Журнал

«СІМІКИ»

«СІМІКИ»

Кожен свій ранок вони розпочинають добрими справами. Їх чекають у школах і садочках, чекають ті, хто потребує допомоги у прифронтовій зоні, на їхню допомогу розраховують і на передовій. Краматорськ, що важко дихає ночами (позначається кількість заводів), зранку прокидається під насичено синім небом. Схід України – тут раніше сходить сонце, гучніше співає птаство, і чомусь рано хочеться вставати

Тут, у Краматорську, розташовано Об’єднаний центр цивільно-військового співробітництва. Створений влітку 2016-го, він відразу здобув добру славу серед військових і цивільних, став певним місточком взаєморозуміння і взаємоповаги між Збройними Силами України і місцевим населенням.
Завдяки представникам ОЦЦВС – «сімікам» (від CiMiC – civil military cooperation) – сьогодні розв’язується багато проблем воєнного часу.
«Сіміки»  постійно на зв’язку: спокійні, доброзичливі нотки в голосі – і от уже десь розміновано місцевість, доставлено гуманітарний вантаж, а десь знову з’явилося світло.
Роботи в «сіміків» завжди багато. Тому і час тут біжить швидко. Вони відповідають за безпеку волонтерів, моніторять гуманітарну ситуацію, налагоджують взаємодію між військовими і цивільними.
CIMIC є інструментом командувача Об’єднаних сил у встановленні відносин із широким діапазоном громадських організацій, місцевим населенням, владою тощо.
Майже півроку центр очолював полковник Олег Ясінський – начальник відділу управління військового співробітництва та миротворчих операцій Командування Сухопутних військ Збройних Сил України. Олег Ясінський робив усе необхідне, щоб завдання, поставлені перед центром, виконувались, а атмосфера в колективі була сприятливою для кожного військовослужбовця. Він знає, як це важливо, щоб у тих, хто виконує свій обов’язок перед Батьківщиною, вдома було все гаразд.
До нього приходили і за дружньою порадою, і за моральною підтримкою, і поділитися радісною звісткою.

«Броньований розум» – коли б’ють свої
Старший лейтенант Олеся Хитренко (позивний «Фокс») закінчила курси «сіміків» понад два роки тому. Тоді, крім тестів і завдань на логіку, пройшла ще курс підготовки «Броньований розум», бо готувалась до роботи в мобільній групі.
– «Броньований розум» – програма не для слабких. І не всім вона була до снаги. На заняттях тренери імітували ворогів. Завдання тренера – відтворити реальну ситуацію бою, катувань при потраплянні в полон тощо, зняти так звану новизну зі стресу. Зв’язували руки, заливали водою, змушували дивитися на екран – на вбивства хлопців-слов’ян, а за будь-яку провинність наказували стояти на кулаку, несподівано били, щоправда, перед цим позначали місця травм, куди не можна було влучати, і без довідки від лікаря до занять не допускали. І якщо на перше заняття прийшло 30 осіб, до кінця залишилося 13, – розповідає Олеся. – З них троє дівчат. З цього приводу були і кумедні моменти. Так, один із чоловіків років п’ятдесяти їм казав: «Що ж ви робите, дівчата?! Через вас я вже ледь на ногах стою, але здатись не можу, бо сам себе не поважатиму – дівчата витримали, а я – ні». Вікових обмежень у «Броньованому розумі» не було. Аргумент «не можу» не мав звучати за жодних обставин. Серед правил і постулатів багато таких, що на війні можуть врятувати життя. Наприклад: «Не ставив – не бери», адже залишене кимось може містити отруту чи вибухівку. «Не помирати в тиші» – що кричати потрібно навіть з останніх сил. Навчали розривати стяжки, не входити в ступор, бути уважним до дрібниць.
Олеся приїхала до центру у квітні. «Тоді ще все було у великодніх пасочках», – всміхається вона. Попили кави і відразу приступили до розподілу службових обов’язків.
Нашу розмову перериває телефонний дзвінок. Чути, як на тому кінці гарячкує жінка – кричить, що їй терміново потрібно виїхати на непідконтрольну територію. Олеся пояснює, що КПП закрито заради безпеки цивільних. Був обстріл.
– Але ж нікого не вбили, – кричить жінка.
– Куля могла влучити в будь-кого. Ми ж про вашу безпеку турбуємося, – доброзичливо пояснює офіцер. І таких дзвінків цього дня багато. КПВВ «Майорське».
Кінець серпня 2018-го…
– Легковажні люди, – зітхає Олеся. – Маємо пояснювати, переконувати. І їй це вдається. Красуня, розумниця, вона не лише чудово справляється зі своєю роботою, а й завжди залюбки допомагає колегам. І, здається, немає питання, якого б вона не могла вирішити. Як і всі, вона сумує за рідними, домівкою, за «пухнастою годзіллою», як вона жартома називає Бальтазара – вірного чотирилапого друга породи хаскі.
Одеситка Олеся Хитренко з родини військових. Її батько – льотчик, генерал Володимир Хитренко. «І досі кажуть: «Це той генерал, що завжди їздив із дочкою», – усміхається Олеся. Для неї, як і для її батька, рідними є Повітряні Сили. До речі, Олесина мама – етнічна росіянка, а більшої за неї української патріотки ще пошукати треба.
Приклад життя батька і мами для Олесі це  ще й неймовірна  романтична історія кохання. Вони познайомилися в небі. Офіцер, який повертався з відрядження, з першого погляду закохався у вродливу стюардесу. І поки вона  була в рейсі, приїхав до неї додому знайомитися з її родиною, щоб звикали до зятя. Відтоді Олесині батьки завжди разом. Доля закидала подружжя у віддалені гарнізони, в тісні кімнатки гуртожитків, перевіряла частими розлуками. Та молодість і кохання з легкістю долали і відстані, і тяготи гарнізонного життя. Офіцер, щоб побачити  дружину і діток, міг пройти пішки в лютий мороз із десяток кілометрів, а одного разу навіть скинув дружині зарплату з вертольота, щоб сім’я не сиділа голодна. Про таке кохання мріяла і Олеся. І коли купувала квиток на потяг до Краматорська, навіть уявити собі не могла, що серед військових, з якими їхатиме в одному купе, буде той, хто зовсім скоро стане для неї найдорожчою людиною. А потяг, як колись літак для її батьків, стане для них з Артемом символом міцного кохання.

Як удома
Для Людвіги найбільшою гордістю є її діти-офіцери, яких виховала справжніми патріотами України, та онуки, за якими дуже скучила. Без неї в центрі не було б так по-домашньому затишно. Її борщем та варениками люблять ласувати і вище керівництво, і іноземні делегації. «Як удома побував», – сказав їй не один український воїн.
Люблять Людвігу Йосипівну і малята дитячого садочка, до яких із подарунками і солодощами часто приїжджають «сіміки». І ми всі впевнені, що якби від неї це залежало, то вже б давно дитячі майданчики були б у кожному дворі і дворику Краматорська.
Вона з гордістю показує фото з Авдіївки, де 23 серпня запускали в небо величезний 20-метровий синьо-жовтий прапор, щоб українці, які проживають на тимчасово окупованих територіях, побачили рідні кольори та відчули підтримку всієї України.  Тоді він ще довго, мов птах, який повертається додому, кружляв над окупованим Донецьком – прапор вільної України.

Без них – ані кроку
Центр є «домівкою» не лише для «сіміків». Безпека для цивільного населення об’єднала тут представників різних родів військ, насамперед саперів і розвідку.
І якщо очільником центру є завжди «сімік», то ще одну важливу посаду обов’язково обіймає представник Управління екологічної безпеки та протимінної діяльності. До підполковника  Євгенія Зубаревського колектив має особливу повагу. Він – бойовий офіцер, на війні з 2014-го. Нинішня ротація для Євгенія вже четверта.
–  З дуже багатьма людьми війна зблизила. На жаль, багато тих, хто став близьким на війні, загинули. Доводилося вивозити загиблих – супроводжував колону – і хоча тих людей  не знав особисто, та від цього легше не ставало. У найтяжчі моменти думав про сина, про батьків, і це вселяло оптимізм, допомагало все витримати, –  розповідає Євгеній.
Всі називають його справжнім героєм, а він, як кожен герой, вважає, що просто виконував свою роботу. А от щодо важливості цієї роботи на війні погоджується:
–  Без нас – ані кроку. – Мінне поле не любить дурної відваги.  Як кажуть, є два види саперів – старий і відважний. А щодо прикмет на війні, то бувають і смішні. У нас був хлопець, от, як тільки він піде до вітру в кукурудзу, так починається обстріл. Може, і смішно звучить, але ставилися до цього цілком серйозно.
– Тут, у центрі, моя група зай-мається координацією заходів з розмінування та надання допуску для бригад з ремонту пошкодженої інфраструктури. Ще одним
головним напрямком роботи є  імплементація плану гуманітарного розмінування, який затвердив Міністр оборони. Важливим напрямком протимінної діяльності є інформування населення про ризики, пов’язані з мінами та вибухонебезпечними залишками війни. Для цього «сіміки» здійснюють роботу в населених пунктах поблизу лінії розмежування, зокрема проводять роз’яснювальну роботу з дітьми та підлітками, – пояснює Євгеній.
Євгеній Зубаревський має проєвропейськi погляди. Він проходив підготовку в навчальному центрі інженерних військ СВ США (форт Леонард Вуд), побував у багатьох країнах. Та Україна для нього – понад усе. І він робить все, щоб на рідній землі запанувало щасливе життя.

«Це війна, хлопці»
Початок війни Юрію запам’ятався бойовою тривогою 1 березня. Його товариш по службі, який зазвичай реагував на бойові тривоги вигуком: «Це війна, хлопці!», цього разу вже не жартував. Аж півроку хлопцям довелося на аеродромі чекати наказу.
– Готували техніку до польотів, ремонтували, перевіряли. Зокрема вдихнули життя в літак, який  20 років стояв без руху. Замінили двигун – і він став командирським АН-26. І яке то було диво і гордість, коли він злетів над аеро-дромом, помахав крилами! Неймовірне почуття радості і поваги до льотчиків наповнило душу, а ще усвідомлення, що й ти також є причетним, що й ти доклав до цього зусиль, – розповідає капітан Юрій Мусієнко, офіцер воєнно-наукового відділу штабу Командування Повітряних Сил ЗС України.
За освітою він – авіаційний інженер, закінчив ХУПС. Літаки, вертольоти та авіаційні двигуни – його спеціалізація. У центрі Юрій з 17 липня. Потрапити сюди мріяв давно, щоправда, у виїзну групу. Та вибирати не доводилось. Спитали: «Хочеш?» Відповів: «Так».
Робота в центрі для Юрія Мусієн-ка розпочалася, як кажуть, з коліс: на вокзалі Краматорська його зустрічав підполковник Зубаревський і відразу після привітання визначив коло обов’язків.
Серед завдань – координація протимінної діяльності, підготовка проектів розпоряджень щодо дотримання режиму припинення вогню для того, щоб можна було проводити роботи з відновлення інфраструктури. Незабутнім для Юрія було перше враження, коли стояв перед мінним полем. Згадав тоді рідну домівку, про те, що там можна пройтись полем, а тут ні. Відчув, як це боляче, коли твої рідні поля і ліси, місця, де ти виріс і де тобі все знайоме, загрожують смертельною небезпекою. У такі моменти чоловіки дають собі слово, що ворог ні на крок не просунеться, що воювати треба за кожен клаптик рідної землі.
Вдома, у Вінниці, його чекають дружина Інна та трирічна синьоока донечка Анютка, яка йому по Skype каже: «Татку, повертайся!»   З Інною він познайомився ще під час навчання. Історія традиційна, але від того не менш романтична: він – військовий, вона – студентка медичного.
– Я люблю Україну, – каже офіцер. – Пишаюсь нашими людьми, які, хоч там що, люблять, живуть, мріють.    Добрі справи «сіміків» і всіх, хто причетний до військово-цивільного співробітництва, відображені у фотоколажах – кожна ротація залишає пам’ять по собі в добірках фото. І, звичайно, найбільше фотографій, на яких військові з місцевою малечею. А ще стіни центру прикрашені малюнками та оберегами, які подарували краматорські діти. І в кожній дитячій роботі – щира любов до України та її захисників.

P.S:  На момент публікації цієї статті кожен із її героїв вже повернувся до рідної домівки. Про цих людей можна говорити ще дуже багато хороших слів,  як і про тих, хто прийшов їм на зміну під час осінньої ротації і нині не менш достойно виконує свій обов’язок перед Україною в Об’єднаному центрі цивільно-військового співробітництва в Краматорську. 

 

Олена ПОЛЯНСЬКА

Powered by Ajaxy