листи, зігнуті в химерні фігури та густо посічені осколками. Вітер свистить у щілинах будинків, співаючи свою моторошну пісню. Місто-привид на морському узбережжі більше нагадує картинку з голлівудського фільму, ніж сьогодення колись популярного курортного містечка… Саме такі перші враження від Широкиного, яке з 2014 року стало мішенню російсько-терористичних військ

Таких напружених та довготривалих боїв не знав жоден населений пункт на лінії фронту. «Розстріляне» селище можна порівняти хіба що з промисловою зоною Авдіївки та легендарним донецьким аеропортом.

…В один з перших березневих днів наша журналістська прес-група завітала до бійців 36-ї бригади морської піхоти, які захищають цей багатостраждальний населений пункт. Селище залишили майже всі його мешканці. Зустріти тут можна лише українських військовослужбовців. На передові позиції нас супроводжує особисто командир батальйону майор Віктор Сікоза. Він – бойовий офіцер. Вийшов з Криму. Не зрадив військовій присязі. І зараз вже більше року зі своїми бійцями тримає Широкине. По дорозі тишу раз по раз розривають звуки вибухів. Щойно прибуваємо на «опор­ники», чуємо стрілянину явно не зі звичайної стрілецької зброї. Зі слів військових, ще працюють ворожі гранатомети. Відчувається напруга. Морпіхи насторожено та суворо поглядають у бік окупантів. Нам рекомендують бути пильними і виконувати всі вказівки.

– Ствольна артилерія, міномети, стрілецька зброя… Тут стабільно напружена ситуація. Наш противник – 9-й полк так званої «морської піхоти» 1-го армійського корпусу «ДНР». Окрім стрільби і провокацій бойовики нічого не вміють. Інколи витівки терористів «переходять всі межі». У відкритий бій вони вступати бояться, адже знають що отримають «на горіхи», – каже український комбат. – Обстріли переважно ведуть із тимчасово окупованих Саханки, Дзержинського, Ленінського та Сергіївки, а їхні командні пункти розташовані у Безіменному, що біля Новоазовська.

Спілкуючись з бійцями, звертаю увагу на доволі молодий вік хлопців. Багатьом з них – лише за двадцять. Є, звичайно, й «старожили», що понюхали пороху в період мобілізації. Зброю з рук не випускають. Правиця знаходиться біля спускового гачка. Кожен будь-якої миті готовий вступити в бій. Вони злагоджено виконують накази, перебуваючи весь час в русі. Всі добре знають обстановку, сили та засоби противника та на що він здатний. Поруч на спостережних постах їхні побратими пильно вдивляються у ворожі позиції та доповідають про будь-які зміни в обстановці…

На сусідній бойовій позиції знайомлюся з морським піхотинцем із позивним «Фредді». Струнка постава, впевнена хода та сучасне екіпірування бійця одразу привертають нашу увагу. Впевнений: побачивши такого козака, кремлівські пропагандисти неодмінно видали б черговий фейк – буцімто за «укрів» воюють американські спецпризначенці… У Широкиному «Фредді» – один з найдосвідченіших воїнів. Свого обличчя не показує, що пов’язане із службовою діяльністю цього «супермена». Родом з Новгород-Сіверського, що на Чернігівщині. За плечима строкова служба в елітній 95-й окремій аеромобільній бригаді. Потім підписав контракт й перебрався у Феодосійський батальйон морської піхоти. У вересні 2014 року «Фредді» вперше потрапив у зону проведення антитерористичної операції на Маріупольський напрямок. В складі батальйону воював під Гранітним, Лебединським, Талаківкою… Життя серед снарядів і мін у цих населених пунктах, що стали ціллю важкої артилерії російсько-терористичних військ, він бачив на власні очі. Бойове хрещення пройшов у перший день перебування на Донбасі. Позицію морпіхів у Гранітному підступно розстрілювали з російських «Градів». На щастя, тієї доби «Фредді» і його побратими залишилися живі. Ці спогади для нього особливо пам’ятні.

– З окупантами ми поквиталися згодом у Лебединському. Там наші позиції регулярно тероризували диверсанти «ДНР». Підходили на відстань 200 метрів. Мабуть тоді їхні розвідники не здогадувалися з ким мають справу. Одного разу українська морська піхота добряче провчила проросійську «вату», – зручно схрещує руки на автоматі, що на грудях, морський піхотинець. – Для ворожої ДРГ ми влаштували засідку на одній з ділянок між Лебединським та окупованим Комінтерновим. Відчутних втрат зазнав тоді противник. Вони похапцем забирали вбитих і поранених поплічників й тікали. Згодом на тому місці де «зустріли» сепарів, бачили багато крові, бинтів, джгутів, знеболювальних уколів…

Символом гордості морських піхотинців вважається «чорний берет». Для «Фредді» він – як оберіг, прикріплений на камуфляжі біля серця. З ним морпіх пройшов усі гарячі точки. На золотистій «кокарді» зображені крила, меч і якір. І це поєднання символічне, адже морських піхотинців порівнюють з ангелами, які з’являються в найбільш важливі моменти бою на землі, в морі, у повітрі.

– Пишаюся службою у морській піхоті. Цей шлях обрав свідомо. Допоки ми тут, противник  до Маріуполя не наблизиться. Ми доб­ре озброєні і надійно укріплені, – запевняє «Фредді».

З передової повертаємося в селище, де зустрічаємо військових саперів. Роботи цим хлопцям вистачає щодня. Їхній командир старший лейтенант Денис Шиманський показує замасковані «подарунки», які залишили після себе бойовики. Ми робимо перші кроки територією, яку раніше контролював так званий «руський мір». Небезпека відчувається на кожному кроці. Шляхи і дороги густо всипані уламками. Десь з-поміж брил визирають хвости невибухлих мін. Із побаченого роблю висновок, що ця вулиця тепер мертва, як і саме Широкине…

– Зараз мої підлеглі розміновують територію та ліквідовують вибухонебезпечні предмети. Окупанти замінували практично кожен будинок, встановили багато розтяжок і мін-пасток, – продовжує молодий офіцер. – Найчастіше маємо справу із невибухлими снарядами та мінами, гранатами, протипіхотними мінами типу ПМН-2 та ПМН-4. Не в новинку для нас знешкоджувати боєприпаси, яких немає на озброєнні українського війська. У сепаратистів вони з’явилися завдяки військовій допомозі з Росії. Це міни типу МОН-50 та МОН-90 російського виробництва 2000-х років.

Під час спілкування чутно, як десь неподалік пролітає куля.

– Снайпер прокинувся, – ідентифікують захисники Широкиного й радять сховатися за будівлю. – У будь-який момент можна «упіймати» ворожу кулю…

Військові інженери зазначають, що боєприпаси, які не розірвалися, особливо небезпечні. Їхні детонатори можуть спрацювати від найменшого руху. Часто сапери допомагають й цивільним мешканцям на підступах до Маріуполя. Зокрема підрозділ Дениса Шиманського здійснив понад три сотні виїздів для обстеження місцевості за заявками мирного населення.

…Попрощавшись з оборонцями Широкиного, на своєму «Соболі» минаємо Піонерське, Бердянське, Сопине, Виноградне… Чим ближче до Маріуполя, тим більш людно стає на вулицях навколишніх сіл. В одному населеному пункті нас запрошує на своє обійстя літня жінка, що cамотньо порається на подвір’ї.

– Проходьте! Маю смачний чай,  – гукає вона.  – Дякуємо за гостинність! – відповідаємо.

На вигляд пані Єлиза­веті років вісімдесят, а фактично нещодавно тільки шістдесят виповнилося. Як з’ясовується згодом – її згорбила війна. Вона на собі відчула, що таке «руський мір». Свого часу кілька місяців тут панувала проросійська «нечисть» під назвою «ДНР». Розгулювали селом в алкогольному сп’янінні, грабували будинки, влаштовували феєрверки зі стрільбою. Перекинувшись кількома словами, дізнаюсь, що вона належить до тих українських патріотів, які зверталися до Президента України Петра Порошенка із проханням відмовитися від ідеї демілітаризації села Широкиного.

– Деякі мої сусіди підтримували «деенерівців», тому їх не чіпали ополченці. А я натерпілася, бо чекала українські танки… Геть постаріла… Немає гіршого, ніж жити в окупації. Коли наші солдати у 2014-му звільнили Маріуполь, всі прихильники «руської весни» повтікали до Росії. Відтоді я живу спокійно і допомагаю українській армії. Правда, стріляють по Широкиному дуже сильно. Інколи так, що вікна трясуться, – ділиться враженням жінка. – Роки два тому хотіли вивести війська з Широкиного. Ми виступили проти, адже впевнені: якщо наша армія залишить передову – завтра Путін буде в Маріуполі. Дякувати Богу, влада прийняла вірне рішення, тож півмільйонне місто залишилося під українським контролем…

 

Воїни «Ріддіка»

Березень 2017 року. Переносними реактивними установками залпового вогню «Град-Партизан», 120-міліметровими мінометами та снайперським вогнем російські окупанти кілька днів поспіль підступно обстрілюють селище Водяне, що за тридцять кілометрів на північний схід від Маріуполя

У прифронтовому селі постійна небезпека, тому і журналістам туди потрапити дуже важко. Однак на власний ризик керівництво бригади морської піхоти дає нам згоду на відвідання позицій українських армійців. Крім усього, свої корективи вносить погода – дощ, мряка, туман. До пункту призначення дістаємося на броні БМП, адже лише на такому транспорті можна безперешкодно подолати весняну польову багнюку.

Двадцять хвилин маневрів на «залізній дамі» –і наша група журналістів у Водяному. Хлопці зустрічають й жартують: «Ласкаво просимо у бруд і воду! Без гумових чобіт тут аж ніяк. Яке ж Водяне без болота?» Саме селище зустріло нас непривітно, та й пейзаж, чесно кажучи, не радував. Унаслідок обстрілів з боку незаконних збройних формувань воно практично зруйноване. Багато понівечених осель, вирвами від снарядів усіяні городи…

Дорога до передових рубежів морпіхів прострілюється. Тому рухатися доводиться перебіжками та зупинятися у проміжних укріплених пунктах. Щоб ми на власні очі побачили злочини бойовиків «ДНР», покинутими дворами нас супроводжує командир взводу морської піхоти із позивним «Ріддік». Його для взводного вигадали підлеглі за схожість на відомого актора Віна Дізеля.

– З того боку нам протистоїть ворожа мінометна батарея. Терористи діють  підступно. Вогонь ведуть переважно в нічний час. Противник нахабний. Стріляють з танка, гранатометів, кулеметів, регулярно влаштовують провокації. Через них місцеві пішли з селища. Залишилося тільки 13 мешканців, – розповідає командир взводного опорного пункту.

Рядом добре видно вирву від міни із 120-міліметрового міномета. Вона «лягла» неподалік одного з будинків. Командир розповів, що дивом ніхто не постраждав.

– Завдяки сепарам перекопаний увесь город. Постраждала й природа – осколки посікли та поламали чимало фруктових дерев, – продовжує «Ріддік», демонструючи вирви від ворожих снарядів на підмерзлих після зими грядках. – А в той будиночок прилетів танковий снаряд. Помешкання повністю зруйноване. Окупанти чинять на нашій землі тільки злочини і нові руйнування.

До розмови долучається один з небагатьох мирних мешканців Водяного і розказує про свою біду. Посеред його подвір’я утворилася яма від розриву міни. Від нічних обстрілів постраждав і будинок.

– А щоб «добре» було цим покидькам-»новоросцям». Одним «героям» кінець уже прийшов… Але ще залишилися Захарченки, Плотницькі й їхня «кремльовська» верхівка, – розлючено зітхає літній чолов’яга. – Через тих злочинців я втратив сусідів, які виїхали на мирну Україну. Якби не наші солдати, то не було б з ким і поговорити. Хлопці – молодці, допомагають, чим можуть, діляться водою, харчами… А головне – воювати вміють.

І дійсно, в цьому підрозділі служать доволі досвідчені військовики, здатні виконувати найскладніші бойові завдання. Поряд з ними набувають досвід й молоді бійці, які лише шість місяців служать у зоні АТО.

Таким є вісімнадцятирічний морський піхотинець з позивним «Дєрзкий». Побачивши журналістів, він виходить на зустріч і наполегливо радить нам одягнути шоломи, адже обстріл може розпочатися будь-якої миті. З оборонним відомством молодий воїн підписав трирічний контракт. До війська пішов свідомо – прагнув захищати Україну. З перших днів служби працював над собою, поступово заживав авторитет, неодноразово брав участь у вогневих зіткненнях.

– Моя мама була проти військової служби. Але я пояснив, що мушу їхати її захищати, аби ворог не прийшов до нашого дому. Тепер тут – на самісінькій передовій, а рідні пишаються мною, – усміхається відчайдух. – Вважаю, що всі справжні чоловіки повинні взяти до рук зброю і прийти захищати свою землю, свій народ, своїх коханих…

Удома «Дєрзкого» з нетерпінням чекає дівчина Олена. Він впевнений, що повернеться лише з перемогою. Обійме міцно і ніжно скаже: «Привіт, кохана! Я знову з тобою…»

На іншій позиції порядкує боєць із позивним «Кіт». Він – вправний воїн. Грамотно облаштовані та дбайливо замасковані укриття, вогневі засоби, окопи, бліндажі… Звідси до «небезпеки» лише сімсот метрів. Інколи вітер доносить ворожі голоси. «Кіт» – сміливий, спритний, з козацькими вусами. Мимоволі промайнула думка: «Є у цього хлопця щось таке козацьке, вольове…».

– Мій опорний пункт частенько потрапляє під ворожі кулі. Російські окупанти квадрат за квадратом накривають нашу територію. Таким чином намагаються виявити наші позиції чи вогневі точки, – розповідає «Кіт». – З недавнього часу почали застосовувати пускові установки «Град-Партизан». Їхня особливість – низька точність влучання, але значний радіус ураження осколками. Останній раз прилетіло дві ракети, які завдавали шкоди в селі.

…У Водяному наші хлопці забезпечені всім необхідним. Теплий одяг, пальне, набої – є все. Вчасно доставляються продукти харчування, питна вода та інші необхідні речі. Морпіхи запрошують нас на польову кухню, яку облаштували в тилу неподалік позиції. На «пекельній кухні» господарює боєць на прізвисько «Кок». Строкову службу відслужив на підводному човні «Запоріжжя», нині в зоні АТО став гранатометником. Коли настає нетривале затишшя, він готує для побратимів український борщ, супи, каші, рибу і, звичайно, традиційні макарони по-флотськи. Вільного часу в нього небагато, втім того дня отримав можливість трішки перевести дух. На столі часник, сало, морква з цибулею, зелений горошок… Хлопці, що невеличкими групами забігають попити кави, перешіптуються між собою: «Певно буде смакота!». «Кок» смажить свіжий хек, варить горохову «зупу» та розповідає…

– Якось нас обстрілювали бойовики. Проте хлопці попросили мене приготувати щось смачненьке. Правду кажуть: «Війна війною, але обід за розкладом».  Готую, аж раптом черговий обстріл. В рації чую, як командир гукає: «Кок, повертайся на позицію. Без тебе діла не буде», – згадує морський піхотинець. – То я ще ніколи в житті не долав так стометрівку – за 30 секунд був на позиції. Мій гранатомет – моя «пташка» став у принагоді і дав ворогу «прикурити»…Того дня противник зазнав значних втрат…

…Загалом у Водяному морські піхотинці твердо стоять на своїх позиціях. Вони знають наміри бойовиків і не піддаються на провокації. Втім зазначають, що порох тримають сухим. У разі будь-яких нестандартних дій противника відповідь буде миттєвою та адекватною. Жодного метра української землі окупанту не віддадуть…

Непомітно наблизився вечір і настав час повертатися. Залишати цих вояків не хотілося. Тоді думка була одна: аби Всевишній зберіг цих незламних та вірних синів нашої країни.

Олег СУШИНСЬКИЙ

EnglishFrenchGermanItalianPortugueseRussianSpanishUkrainian
Powered by Ajaxy

Ти станеш командиром!

Військо України
Международный выставочный центр

Партнери проекту