Журнал

ВІД ВОЇНА СВІТЛА ДО ЛЮДИНИ МУДРОСТІ

ВІД ВОЇНА СВІТЛА ДО ЛЮДИНИ МУДРОСТІ

«…Перед посадкою в літак з нами провели бесіду. Розповідали, як поводитися у громадських місцях, з цивільним населенням, коханими, які нас чекають вдома, про те, що чистити зуби потрібно не піском, а зубною пастою, їсти ложкою й виделкою… Загалом порадили, якнайшвидше позбутися дикунських звичок, які допомагали вижити в джунглях і висловили сподівання, що в нашому подальшому житті не буде ексцесів. Після приземлення в Каліфорнії я та четверо моїх товаришів вийшли з літака. Перше, що ми зробили, – стали на коліна і поцілували американську землю. Лише тут ми відчули себе у повній безпеці. Адже, перебуваючи у В’єтнамі, навіть не мріяли повернутися додому живими, увесь час живучи однією думкою: ось-ось настане смерть»

Це спогади Френка Пюселіка, колишнього американського сол­дата-медика, який воював у В’єтнамі. Нині його знають як психолога і консультанта «Корпусу миру», одного із розробників ней­ролінгвістичного програмування (НЛП), автора багатьох методик в царині психотерапії, реабілітації, позбавлення алкогольної і наркотичної залежності. Тепер, через багато років після повернення із зони бойових дій, у свої спогади він додає трохи гумору. А в розпал війни лише незначна частка людей реально оцінювали, яка катастрофа «накриє» Сполучені Штати Америки після її закінчення.

Судіть самі: за роки присутності американських військ у В’єтнамі загинуло понад 57 тис. солдатів. Протягом наступного десятиліття 62 тис. демобілізованих військо­вих покінчили життя  самогубст­вом. В сімдесятих роках американське суспільство розділилося на два табори: тих, хто розумів ветеранів і намагався всіляко їм допомогти, й тих, хто закликав віокремити їх від людського загалу як реальну загрозу. Поляризація суспільства виявилася дуже ра­ди­кальною.

Коли Френк Пюселік із товаришами виїжджали з аеропорту на таксі, дорогу їм перегородили протестанти з плакатами на кшталт «Вбивці дітей, забирайтеся назад у джунглі!». Солдатам це дуже не сподобалося. Ще вчора вони ризикували здоров’ям, перебували на межі життя і смерті, їхні побратими загинули чи стали інвалідами… А їхні співгромадяни, як з’ясувалося, зовсім не в захваті від тієї війни.

Це стало великим потрясінням, адже бійці сподівалися відчути підтримку, мовляв, воювали недарма. Хлопці вже збиралися вийти з машини і по-чоловічому розібратися із протестантами. Від необдуманих дій солдатів відвернув таксист, який сказав: «Якщо ви заподієте цим людям шкоду, вони будуть героями, а ви залишитеся злочинцями на все життя. Тому перетерпіть і їдь­те додому». З цього складного стану Френк Пюселік виходив протягом 15 років після повернення з В’єтнаму. Потім почав допомагати іншим. Працював з ветеранами багатьох воєн.

Нині ми є свідками чогось дуже схожого в Україні. Більшість людей щиро підтримують дії наших військових, які воюють на Донбасі, адже вони захищають кордони держави від російської навали, зберігають наш мир і спокій. Але є й такі, кого події на Донбасі нічого не навчили. Вони досі бачать світ через телевізійну картинку російської пропаганди і мріють про «рускій мір» на порозі свого дому. Змінити їхню свідомість майже неможливо.

Але зараз йдеться не про це. На жаль, їхні «залізні» аргументи доповнює сумна статистика: чимало молодих людей, повернувшись із зони АТО, вкорочують собі віку або вчиняють насилля над співгромадянами, дехто не витримує психологічної напруги ще під час служби. Це – наслідки посттравматичного стресового розладу.

Ці факти із задоволенням наводять доморощені псевдопатріоти. На жаль, і деякі українські телеканали починають нагнітати істерію на кшталт «колишні атовці скоїли злочин!». Це робиться для того, аби збурити суспільство й підвищити рейтинги. Та це не вирішує проблеми, наші ветерани нікуди не зникнуть. Такі періоди в історії багатьох країн уже траплялися. Це і вже згадуваний поств’єтнамський синдром, і наслідки війни, яку вела Велика Британія на Фолкленд­сь­ких островах, і операції НАТО на території Європи. Зрештою будь-які збройні конфлікти не минають безслідно. Боротися з їхніми наслідками майже неможливо, тому потрібно принаймні мінімізувати. Це досить непросто. Американські психологи, наприклад, тільки через 10 років і після понад 60 тисяч суїцидів, хоч якось наблизилися до відповіді на запитання: «Чим ми можемо допомогти, як запобігти?». Погодьтеся, надто дорога ціна.

Фахівці стверджують, що в культурах понад тисячолітньої давнини такого поняття, як посттравматичний стресовий розлад, не існувало. До статусу «я – воїн» наших пращурів привчали мало не з пелюшок. Захист власного середовища існування вважався головним призначенням людини і стосувався кожного члена громади. Тож у разі небезпеки вони могли позбавити ворога життя без жодних докорів сумління.

Але навіть попри вдавану простоту тогочасних конфліктів, після їхнього закінчення воїни не відразу поверталися додому. Спочатку вожді зосереджували їх у спеціальних поселеннях без жителів. Там на них чекав знахар. Він мав «повернути борг». Тобто, допомагав воїну перетворитися на «людину мудрості», пояснюючи приблизно так: «Ти повернувся з війни і тепер перебуваєш на важливій межі свого життя. У тебе є вибір: або все, що ти бачив і відчув на війні, перетворить тебе на вщент зруйновану істоту, або зробить набагато кращим, аніж ти був до того. Середини немає». Потім з воїнами проводили певні обряди. Через деякий час знахар визначав, хто і на скільки зцілився. Воїну вручали спеціальний символ (перо птаха, кістку тварини тощо). Цей амулет він мав носити на собі все життя. За ним решта членів громади могли дізнатися, як людина поводилася на війні і чого від неї можна чекати тепер. Своєрідний знак розрізнення.

Нині суспільство відправляє на війну дуже обмежену кількість своїх представників, фактично делегуючи їм повноваження застосовувати зброю і вбивати ворога. Там вони зазнають болю, потрясінь, руйнують власні моральні підвалини… Адже коли починаються бойові дії, всі звичні почуття зникають, залишається лише неймовірне бажання будь-якою ціною вижити хоча б ще кілька наступних секунд. І так протягом годин, днів, місяців…

У кожної людини, яка побувала у такій ситуації, згодом виникає посттравматичний стресовий розлад. Він може бути наслідком не лише бойових дій, а й терактів, аварій, стихійних лих, важких фізичних травм тощо. Психолог Ірина Вишинська стверджує, що це захворювання не притаманне абсолютно всім. Якщо взяти, до прикладу, військових, то від нього страждають лише 20% бійців. Дехто долає його самостійно, комусь потрібна допомога, хтось взагалі навіть не підозрює про його існування. Наслідки цієї хвороби також різні. Хтось виявляє агресію до оточуючих, намагаючись у такий спосіб позбутися уявної загрози для свого життя, хтось навпаки – позбавляє життя себе самого.

– За останні роки до мене звернулися кілька сотень воїнів, – говорить Алла Державіна, психолог, голова Громадської організації «Трансформація». – Переважна більшість – дуже виховані, патріотичні люди, з твердим переконанням, що понад усе в нашій державі має бути закон. Вони дуже чутливі до цього. Тому все, що відбувається навкруги, сприймають із підвищеним почуттям справедливості. Саме тому нині ми часто чуємо про випадки самогубств або насилля. Звичайно, це не є добре, з ветеранами потрібно працювати.

Смерть – це завжди трагедія. Якщо порівняти випадки самогубств серед військових та по Україні в цілому, то цей коефіцієнт не перевищує середній по країні та є значно меншим, ніж в інших арміях світу. Наприклад, станом на кінець лютого 2018 року на 100 тис. військовослужбовців вчинено 7 самогубств. Серед цивільного загалу – 26. На жаль, достеменно невідомо, скільки із цієї кількості – ветерани АТО. Адже цю статистику поки що ніхто не наводить. За приблизними розрахунками фахівців, від початку війни вкоротили собі віку 500-600 ветеранів. Вже на мирній території.

Суїциди скоюють і діючі військові. Торік 66% їх вчинено в пунктах постійної дислокації, 34% – у районах проведення АТО. Це свідчить про те, що в зоні бойових дій військовослужбовці постійно перебувають у напрузі, вони виконують складні завдання. Роздумувати над проблемами чи докорами сумління в них просто немає часу.

За даними Головного управління морально-психологічного забезпечення Збройних Сил України, найбільш уразливою категорією серед військових та цивільних є незахищені верстви населення. Їхні невирішені соціальні та матеріальні проблеми зазвичай стають каталізатором вчинення суїциду або насилля над оточуючими.

У кожному підрозділі, на кожному опорному пункті є хоча б одна людина, яка, усамітнившись від решти, з’ясовує по телефону стосунки з дружиною, нареченою, друзями чи родичами… Типовий соціальний портрет такого військовослужбовця: вік – 25-30 або 35-45 років; має середню або середню-спеціальну освіту; постійно проживає у сільській місцевості; до армії зазвичай не мав постійного місця роботи; неодружений або розлучений тощо. Якщо до гострих розмов додається алкоголь, то біди не уникнути.

І ось тут настає «момент істини». Хтось може витримати удар, хтось – ні. Рівень «психологічної пружності» в кожного індивідуальний і потребує постійного відновлення морального здоров’я. Саме тієї миті людині потрібна допомога. У такому випадку головне, аби командир завжди був уважним до морального стану своїх підлеглих і за потреби міг вчасно залучити фахівців. Загалом у колективі долати психологічні проблеми легше. Боєць постійно з побратимами, отримує і виконує завдання. А в бою ще й бореться за своє життя. Такий собі безкінечний алгоритм, коли не потрібно аналізувати свої вчинки, а просто робити те, що наказують.

– Армійське середовище – найсприятливіше для того, аби людина почувалася захищеною, – резюмує полковник Віктор Шидлюх, голова ГО «Міжнародний правозахисний рух «Єдність України». – Тому що боєць постійно перебуває серед друзів і товаришів. В армійському колективі легше працювати з людьми, тому що всі на виду.

Щоправда, деякі проблеми таки існують. По-перше, посади психологів у підрозділах нині укомплектовані лише на 50 від­сот­ків. Тому фактично їхню роль на першій стадії виконує командир. По-друге, на проведення психологічної реабілітації Збройні Сили України не отримують жодної копійки. 2017 року рівень забезпечення цією послугою з боку держави становив лише 0,1% від потреби. Зрушення мають відбутися цьогоріч. Державний бюджет України 2018 року передбачає на це 109 млн грн.

Погодьтеся, у бліндажі або переробленій світлиці повноцінні сеанси провести неможливо. Тому нині у Збройних Силах України діють високомобільні групи внутрішніх комунікацій. До них входять капелани, психологи тощо. Вони не працюють з кожним військовослужбовцем, адже це неможливо, особливо в умовах бойових дій. Їхня аудиторія – командири. Їх вчать вчасно виявляти складні психологічні стани і надавати першу допомогу. Навчають передових новітніх методик.

Одна з них – удосконалена методика аналізу проведених дій. Її започаткували в армії США ще в 60-ті роки минулого століття. Український варіант – більш удосконалений та пристосований до наших реалій. Є й інші: методика командирського інформування, пріоритету заохочень над стягненнями, ситуаційного лідерства тощо. Всі вони ґрунтуються на повній відкритості, порядності та чесності перед особовим складом.

Два роки тому фахівці Го­ловного управління морально-психологічного забезпечення Зброй­них Сил України започаткували спеціальну програму тестування військовослужбовців. Нині вона проходить апробацію, зокрема в зоні проведення антитерористичної операції. Для зручності тестування здійснюватимуть у мобільних комплексах, змонтованих на базі автомобіля КрАЗ.

У цивільному житті інакше. Командира немає, завдань ніхто не ставить, людина належить сама собі. Дружини дуже часто скаржаться на те, що чоловік не хоче спілкуватись, уникає великого скупчення людей. З’являється надмірний контроль над усім, що відбувається поруч. Подразником нехороших спогадів може стати голосний звук, дим, машина, що проїжджає поруч тощо.

Родичі і близькі часто-густо не знають, з якого боку в такому разі підступитися й про що говорити. Зазвичай починають розпитувати, що бійцю довелося пережити, в які ситуації потрапляв тощо. Це типова помилка переважної більшості, але це вкрай не правильно. Найкраще роль реабілітологів виконують або професійні психологи, або такі ж воїни-побратими. При хорошому супроводі повернути людину до нормального повноцінного життя можна за 1-3 роки.

Ще з радянських часів вважалося, що психіатрична проблема – це тавро на все життя. Звернутися по допомогу до психіатра чи психолога – це фактично зізнатися у своїй недолугості. Але насправді нині є багато методик, які не передбачають медикаментозного лікування і зцілитися можна на ранній стадії захворювання. Словом, з будь-якої проблеми завжди є вихід. Головне – бачити хороше навколо себе. Лише такий лейтмотив життя перетворить воїна світла на людину мудрості.

 

Сергій Басараб

Powered by Ajaxy