Герої АТО

СОЛДАТ ГАЙДАЙЧУК

СОЛДАТ ГАЙДАЙЧУК

Тіло заціпеніло, кожен м’яз нив і болів від напруги. Шлунок зводило  голодними судомами. Другий день після того, як ворог у Новотроїцькому засік наші позиції, над головою Ігоря свистіли кулі. Разом із кількома товаришами він опинився в епіцентрі перехресного вогню. Залягли у вирву, утворену вибухом, й чекали…
Говорили, аби  не думати про те, чим все закінчиться. Приклавшись лобом до холодного чорнозему, хлопець вдихав щось невловимо рідне. Здавалося, що земля  під ними тремтіла, прогиналася і, немов турботлива мати, пригортала до себе й заколисувала. Раптом все стихло. Ще за хвилину здійнявся галас. Мов із туману хтось вигукнув: «Наші!»

Так пригадує свій перший бій солдат Ігор Гайдайчук. Цей мужній хлопчина з ясним поглядом сьогодні ще на лікарняному ліжку. І серце стискається, коли розумієш, скільки ж усього йому довелося пережити. У свої вісімнадцять пройшов Волноваху, Маріуполь, Авдіївку… Воєнні будні… Жорстокі, виснажливі, болісні… Йому, зовсім ще юному, судилося стати справжнім воїном, хоробро дивитися в очі смерті, бо як же інакше захистив би рідну землю від ворога?!
Ігор родом із міста Тлумач, що на Івано-Франківщині.  Вступив до університету, хотів стати інженером. Проте вже 14 квітня 2016 року, в день свого народження, замість того, щоб задувати свічки на святковому торті, підписав контракт.
Після навчального центру в Яворові він у складі 72-ї окремої механізованої бригади прибув на місце служби до Волновахи, згодом підрозділ передислокувався до Маріуполя. З перших днів хлопець дізнався, що таке обстріли – вони просто не припинялися…
А найгарячіше було в Авдіївці. Українським захисникам цього прифронтового містечка довелося побувати в найжорстокіших боях. Участь у багатьох із них брав і Ігор.
– Авдіївка ж одна з найбільш гарячих точок на Сході України. Ворог перебував лише метрів за 30 від наших позицій. Перекидувалися гранатами, мов вечірніми вітаннями. Складність полягала в тому, що позиції нам доводилося займати в бою, ніхто нормально не встигав окопатися, тож просто перебігали з місця на місце. Ворог підходив ближче – і ми підходили, – розповідає Ігор.
А між постійними перестрілками бійці заступали на чергування, пильнували позиції, будували бліндажі…
Особливо важко переживав Ігор втрату побратимів, та війни без цього не буває…
– Спочатку було страшно, дехто навіть плакав ночами… Але потім звикаєш. Минає час, і на постріли й вибухи не звертаєш жодної уваги. Ось я, наприклад, кросворди полюбляю розгадувати й книги про Римську імперію читати. А те, що поруч ворог «шумить», – ну й нехай, – жартує Ігор.
Так, йому є що пригадати. Були різні бої. Але згодом всі вони стали звичними, щоденними… Стріляв ворог, наші стріляли у відповідь.
З неабиякою теплотою згадує Ігор своїх товаришів. Рота – це також його сім’я. Хоча всі вони такі несхожі за віком, за вподобаннями, за характером, за статусом, але є те, що їх об’єднує – вони боронять свою державу ціною власного життя.
За час своєї служби Ігорю Гайдайчукові довелося спілкуватися з багатьма місцевими жителями. Далеко не всі там є патріотами і підтримують українських військових, утім проукраїнські погляди все ж таки переважають.
Ігор неохоче розповідає про своє поранення.  Але навіть це робить із усмішкою.
–  Це сталося 11 листопада. Вийшов виконувати своє завдання, зайняв позицію, глянув у приціл – і почалося… Кулі свистіли поруч бджолиним роєм. Спочатку одна влучила у бронежилет, я впав, хотів відповзти, аж раптом відчув, як друга упів’ялась в ногу. Одразу забрали до госпіталю в Авдіївці, де й робили операцію, бо стікав кров’ю. Згодом потрапив до Красноармійська, звідти до Дніпра, а тепер ось набираюся сил в Одесі, – розповідає Ігор Гайдайчук.
Життєрадісний і непосидючий, він зовсім не переймається своїм пораненням, бо впевнений, що вже наступного року обов’язково повернеться до війська, до побратимів, аби й надалі, якщо доведеться, захищати свою державу.
З дитячою безпосередністю молодий воїн ділиться враженнями і світлинами з передової. Усміхаючись, розповідає, як снаряд РПГ залетів в окоп,  де перебували він та його товариші, й одразу заспокоює – нікого не зачепило. А ще зворушливо до сліз милується яскравою пташкою серед розрухи на фото, яке зробив після чергового обстрілу. Ні, не приймає юнацьке серце всеосяжного хаосу й руйнувань, принесених в його країну війною, а тягнеться до тієї відчайдушної маленької пташини – як до надії на мир.

Наталія ЗАДВЕРНЯК

Ти станеш командиром!

Військо України
Powered by Ajaxy

Партнери проекту