Герої АТО

Серця, де живуть загиблі герої

Серця, де живуть загиблі герої

За останні роки держава, в якій ми живемо, докорінно змінилася. Змінилось і  ставлення більшості людей до всього, що відбувається навколо нас… Мимоволі в наші серця увійшли жахливі відчуття – відчуття війни, втрати близьких… Страшно навіть задуматися, скільки земляків поклали свої життя заради нас за період бойових дій на Сході, спинивши розповсюдження хаосу на всю Україну

…Дев’ять довгих місяців у серці Світлани жевріла надія, що чоловік живий. Майже рік невтомна жінка шукала свого захисника, найкращого в світі батька двох дівчаток-красунь. Інколи їй здавалося, що земля йде з-під ніг, та вона хапалася за кожну соломинку, яка хоч якось рятувала від божевілля. Все вказувало на те, що Володимира вже немає серед живих, але Світлана знову і знову сідала в потяг, що прямував на буремний Схід. Не боялась – ішла до «деенерівців», «еленерівців». Благала хоча б заглянути в списки, чи бува нема серед полонених прізвища її чоловіка.

У газеті вже давно написали, що військовий Володимир Женжеруха загинув. Але жінка відмовлялася в це вірити і наполягла на тому, аби чоловіка оголосили безвісти зниклим, доки вона не побачить його тіло. Спочатку шукала лише по лікарнях, згодом по моргах. Вночі душила сльози в подушці. Німі ридання зводили з розуму. Та не могла, точніше не мала права, показати дітям свої страждання. І вірила, вірила до останнього, що одного дня відчиняться двері й на порозі стоятиме її Володимир – справжній Герой, патріот з хоробрим серцем… І двері таки відчинилися… На порозі стояли хлопці у військовій формі. У такій самісінькій, як носив її рідний Володя. Після кількох слів, що промовили молоді люди, жінка знепритомніла…

 

У полоні спогадів

Від останньої зустрічі щасливого подружжя минуло багато днів і ночей. Та підступний біль у ділянці серця й досі не вщухає.

«Часто люди запитують, як жила ці роки? Сказати, що мені важко – нічого не сказати. Але я мушу жити, бо маю двох чудових дівчат, які так схожі на тата, – ледь усміхається Світлана. – Дивлюсь у їхні обличчя і бачу свого чоловіка, який і досі промовляє: «Дамо прочуханки тим сепаратистам і одразу додому…».

Додому прапорщик Володимир Женжеруха вже не повернеться ніколи. 22 червня 2015 року з усіма належними почестями його поховали в селищі Десна. А загинув боєць 1 вересня 2014 року під Георгіївкою, що на Луганщині.

«Володя до останнього не казав мені, що він в АТО. Та ще й в гарячих точках. Телефонував і розповідав, що вони на Харківщині, на полігоні. Я постійно перепитувала, мовляв, що то за постріли, а він швидко відповідав: «А то хлопці тренуються…» Не хотів, щоб я хвилювалася… Минув місяць і віра в полігон почала розсіюватись. І коли я вже поставила питання руба, де саме він в АТО, тільки тоді признався, але одразу почав заспокоювати: «Не хвилюйтеся, ми тут далеко від небезпеки, не на передовій…». Згодом з’ясувалося, що це не так».

Коли з бійцем обірвався зв’язок, не втомлювалася набирати його номер. Та все було марно. Жінка почала нервувати, але сама себе заспокоювала, посилаючись на те, що телефон зламався чи загубився…

«Вибила з рівноваги публікація в газеті, де написали, що Володимира Женжеруху поховали в Десні. А з мене зробили якусь неврівноважену дружину, яка навіть не прийшла провести чоловіка в останню путь», – швидким рухом витирає сльози моя співрозмовниця.

Незважаючи на обставини, що склалися, Світлана подалася на пошуки чоловіка. Не втрачала надії. Та минали тижні, а потім і місяці… Таке життя почало душити зсередини. Здавалося, окрім неї вже ніхто не вірив у те, що боєць живий.

«То був звичайний день, чергове упізнання в морзі… Ні одягу, ні шкіри на солдатові не було. Я не могла сказати, то був Володя чи ні… Зробили аналіз ДНК, порівняли з доньчиним. Результат співпав».

З того дня дружина загиблого Героя живе в полоні спогадів про сімнадцять щасливих років їхнього з Володимиром подружнього життя. А ще звичними домашніми клопотами, бо тепер самій доводиться дбати про дітей.

«Ви навіть не уявляєте, як одразу подорослішали дівчата. І який важкий для нас був перший рік після загибелі нашої найдорожчої людини. Настя – старшенька, якій на той час було чотирнадцять, часто непритомніла. Дитина падала, билася в судомах. Постійно по лікарнях. Надійці тато часто снився. Вона плакала й кричала уві сні. А вранці розповідала одну й ту саму історію, начебто вона бачила тата, який на неї дивився. Вона простягала до нього руки, благала: «Таточку, допоможи!», а він у жодному сновидінні так і не подав своєї руки…».

За мене може заступитися цілий полк тат

Сімнадцять років прожило подружжя у невеликій квартирці, яку Міністерство оборони дало батькові Володимира – також військовому. Весь час родина Женжерух стояла в черзі на отримання власного житла. Та «черга» дійшла лише після загибелі бійця. Квартиру дали в Острі. Але немає від неї радості. Адже там ніколи не пролунає голос коханого чоловіка і люблячого батька.

«Я не можу нарікати, що мене лишили на самоті з моїм горем. Ні! Нас підтримували й підтримують рідні, друзі, куми, весь 300-й полк. Солдати тривалий час просто приносили гроші на фрукти, вітаміни, харчування дітей. Командир полку Анатолій Юрков виручає у будь-яких ситуаціях, варто тільки звернутися. Правду кажуть: світ не без добрих людей. Коли моя меншенька Надійка прибігає зі школи зі сльозами, мовляв, хтось там сказав, що мій тато з тобою розбереться… Я її завжди заспокоюю. Ти не плач, а гордо скажи: за мене може заступитися цілий полк тат. Так що подумайте, перед тим як мене одним лякати…».

Нині доньки Світлани багато подорожують. Ось нещодавно повернулися з Болгарії, були цього року і в сонячній Туреччині від Міністерства оборони. Зараз їх запрошують до Грузії. Про відпочинок дітей дбають і волонтерські організації. Та обоє дівчат ледь не в один голос кажуть: «Нам би тата повернути, нехай би ми інших країн ніколи й не бачили».

Назавжди в пам’яті

А от де зовсім не розуміють людського горя, так це в банках. Кредит Володимир Женжеруха брав у двох фінансових установах. В одній – на холодильник, у другій – на ремонт у батьківському будинку. Чоловік помер, точніше загинув – захищаючи нас усіх від лютого ворога, що нахабно вдерся на нашу землю.

«Подала документи в Укрсоцбанк, що Володимир загинув. Сказали, що можуть на деякий час призупинити, але виплатити треба. Тож сплатила до останньої копійки. У Приватбанку мені закрили його кредит. Свій тільки виплачувала. Звісно, нелегко. Підростають дві дівчини – у молодшої вроджена вада серця, у старшої – у дев’ять років виявили кисту на нирці.  Тож постійно під лікарським наглядом».

Попри те, що Анастасія дуже гарно танцює і могла б для себе обрати професію хореографа, 16-річна дівчина налаштована на більш серйозну спеціальність, з вибором якої вже давно визначилася.

«Я вступатиму на кафедру військової педагогіки та психології. Таке моє рішення. Танці – це захоплення. У нас є власний гурт «Імпульс». Ми з дівчатами самі зай­маємося постановкою, хореографією, самі створюємо для себе мінікліпи, – всміхається Настя. – Але професія має бути більш серйозною. Мій тато був військовим. Він для мене приклад: чесний, справедливий, милосердний».

Надія свою душу вкладає в українські патріотичні пісні. Дівчинка виступає на всіх концертах, куди часто сходяться військові. Тож не буває жодного виступу, щоб дитина не згадала свого тата, якого в неї жорстоко відібрала ворожа куля.

«Часто хочеться не тільки плакати, а й кричати на весь світ, – каже Світлана. – Але сльози тут не допоможуть. Хоч плач, хоч ні – нічого не зміниться. А кожній дитині потрібна здорова мама. Скоро мине три роки від останньої нашої розмови з Володею. Проте я точно знаю, що він завжди житиме в моїй пам’яті, у моєму серці… Він став прикладом для нас усіх. Я не вдова, а дружина справжнього Героя!».

Сніжана БОЖОК

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy
Международный выставочный центр

Партнери проекту