Журнал

РИЖКА-­РИЖУХА І МАСЯ­-ДЕСАНТНИЦЯ

РИЖКА-­РИЖУХА І МАСЯ­-ДЕСАНТНИЦЯ

Вони є улюбленцями і талісманами цілих підрозділів. Сірко, Атошка, Мурзик Васильович, Рекс – безрідні й родовиті – коти, собаки, навіть кролики та гусаки. Російська агресія на Донбасі скалічила життя не лише людям.  Знайшовши прихисток в українських захисників, вони живуть і служать разом із ними у бліндажах та окопах. «Наші хвостики» – так лагідно бійці називають тварин, які скрізь слідують за ними, попереджають про небезпеку, допомагають на варті, а то й просто служать розрадою. Вони стали справжньою фронтовою сім’єю, яка зустрічає наших хлопців гучним гавканням, веселим метелянням хвостом, приємним муркотінням та тим поглядом вірного побратима, заради якого варто повернутися з бою

Одного вечора після сильного мінометного обстрілу Мар’їнки бійці почули, як десь неподалік їхніх позицій страшно й водночас жалісно кричить кішка. Хлопці збагнули: тварина поранена і потребує допомоги. За хвилину нявчання повторилося. Цього разу – ще ближче. На мить здалося, що вона рухається в їхньому напрямку.
І вони дійсно розгледіли в сутінках пухнасте створіння, яке з останніх сил повзло на передніх лапках, час від часу намагаючись спиратися на задні. Хтось висловив припущення: «У кішки перебитий хребет, можливо, й розтрощені суглоби». І лише потрапивши до рук військових, бідаха трохи заспокоїлася.
– От підлі вилупки, гниди московські! – загартовані воїни, які не раз дивилися в очі смерті та знали, що таке біль, не могли спокійно дивитися на страждання беззахисної тваринки, тож дали волю почуттям.
Згодом з’ясувалося, що в кицьки ще й зламана щелепа. Аби припинити страждання бідолашної, хтось запропонував її пристрелити, але один боєць запевнив, що з тваринкою все буде гаразд. Це був Владислав Якушев – прес-офіцер 14-ї бригади. Його впевненість передалася й іншим. Тож одностайно вирішили докласти всіх зусиль, аби пухнаста видужала.
За рудий колір її назвали Рижухою. Наклали шини, обробили рани. Перші кілька тижнів годували молоком з ложечки чи піпетки, згодом почали перетирати їжу на пюре. Кволе тільце поступово наповнювалося життям. Майже кожен, хто приходив у гості, цікавився, як там руда підопічна. Багато хто дивувався, що й досі жива. Та минуло кілька тижнів – і вже ніхто не сумнівався, що Рижуха виживе. За місяць про її нещодавню травму нагадувало лише те, що вона сиділа, неприродно розставивши лапки, та легке кульгання. Мишей, якими дуже любила ласувати, вона спочатку впіймати не могла, тож хлопці наставили мишоловок скрізь, де часто з’являлися гризуни. І тільки-но було чути, що одна з них спрацювала, – Рижуха миттю опинялася поряд, очікуючи, коли їй дістануть здобич. Бійці руду красуню дуже любили, пригощали різними смаколиками, гладили, оберігали. Вона відповідала їм тихим приємним муркотінням, що в перекладі з котячої мови, як запевнив один «знавець», означало: «Я теж вас люблю».
Невдовзі Рижуха навчилася ловити мишей сама. Оскільки не могла швидко бігати-стрибати, то розробила свою тактику: сиділа в засідці на одному місці довго і не рухаючись. У результаті приказка «Сильніше звіра від кішки немає для мишки» була блискавично продемонстрована чотириногим тактиком. За день до її пазурів потрапляло більше гризунів, ніж могли упіймати цілком здорові коти.
Так минув майже рік. Попри анонсовані перемир’я, по Мар’їнці з мінометів і гранатометів бойовики вели вогонь ледь не щодня. Почувши перший вибух, кішка щосили бігла ховатися в бліндаж. Усі обстріли перечікувала в укритті. Напевно, у пам’яті бідолахи назавжди закарбувався жах обстрілу.
Невдовзі настав час ротації 14-ї бригади, хлопці мали повертатися додому. В останній день їхнього перебування киця була постійно поряд. Комусь навіть здалося, що тварина боїться, щоб її не забули, але, як виявилося, все було навпаки – Рижуха вирішила залишитися, тож прощалася зі своїми рятівниками. Наступного дня її ніде не могли знайти. Тож, пообіцявши собі, що повернеться по неї, Владислав Якушев поїхав до рідного Львова. Невдовзі боєць звільнився з лав Збройних Сил України і вирушив до Мар’їнки за своєю пухнастою підопічною. Тільки-но повернув на таку знайому і вже, мабуть, рідну вулицю, де раніше розташовувався штаб його батальйону, як здалеку побачив маленьку самотню фігурку. Вона граційно сиділа біля воріт будівлі.
– Рижка! – не стримуючи радості, вигукнув Влад. Здригнувшись, та повернулася в бік чоловіка і на якусь мить завмерла, ніби щось пригадуючи.
– Рижка, Рижуха! Це ж я!.. – не встиг Якушев закінчити фразу, як кішка вже кульгаючи мчала до нього. Влад кинувся назустріч. Їхня взаємна радість була безмежною…
– Жива, дурепко! Чого ж ти сховалася, коли ми їхали додому?
Вона йому у відповідь весело та невпинно нявчала, ніби щось розповідала, а він ніби її розумів.
Хлопці, у підрозділі яких жила Рижуха, просили не забирати їхню улюбленицю. Якушев навіть приревнував її: кішка явно надавала перевагу одному з військовослужбовців, то терлася об його ноги, то стрибала на руки, то неквапом ходила навколо, немов охороняючи. Коли ж настав час прощатися, Владислав потиснув тому бійцю руку, сказавши: «Мене звати Владислав. Прізвище Якушев. Бережи її!»
– Ти жартуєш? – почув він у відповідь. – Я теж Якушев. Видно, недарма вона з-поміж інших вибрала саме мене як нагадування про тебе, свого рятівника. Коли б хто розповів, я б точно не повірив. Не переживай, друже, я про неї подбаю. А те, що вона не захотіла залишити Мар’їнку, зрозуміти можна, адже це її домівка…

***
Не обирала, де і коли народитися і Мася. З першого дня своєї появи на світ кішечка чула, як зовсім поруч щось бахає. Коли розплющила оченята, то побачила людей, більшість з яких були в однаковому одязі. А потім з’явилися інші, але в цивільному. Вони привезли щось у коробках і каністрах. Довго розмовляли з військовими і того ж дня забрали Масю із собою. Згодом вона опинилася в людей у схожій формі, але у смугастих майках. Вона тоді не знала, що в цивільному – то волонтери, які вмовили віддати її їм, бо хотіли зробити сюрприз одному з комбатів десантників. Перед такою крихіткою ніхто б не встояв, а надто офіцер, який дуже любить тварин. Війна війною, а піклування про братів менших змушує серця українських воїнів не черствіти.
Пухнастий сюрприз, дійсно, сподобався чоловікові. Дужі руки комбата ніжно тримали живий клубочок, боячись завдати якоїсь шкоди. Він по кілька разів на день годував кицю з піпетки молоком, щось лагідно нашіптуючи їй на вушко, слідкував, щоб та постійно була в теплі, оберігав. А вона у відповідь на його піклування: «Няв-няв!» Бійці тихенько навіть між собою жартували: «То вона «мам-мам!» називає нашого батю. Отже, сестра вона нам, брати!» А Мася, тим часом, проявляла чудеса справжньої котячої делікатності: коли хлопці з нею гралися, вона ніколи не кусалася і не дряпалася. Поводилася, як справжня леді: любила чистоту і порядок, але робила все так, як хоче саме вона. Багнюка для неї була майже катастрофою, утім вона місяцями могла сидіти поряд із бійцями в окопах.
Кожен хотів потримати кицю на руках, особливо, коли вона засинала, і було чути тихеньке буркотіння.
Мася швидко виросла, навчилася ловити мишей, лише тут проявляючи свій бійцівський характер. Ніби підтверджуючи, що вона теж трохи десантниця, стрибнула з 4-го поверху… У комбата мало серце не стало, але вона, ніби нічого не сталося, просто подивилася туди, звідки щойно стрибнула, ніби оцінюючи висоту, і спокійно пройшла повз переляканих чоловіків.
Але то був не єдиний раз, коли киця змусила нервувати. Якось, з’ївши багато мишей, вона заховалася в кузові машини і кілька годин просто відсипалася. У той час її шукали мало не всім батальйоном. Бувало, що смішила до сліз. Якось, коли бійці планували операцію і розклали мапу на столі, нізвідки з’явилася Мася і вмостила свою дупку на ворожі позиції. А коли офіцери вказували на координати, вона, ніби щось розуміючи, перебирала в тому місці лапками. Планування операції пройшло, як гумористичне шоу. Фото розмістили в соціальних мережах – і Мася прокинулася справжньою зіркою. Одного разу десантникам надійшла посилка з-за кордону із написом «Для Масі». Кішка відразу почала дерти той ящик і не зупинилася, доки його не відкрили. Виявилося, що одна дівчина за тисячу кілометрів прислала котячий корм для киці-бійця.
Якось перед серйозними маневрами на позиціях з’явилася журналіст одного із центральних телеканалів Ірина Баглай. Вона неодноразово приїздила до десантників не лише як журналіст, а і як давній друг.
Дізнавшись про те, що Масі буде важко в похідно-польовому житті військових, запропонувала забрати її на якийсь час до себе. Кішка довго не визнавала Ірину за хазяйку, показуючи свій норовливий характер. Але ласка та турбота зробили свою справу.
Киця потроху прихилилася, проте всім своїм видом показувала, що то не вона живе з Іриною, а Ірина з нею. Пухнаста стійко перенесла дорогу до Києва, швидко там освоїлася. Та коли хтось із друзів приходив у гості у військовому однострої, відразу сприймала за свого. А облаштувавши свій спостережний пункт на підвіконні, Мася-десантниця споглядала, що відбувається на вулиці. Якщо в поле зору її мигдалеподібних очей потрапляв військовий, вона, вітаючи його, перебирала лапками по вікну.
Коли Ірина знову зібралася в район АТО, киця, ніби відчуваючи щось недобре, почала ховатися за диваном, ванною, шафою. Та їхати довелося.
То було важке відрядження. Загинули знайомі хлопці. Ірина сиділа на кухні в Краматорську і дивилася в порожнечу. Цей стан розуміють ті, хто втрачав друзів… Коли вже виплакані останні сльози і ти просто сидиш… Виснажений… А в голові одна думка-пустка: чогось у твоєму житті вже не буде ніколи… Про батьків, яким привезуть додому сина… Тепер їхнє життя ніколи не буде яскравим…
Мася почала видавати звуки, схожі на крик. Але Іра її майже не чула. Кішка залізла журналістці на руки і почала їх лизати, потім довго злизувала сльози на обличчі, немов закликаючи жити далі.
Відрядження в район АТО слідували одне за одним, і щоразу журналістка брала із собою кішку. Дуже скоро стало помітно, що Київ став для Масі домівкою, їй дедалі менше хотілося мандрувати на Донбас. Ірина вмовила десантників не забирати Масю, бо важко собі уявляла, як зможе звикнути жити без своєї пухнастої подруги, без її бійцівського характеру, вміння завжди добиватися свого. Та й сама киця давно звикла до Ірини, проте коли бачить військового, усіляко демонструє йому свою прихильність.

Леонід МАТЮХІН

 

Сохранить

Сохранить

Сохранить

Сохранить

Сохранить

Powered by Ajaxy