Герої АТО

РОТНИЙ

РОТНИЙ
Борись в ім’я честі. Якщо доведеться ще раз бути пораненим, проливай свою кров, як благотворну росу, і усміхайся
Олександр Довженко

26 червня 2014 року видалося для Слов’янська спекотним.

– Хлопці, до зброї! Готується штурм! – віддав команду Віталій Пилипчук.

Десантники аеромобільної роти миттю зайняли кругову оборону. Терористи атакували блокпост № 1, який захищали українські бійці.

Тишу роздерли жорсткі звуки бою. Сильні вибухи стрясли повітря. Застугоніла земля. Прибічники «руского міра» щосили гатили з усієї зброї, яка в них тільки-но була. Чотири російські танки прямою наводкою били по українській позиції, знищуючи все навкруги. Щільний вогонь покосив траву. Сили були нерівні. На очах у молодого командира загинули чотири бійці. Від болю, що роздирав душу на шматки, Пилипчук несамовито закричав: «Не віддам вам, мерзото, більше жодної людини! Не пошкодую на вас останнього набою!»

Прийнявши рішення про відхід, ротний викликав на себе вогонь української артилерії…

РІШЕННЯ ГЕНЕРАЛА

Віталій Пилипчук зараз часто буває на своїй малій батьківщині.  У мальовничому селі Стугівщина,  що на Житомирщині, його пам’я­тають ще малим непосидючим хлопцем, який не цурався будь-якої роботи. Ганяв селом зранку до вечора, здіймаючи куряву та розганяючи врізнобіч наполоханих гусей. На звичне запитання, – ким він мріє стати, моторне хлоп’я, напустивши поважності на обличчя, серйозно відповідало: «Військовим!»

Хлопець завжди із захопленням спостерігав, як з армії поверталися браві односельці – загартовані та зміцнілі парубки. Для малого вони вже були героями, і йому так хотілося бути схожим на них! Тому з дитинства готувався до служби. Навчився добре плавати, спритно бігати кроси й на поперечині віртуозно крутити «сонечко», чим викликав захоплене «Ого! Круто!» своїх друзів.

– Шибайголова! – охрестили енергійного хлопця дві бабусі-сусідки, сидячи на лавочці та лускаючи насіння.

– От сказано – баби! – спересердя гримнув дід, після чого, трохи заспокоївшись, з гордістю промовив: – Не бачите, мужик підростає!

А він і справді підріс. 2004 року Віталій склав вступні іспити в Одеському інституті сухопутних військ. Конкурс до вишу був високий, адже на одне місце було кілька претендентів. Одразу стати одним з 45 конкурсантів аеромобільного факультету Віталію не вдалося. За підсумками іспитів юнаку забракло лише одного балу. Абітурієнта викликав до себе начальник інституту генерал Анатолій Троц. Він пропонував Віталію стати курсантом іншого факультету, але Пилипчук відмовився.

– Не хочу ні в розвідку, ні в піхоту. Прагну бути десантником. І якщо не зміг зараз, все одно вступлю через рік, два, три, а свого досягну! – сказав, немов відрізав.

– Ох і впертий ти, юначе! – посміхнувся генерал. – Є в тобі щось козацьке, вольове. Мені такі хлопці потрібні. Беру. Будеш 46-м десантником-першокурсником! Мерщій у стрій до своїх!

Курсантські роки пролетіли швидко. Разом з дипломом та офіцерськими погонами Віталій отримав призначення в 95-ту окрему аеромобільну бригаду, де став командиром аеромобільного взводу. Постійні польові виходи, навчання, стрибки з парашутом, марш-кидки, обслуговування бойової техніки – молодий офіцер поступово опановував усі тонкощі нелегкої служби в елітній частині українського війська. І, як виявиться згодом, недарма.

КРИМСЬКІ ПЕРЕШИЙКИ

Тривожні події 2014-го старший лейтенант Пилипчук зустрів заступником командира роти–ін­структором з повітрянодесантної підготовки. У березні після широкомасштабних військових навчань 95-та окрема аеромобільна бригада висунулася на кордон окупованого російською армією Криму. Тоді існувала висока ймовірність висадки морського десанту краї­ни-аг­ре­сора на При­морсь­кому напрямку. Розгорнувши поблизу Генічеська базовий табір, десантники контролювали й охороняли перешийки на Арабатській стрілці та інші важливі об’єкти зі сторони материкової України.

– Тоді росіяни вдавалися до різних провокацій на морському узбережжі. Добре пам’ятаю, як противник демонстративно «брязкав залізом», вів розвідку безпілотниками, а потім неодноразово над нами пролітали російські вертольоти Ка-52. Окупанти чекали, аби українці здійснили хоч один постріл в їхній бік. Втім ми тримали порох сухим. Здоровий глузд і впевненість у власних силах узяли гору… – згадує Віталій Пилипчук. – Вихвалятися не хочу, проте знаю: ворог добре усвідомлював, хто ми і звідки.

РАЙОН ПРИЗНАЧЕННЯ – СЛОВ’ЯНСЬК

Ранок 12 квітня 2014 року розпочався із захоплення озброєними загонами сепаратистів, якими керували офіцери спецслужб РФ, українських міст – Слов’янська, Кра­­маторська, Дружківки.

З оголошенням АТО на Сході України житомирські десантники одними з перших вирушили на Донбас, аби очистити ці населені пункти від проросійських бойовиків і найманців. На підступах до Слов’янська, де орудував одіозний терорист Гіркін-Стрєлков, наших солдатів антиукраїнський натовп зустрів не надто привітно. Жінки, діти, пенсіонери, як і обіцяв Путін,  «живим щитом» блокували проїзд колон техніки українських захисників, а чоловіки по-зрадницьки інформували терористів про кожен їхній крок. Тож нашим воїнам неодноразово доводилося змінювати маршрути, через що вони потрапляли у ворожі засідки. Бойове хрещення в сутичках із навіженими фанатами «руского міра» український офіцер Пилипчук пройшов під шахтарським містечком Добропілля, що за 40 кілометрів від Слов’янська.

– Як тільки почали окопуватися в полі, в наш бік полетіли перші кулі. Згодом відбулося кілька бойових зіткнень… Проросійські бойовики, наркомани та місцевий озброєний криміналітет вдалися до обстрілу військових колон, кидали «коктейлі Молотова», прикривалися спинами «мирно налаштованих», – згадує учасник бойових дій. – Ми вистояли й завдали сепарам відчутних втрат. Тоді кожен офіцер підтримував солдата, а рядові довірили свої життя командирам. Нікому не хотілося загинути в першому ж бою, коли ніхто із нас ще майже нічого не зробив корисного для України та її визволення. Долаючи «вогневі пастки», ми з боями дісталися до Краматорська. Тримали під контролем місцевий аеродром, а потім були Слов’янськ, гора Карачун, Красний Лиман та ще кілька звільнених населених пунктів.

…3 червня 2014 року баталь­йо­нна тактична група 95-ї аеро­­мобільної бригади під командуванням Героя України підполковника Тараса Сенюка рушила на знищення ворожого блокпоста під Семенівкою, що неподалік Слов’янська. Артилерис­ти, розвідники та комбат йшли попереду, а підлеглі прикривали їх. Того дня українські десантники блискуче виконали завдання, проте, на жаль, із втратами… В бою від кулі снайпера загинув підполковник Тарас Сенюк, який керував діями тактичної групи, а командир 1-ї аеромобільної роти капітан Олег Бутніцький отримав важке поранення.

Віталій Пилипчук знаходився на відстані трьохсот метрів, по радіозв’язку чув упевнений голос комбата та ротного, їхні чіткі накази особовому складу. Раптом зв’язок обірвався. Він кинувся до командирської машини. Намагався надати медичну допомогу комбату Сенюку, але той був уже мертвий. Куля калібру 12 мм пробила бронежилет, завдавши йому смертельного поранення. За кілька десятків метрів лежав непритомний ротний Олег Бутніцький.

– Вколов йому знеболювальне «Бутерфінол». Він прийшов до тями. Його вдалося врятувати, але він втратив ногу, – із сумом розповідає Віталій Пилипчук. – Командування десантною ротою після поранення капітана Бутніцького взяв на себе…

80 ВРЯТОВАНИХ ЖИТТІВ

11 червня 2014 року аеромобільна рота старшого лейтенанта Віталія Пилипчука займає оборону блокпоста №1 біля Слов’янсь-ка. У підпорядкування ротного направляють 20 бійців Нацгвардії і спецпідрозділу «Барс». На той час в окупованому українському місті вже знаходилося до півтори тисячі озброєних бойовиків. У ті дні угруповання проросійських сил отримує з території Росії кілька танків й іншого озброєння. Ситуація з кожним днем загострюється, бойова напруга зростає. Українські захисники добре усвідомлюють: наближається серйозне випробування.

26 червня близько 17-ї години вечора в місті заревіли двигуни ворожих машин. Гуркіт техніки було добре чути  блокпосту, який утримували бійці Пилипчука. Оцінивши можливий розвиток подій, український офіцер наказав підлеглим: «Хлопці, за зброю! Ворог готує штурм! Виконуємо кожну мою команду!» Тієї миті на позицію десантників обрушився шквал снарядів. Чотири танки противника били по блокпосту прямою наводкою. Одночасно в них полетіли міни. В наступ пішла ворожа піхота. Наші воїни прийняли бій… Цей епізод під Слов’янськом навічно залишився в пам’яті офіцера. Саме тоді він прийняв перше самостійне командирське, а головне – вірне, рішення, яке врятувало десятки життів його підлеглих…

– Вогневе зіткнення тривало близько години, а тоді здавалося, що цілу вічність. Два ворожі танки прорвалися і впритул наблизилися до нашого блокпоста. Один ми підбили. Протистояли «сепарні» лише з кулеметами, гранатометами та протитанковими керованими ракетами. Так і трималися, і відсіч давали, хоч сили були нерівні. Терористи оточили нас з усіх боків. Було пекло. Серед моїх підлеглих було четверо «двохсотих» і кілька поранених. Втратили два бронетранспортери, – дивлячись удалечінь, розповідає Віталій. – До останнього вірив, що вдасться вистояти… Втім закінчувалися набої. Коли терористи пішли в лобову атаку, я викликав на себе вогонь нашої артилерії, а за кілька хвилин дав команду на відхід… Тоді іншого рішення не існувало. Саме воно не дозволило окупантам зімкнути кільце повного оточення. Через поле, що стало для нас «коридором життя», зі мною вийшло вісімдесят бійців. Вихід тривав понад три години, та вони вижили. Для мене – це найбільша нагорода.

У тому запеклому бою ротний отримав важке поранення. Уламок міни влучив йому в плече. Однак біль не завадив хороброму десантнику вивести хлопців у безпечне місце. Першу медичну допомогу йому надали вже в базовому таборі, а потім лікували у військовому шпиталі. Там офіцер і дізнався про остаточне визволення Слов’янська від терористів. Розпочату Віталієм справу успішно завершили його побратими – повернули місто під контроль України. Правду в народі кажуть: «Справжні сміливці ті, котрі вміють повернути взяте!»

Впевнені дії старшого лейтенанта Пилип­чука гідно оцінило командування бригади. А слова підлеглих: «З тобою, командире, ми готові хоч у вогонь, хоч у пекло, хоч під кулі!»  неабияк зміцнили бойовий дух офіцера.

За те героїчне виведення людей з ворожого оточення 26 липня 2014 року Указом Президента України Віталій Пилипчук нагороджений орденом Богдана Хмель­ницького III ступеня.

«БЛОКПОСТ-32»: НА ПРОРИВ!

У вересні 2014 року Віталій Пилипчук повертається у стрій 95-ї. Вже за кілька днів разом із своїм підрозділом – 1-ю аеромобільною ротою вирушає в чергове відрядження в район проведення антитерористичної операції. У той час епіцентр бойових дій поступово переміщується на Донецький напрямок. Після підписання перших Мінських угод бойовики та російські спецпризначенці активізували штурм Міжнародного аеропорту «Донецьк». Біля навколишніх Пісків, Опитного та Водяного регулярно розриваються снаряди. Віталій з підлеглими щодня супроводжує конвої до позицій українських військ у район Донецька. Хлопці доставляють туди продовольство, боєприпаси, вивозять поранених. Ці бойові завдання десантники неодноразово виконують під щільними обстрілами з російських «Градів», які нещадно б’ють зі сторони окупованого Спартака. На щастя, серед наших втрат не було.

Одного осіннього вечора ротний отримує чергове завдання – доставити конвой захисникам 32-го блокпосту, що знаходився на Бахмутській трасі в Луганській області. Тоді за цю важливу позицію точилися бої. Озброєний до зубів противник будь-що намагався оточити її й вибити звідти десантників 80-ї бригади та бійців з «Айдару».

Зважаючи на те, що майже всі шляхи до блокпоста були перекриті загонами бойовиків, 18 жовтня 2014-го наші воїни прориваються до оточених побратимів під Бахмутку двома колонами. Перша, якою керував Віталій, пішла на блокпост прямою дорогою. Друга – правим флангом. За кілька кілометрів від «32-го» рота Пилипчука потрапляє під підступний ворожий обстріл. Це була засідка. Одна з випущених бойовиками протитанкових керованих ракет влучила в командирський бронетранспортер, який загорівся. Тієї ж миті на фугасі підривається й танк, що слідував попереду. Рухатися далі не було сенсу, шляхи – заміновані. Почався жорстокий бій з усіма його жахливими атрибутами. Важкопоранений командир, вибивши ногами пошкоджений люк бойової машини, почав евакуацію екіпажу. Його тіло палало від осколків та опіків. Однак ротний з останніх сил відтягував своїх бійців з лінії вогню. Ці спогади на все життя закарбувалися в його пам’яті. Рятуючи поранених, він продовжував керувати ротою…

– Ми відкрили вогонь у відповідь. Кілька наших пострілів були влучними. Я встиг прикрити відхід нашої вцілілої техніки й передав до штабу координати вогневих позицій бойовиків. У той час, коли ми вели бій, друга колона зуміла таки прорватися на блокпост до наших й передати все необхідне, – згадує бойовий офіцер. – Наша рішучість і чіткі дії дали змогу вибратися із влаштованої пастки. Біль відчув лише тоді, як впевнився, що хлопці в безпеці. Коли глянув на себе, мене охопив жах… Руки, ноги та живіт заливала кров. Осколки посікли майже все тіло й пошкодили обличчя. Самостійно наклав собі джгути. Мене доправили в Лисичанськ, зробили першу операцію. Згодом переніс ще кілька хірургічних втручань у Харкові та Києві. За кілька днів дізнався, що українські армійці покинули 32-й блокпост. Оскаженілі банд-формування вщент розбили позицію реактивними системами залпового вогню.

31 жовтня 2014-го бойовий офіцер удостоєний чергової нагороди – ордена Богдана Хмельницького ІІ ступеня.

БІЛЬ, ЩО ЯТРИТЬ СЕРЦЕ…

Найважче для українського офіцера на полі бою – втрачати бойових побратимів. Комбат Тарас Сенюк, розвідник Олексій Крементар, навідник машини Ігор Ващук… Це – неповний список героїчних людей, котрих втратив на цій неоголошеній Росією війні Віталій Пилипчук. Спогади про досвідченого командира, надійних товаришів, мужніх десантників – вічні, а сум втрат – досі крає душу…

– Перших товаришів втратив ще в курсантські роки. У наш
стрій врізався п’яний водій, троє друзів загинули. Досі пам’ятаю, – очі учасника бойових дій наповнюються сумом. – Побратими, які вбиті під Слов’янськом, назавжди залишаться зі мною. Вони – герої! Жодна смерть на війні за свою країну не є даремною. Як сказав Симон Петлюра: «Кров, пролита для великої мети, не засихає!»

* * *

Сьогодні капітан Віталій Пилипчук продовжує гідно служити Україні.  За значний бойовий досвід отримав вищу посаду – заступника командира окремого батальйону командування ВДВ з повітрянодесантної підготовки. На особистому рахунку офіцера – сотні підготовлених парашутистів-десантників для підрозділів «крилатої піхоти». Усі вони беззаперечно вірять у перемогу, як і їхній наставник: «Коли ворог приходить на твою землю – ти приймаєш цей бій. Навіть коли сили нерівні – ти переможеш! Вистоїш!»

 

Олег СУШИНСЬКИЙ

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту