Журнал

ЩО СЕКРЕТИТЬ ВІЙСЬКОВА ТАЄМНИЦЯ?

ЩО СЕКРЕТИТЬ ВІЙСЬКОВА ТАЄМНИЦЯ?

Російська агресія у Криму та на Донбасі дала поштовх багатьом реформам, яких українське військо очікувало десятиліттями. Наші бійці отримали нову форму, амуніцію, засоби захисту та зв’язку… Парки бойових машин поступово поповнюються новими танками та БТРами, моряки звикають до щойно збудованих броньованих катерів, а піхоту вже давно не здивуєш новими протитанковими ракетними комплексами, безпілотниками та приладами нічного бачення.
Кожна гривня, спрямована на потреби війська, – на вагу золота, тому ретельно прораховується. Впровадження відкритих тендерів, системи електронних закупівель «Prozorro» та інших новацій дало відчутний результат. Але це лише частина шляху до прозорого та ефективного бюджету Міністерства оборони

Ще донедавна понад 50 відсотків оборонних закупівель здійснювалися таємно та без застосування конкурентних процедур. Це не завжди було виправдано і часто-густо призводило до неефективного використання бюджетних коштів. Між публічними закупівлями та необхідністю їхнього надмірного втаємничення має бути якщо не «золота середина», то принаймні здоровий глузд, – вважає Артур Переверзєв, керівник проектів Проектного офісу реформ Міністерства оборони України.
Ця проблема привернула до себе увагу саме з початком російської агресії. Ми всі добре пам’ятаємо, як у перші місяці війни волонтери та небайдужі громадяни постачали бійцям продукти харчування, прилади, техніку, засоби захисту та предмети особистого користування. Все це везли на фронт в чималих кількостях. Активісти напряму зв’язувалися з командирами та цікавилися потребами солдатів.
Тепловізори, реанімобілі, шоломи, бронежилети, амуніція та уніформа – війську допомагали, як могли. Але й держава не стояла осторонь, однак багато що із закупленого, потрапляло і досі потрапляє під гриф «Таємно». Фактично це вся номенклатура озброєння – стрілецька зброя, боєприпаси, нова та модернізована техніка та багато-багато іншого.
На перший погляд, жодних проблем. Насправді ж, немає і жодних гарантій, що кожна гривня буде витрачена з користю для солдата. Адже суспільство не має доступу до таємних даних, через що порушується демократичний принцип. Звісно, певні контрольні та перевіряльні органи такий доступ мають, але відсутні опубліковані дані, а також ті, що надаються за запитом як публічна інформація.
Отже, закриті закупівлі містять у собі чимало серйозних корупційних ризиків. У зв’язку з цим насамперед необхідно розібратися, в чому полягає логіка втаємничення? Адже, по-перше, всі дані про чисельність Збройних Сил, техніку, озброєння та витрати на оборону можна знайти у щорічному виданні «Біла книга». По-друге, чимало бойової техніки потрапляє до війська публічно, коли в церемонії її передачі, приміром, беруть участь перші особи держави. У мас-медіа поширюється вся інформація про щойно отримані зразки: кількість, вартість, призначення тощо.
Розбиратися у проблемі представники Міністерства оборони України почали разом з американськими радниками ще кілька років тому. Одностайно дійшли висновку: аби військове відомство отримало змогу закуповувати ОВТ, амуніцію, засоби зв’язку, прилади та інші матеріальні засоби максимально прозоро та з урахуванням конкуренції між виробниками, необхідно впровадити низку системних змін у законодавстві. Таких, які дозволять буквально в один «клік» аналізувати процедури закупівель, робити певні висновки й ефективно та планово витрачати державні кошти в майбутньому.
У цьому зв’язку насамперед необхідно звернути увагу на низку законів та керівних стратегічних документів, які передбачають зниження рівня секретності закупівель для потреб оборони та орієнтуються на європейські процедури їхнього проведення. Так, у щойно ухваленому Законі «Про національну безпеку України» йдеться про те, що «прозорість передбачає повне розкриття фінансової інформації щодо функціонування сектору безпеки та оборони» (Розділ III, ст. 3). Указ Президента «Про Стратегічний оборонний бюлетень України» передбачає зміни до законодавчої бази щодо розширення сфери публічних закупівель Міноборони. А розпорядження Кабінету Міністрів про «Стратегію реформування системи публічних закупівель» передбачає визначення правил закупівлі у сфері оборони (Директива 2009/81/ЄС).

Проте згадані вище законодавчі акти вступають у протиріччя з іншими. Зокрема, із Законом України «Про державну таємницю». Його перша редакція була ухвалена 1994 року, ще навіть до Основного закону – Конституції. Фахівці вважають, що підходи до поняття «державна таємниця» в ньому збереглися ще з дзержинсько-брежнєвських часів. Тож доводити його застарілість немає потреби.
Стаття 4 Закону, наприклад, передбачає наявність державної політики у сфері державної таємниці, насправді ж вона відсутня на законодавчому рівні. Також невизначений зміст грифів «Таємно», «Цілком таємно» та «Особливої важливості». У статті 8 документа йдеться про те, що «показники, які характеризують озброєння та матеріально-технічне забезпечення Збройних Сил України відносяться до державної таємниці». Які саме показники – конкретно не вказується. Тобто це може бути якась одиниця або цілі системи, певні тактико-технічні характеристики або взагалі вся інформація про них, план застосування чи вимоги до утримання тощо. Фактично це означає, що гриф таємності можна накласти буквально на все, що стосується армії, починаючи від шкарпеток і ложок та закінчуючи кораблями та ракетними комплексами.
Загалом суть закону зводиться до того, що коли розголошення певних відомостей становить загрозу інтересам національної безпеки, то їх необхідно засекретити. Що ж у такому разі означає це поняття? Старий закон про нацбезпеку відносив сюди буквально все, починаючи від кордонів, безпеки та надр держави і закінчуючи комунальними та іншими послугами, охороною дитинства тощо. Його нова редакція конкретизувала це поняття, визначивши головним пріоритетом життєво важливі інтереси суспільства. Отже, за логікою нового закону, саме надмірне втаємничення тепер становить загрозу національній безпеці та інтересам громадян. Разом із тим має бути змінений і зміст статей Закону «Про державну таємницю», аби вони вичерпно визначали основні критерії, категорії і типи засекречення, а також впроваджували принцип його обґрунтування.
Недоліки мають й інші нормативно-правові акти. Їх неодноразово обговорювали на засіданнях Комітету реформ. Але серйозних зрушень у вирішенні проблеми не відбувалося аж до ухвалення Закону «Про національну безпеку України», про який згадувалося вище. Він нарешті створив платформу для подальших кроків. Перший із них – перегляд підходів до присвоєння грифу «таємно» та «відомостей», що містять державну таємницю для досягнення прозорості оборонного бюджету.
– Зміни до закону про державну таємницю мають враховувати три ключові пріоритети, між якими необхідно знайти баланс при прийнятті рішення щодо грифу таємності, – пояснює Артур Переверзєв, керівник проектів Проектного офісу реформ Міністерства оборони України. – Насамперед це відкритість і прозорість уряду (демократичний принцип), по-друге, вільний обіг інформації (ліберальний економічний принцип), по-третє, безпека. Платники податків мають право знати, на що витрачаються їхні кошти. Це концептуальна основа держави.
Наразі вичерпних та об’єктивних критеріїв втаємничення оборонних закупівель у законодавстві бракує. Закон про державну таємницю фактично пояснює, що робити з уже засекреченою інформацією. Тому замовник
військової продукції (наприклад, МО України) користується відомчим документом Служби безпеки України – так званим зведеним переліком відомостей, що містять державну таємницю (ЗВДТ). Але погодьтеся, досягати прозорого та ефективного оборонного бюджету не є завданням СБУ. Тому служба працює за принципом: «Розсекречення необхідно обґрунтувати».
Натомість у практиці оборонних закупівель країн – членів НАТО застосовується зовсім протилежний принцип, коли обґрунтовувати необхідно саме засекречення. Там апріорі не втаємничують вартість контракту, предмет закупівлі (його назву, код), виробника чи постачальника. Решта інформації може мати обмежений доступ, і лише деяка містити гриф таємності. Причому відповідальність за його присвоєння і дотримання лежить не на Міністерстві оборони загалом, а на безпосередньому структурному підрозділі, який володіє такими даними.
Закон про державну таємницю в Естонії, наприклад, конкретно виписує типи інформації, яка підлягає засекреченню, відразу визначає рівень та термін. Мотивується це тим, що оборонні закупівлі – це витрачання грошей платників податків. Тому такі дані громадяни мають повне право знати. Так само й у США. Якщо уряд закуповує для потреб армії танк з рейковою гарматою, яка раніше не постачалася у війська, то її засекречують. Якщо ж озброєння використовують роками, то необхідності його секретити немає. Якийсь апгрейд – можливо, решта немає сенсу.
В Україні протилежна ситуація. Весь світ знає про бронетранспортери та іншу техніку 70-х-80-х років випуску, які стоять у нас на озброєнні. Натомість більша її частина досі перебуває «під грифом». Про всяк випадок, аби ворог не здогадався. На жаль, саме в цьому полягає глибина розуміння шкоди національній безпеці від розсекречування інформації.
Аби впровадити натовські підходи в нашій державі, самих лише змін у законодавстві замало. Зокрема через відсутність необхідних процедур. Ті, які передбачені законом «Про публічні закупівлі», не відповідають специфіці товарів військового призначення. Тож спочатку необхідно адаптувати до українських реалій та ухвалити положення Європейської директиви з оборонних закупівель, яка містить всі необхідні для Мін-оборони процедури, вимоги до управління оборонними контрактами, а також важливий додаток – перелік озброєння та військової техніки.Крім того, існують
додаткові інструменти, які допоможуть впровадити західні стандарти управління фінансовим ресурсом. Перший – розсекретити дані державного оборонного замовлення за 10-15 минулих років. За такої умови з’явиться можливість ефективно проаналізувати й вивчити цю проблематику та отримати фахові рекомендації на майбутнє.
Другий – реалізувати рекомендації норвезького Центру протидії корупції у сфері оборони (CIDS) щодо створення міжвідомчої комісії із розсекречення. Вона має бути незалежною від органів, які засекречують дані. Суть її роботи – аналізувати переваги публічності та таємності, порівнювати їх та визначати ризики.
Третій – створити прозорий та відкритий реєстр виробників продукції, постачальників робіт і послуг оборонного призначення. Наразі він є таємним завдяки чинній редакції Закону України «Про державну таємницю». Хоча, як уже згадувалося, у країнах Євросоюзу це не становить державної таємниці. Створення такого реєстру сприятиме прозорості оборонних закупівель та їхній ефективності.
Як бачимо, карколомні процедури державного оборонного замовлення – релікт радянської системи управління оборонним ресурсом – досі залишаються таємницею якщо не за сімома, то принаймні за трьома печатками.
Надмірна втаємниченість оборонних закупівель в Україні давно стала для наших стратегічних партнерів притчею воязицех, адже не дозволяє досягти порозуміння в багатьох питаннях із країнами – членами НАТО. Та з ухваленням нового Закону «Про національну безпеку України» з’явилася унікальна можливість виправити ці негаразди. Головне – мудро реалізувати її з користю для суспільства і держави.

Сергій БАСАРАБ

 

 

Powered by Ajaxy