Герої АТО

Щоденник прес-офіцера

Щоденник прес-офіцера

Сонце золотом ходить по полю,

Вишневим садочкам ще цвісти і цвісти.

Та четверта  не без болю.

І ніби немає війни….

Ці рядки – ніжні, глибокі, наповнені теплом і якоюсь надзвичайною силою, – належать такій же тендітній, але мужній дівчині. Вона писала їх не в затишній кімнаті за філіжанкою міцної кави, а в промерзлому бліндажі під музику війни. Ця дівчина – прес-офіцер бригади морської піхоти старший лейтенант Олександра Безсмертна. Півроку вона знаходилася на «нулях», а незабаром знову вирушить виконувати свій обов’язок на передову.

Вона лише починає свій шлях військового, але має таке велике бажання зробити щось для Батьківщини, особливо сьогодні, коли у країні – війна. І так засмучується, коли чує в спину: «А як ти захищаєш Україну? Ти ж лише прес-офіцер. Ти ж навіть не стріляєш»… Прикро, що не всі розуміють: кожна посада в ЗСУ – є потрібною – і медик, і снайпер, і мінометник, і прес-офіцер… У кожного – своя робота. У неї – бути там, де її побратими, і вірити в них. А головне – змушувати їх самих повірити в себе. Гордість – ось, що переповнює дівоче серце. Гордість за кожного бійця. Вона щоденно дивиться в їхні очі і думає: які ж українці щасливі, що мають таких синів!

Саша надзвичайно переживає за кожного свого побратима, адже морпіхи тримають оборону на одній з найгарячіших ділянок. Старший лейтенант на рівні з іншими воїнами пройшла нелегкі випробування, щоб здобути право носити чорний берет.

З січня 2017 року Олександра Безсмертна працювала на Приморському напрямку. Перші дні знайомилася з позиціями, командирами й бійцями, побутом на передовій, так би мовити, вливалась у робочу атмосферу. Вона не знала як, звідки і що прилетить, яка відстань до противника, де можна ходити, а де ні. Було важко і страшно. Та з часом вона звикла до місцевих законів, вивчила сленг АТО і стала своєю у братстві морських піхотинців.

Сьогодні Олександра розповідає людям правду про тих, хто щоденно клаптик за клаптиком відстоює незалежність нашої держави. Можливо, колись кожен спогад цієї дівчини буде записаний у книгу, з якої нащадки дізнаються, як гартувалася наша молода держава. Тому Саша веде щоденник. Але не той дівочий із сердечками й квіточками, а щоденник кривавої війни, де замість розповідей про особисте життя на папір лягають біль і страждання, мрії та віра в перемогу.

Нотатки  Олександри Безсмертної:

 

«Перший обстріл… Широкине. Звичайна робота за посадою – супроводжувати журналістів у райони взводних опорних пунктів, оперативно фіксувати порушення противником Мінських домовленостей, показувати тих, хто нас захищає, донести правдиву інформацію з фронту про розруху, котру наніс ворог місцевим жителям, присутність «руского міра»…

«Вихід!» Декілька секунд ледь дихаючи вслухалась, звідки був вихід. Рахую час польоту. «Прихід!» 120-мм міна. Дякувати Богу – перелетіло. За ці декілька секунд перед очима промайнуло все життя, одразу ж після цього подивилась в очі побратима. Бачу – він спокійний, адже на фронті вже два роки. Для нього чути свисти мін – буденна справа. Перші враження від побаченого – затамувало подих. Широкиного немає! Його стерло з поверхні Землі. Вирви навколо сягають до двох метрів у глибину і трьох завширшки…

Водяне. Озерце, квіти, дерева, присадибні ділянки, домашні тварини… Було… Залишились 13 місцевих жителів, котрим не було куди тікати від війни. 13 травня на початку села нарахували близько 30 приходів 120-мм міномета, три будинки, в яких жили люди, розвернуло, як липневу троянду. Дякувати Богу, ніхто не постраждав. Стою, вдивляюсь в очі дідуся, котрий за дві секунди до… заскочив у льох… Знаєте, в його очах нічого не було… Пусто і так глибоко… А поруч з дідусем стоїть боєць (позивний «Юрист»), обійняв старого і каже: «Ми відбудуємо, тільки тримайтесь». Дід притиснув до себе бійця і промовив: «Сину, то лише цегла і два клаптика землі. Сину, живи! Аби лишень ви живими повертались!»

20 березня, 7 ранку. Достатньо прохолодно. Туман стоїть гус­тий. Хлопці між собою: «Сєпар сьогодні сліпий – арти не буде». Ніхто не знав, що вже близько 9-ї противник перейде у контрнаступ, розпочнеться все зі 120-мм міномета. Далі противник силами до взводу розпочав штурмові дії наших позицій, підтримуючись щільним вогнем артилерії, мінометів, танка із закритих вогневих позицій. Командир роти капітан Павло Юрчук приймає рішення переслідувати противника силами двох відділень під керівництвом старшого сержанта Кулішова. Тоді наші відбили противника від нашої позиції «Лісабон» і одразу зайшли на позицію противника «Волга-2». Запеклий бій тривав до обіду. Наші хлопці знищили 6 бойовиків, більше 10 поранили, противник відступив. Наших загинуло тоді двоє…

Пасхальне перемир’я. Ним не пахло. Ворог як стріляв, так і продовжував стріляти. Постійні роботи ворожих снайперів дещо деморалізували наших. Але у нас є «кручє» – снайпер з позивним «Фікс». Коли він влаштовує противнику «шасталіті» – той ховається. Його майстерність змішалась з бажанням помсти за вбитого товариша. То був 2015 рік. На дворі  – білий день, по раціях не передавали «опадів», хлопці смажили картоплю, стоячи за бетонними плитами і при цьому в повному екіпіруванні. «Вихід»! Секунди дві – «розрив»! Дим, вогонь, обстріл не вщухав. «Усі в «зонтік», усі в «зонтік»… Тоді сєпари запросили перемир’я, і це перемир’я розпочалось з приходів 120-х… «Фіксу» все пішло під броню, численна кількість уламків у його тілі. Він кричить: «Де Вася? Де Вася?». Вася – «200-й»…

Тоді «Фікс» пообіцяв повернутись. За Васю повернутись. І повернувся вже зовсім скоро, як тільки залатали дірки в його тілі. Після цього він досконало знає, як вивести із себе противника, ми це називаємо «шасталіті»…

Павлопіль. Ворог активізувався майже по всій лінії розмежування. Перед самим проведенням 9 травня. Вже за перехопленнями ми знали, що противник готує нам «привітання» у вигляді артилерії. У населеному пункті Пікузи 8 травня пройшов мітинг у центрі містечка, одразу ж після якого почався потужний артобстріл наших позицій по передньому краю. Ворог прицільно бив по ВОПу. За півдоби вщент розвалив нашу позицію. У той день наших було поранено п’ятеро хлопців…

Війна, кров, розруха… Усе це було, але поряд з тим я побачила, якими мусять бути справжні чоловіки, справжні офіцери, воїни, бійці. Я побачила, якою ціною виборюється мир, спокій, цілісність України. Як гартується воля, народжується дружба, любов, братерство.  

Я пишаюсь тим, що стала бойовою одиницею великої військової сім’ї, частиною тих людей, які рятують український народ від знищення, і державу Україну загалом. Війна все розставляє на свої місця, як кажуть, дає зрозуміти «ху із ху». Війні цій я дякую за людей, з якими вона мене звела».

Наталія Задверняк

Сохранить

Powered by Ajaxy