Журнал

СПРАВЖНІЙ ГЕРОЙ УКРАЇНИ

СПРАВЖНІЙ ГЕРОЙ УКРАЇНИ

Йому судилося втілити свою величну ідею в життя і дочекатися покоління, яке бачить Україну такою ж, про яку мріяв він. А його слова: «Україна не може програти, вона тільки виграти може» вже стали пророчими. 24 серпня, в День Незалежності України, Левку Лук’яненку виповнилося б 90 років. До свого поважного ювілею батько української незалежності не дожив всього півтора місяця. Та день його народження завжди додаватиме сил країні, за яку він боровся

Чин похорону Героя України Левка Лук’яненка звершував у Володимирському соборі Патріарх Київський і всієї Руси-України Філарет за участю Президента Петра Порошенка і численного люду, що заповнив патріарший собор. Поховано Левка Лук’яненка на Байковому цвинтарі в Києві.
…Брат Олександр згадував, що коли під час війни вони, підлітки, залишилися без батька, то сусідка взимку стала виламувати їхній паркан, щоб топити свою піч. Діти не могли протистояти цьому. І тоді малий Левко придумав – у штахетину, яку мала виламати сусідка для наступного розпалення, він в дірку наштовхав пороху. Назавтра Сашко і Левко посхоплювалися рано, щоб не пропустити цікавого видовища хлопчачої помсти. І піч сусідки-злодюжки таки добряче бахнула! Не знаю, чи припинила вона після вибуху красти чужий паркан, але  отака готовність Левка постояти за себе з дитинства – характерна.
А виростаючи, розширюючи кругозір далі рідного села Хрипівки на Чернігівщині, далі Стародубського шляху, на якому йому з батькових розповідей та материних пісень уявлялися буйночубі козаки з гострими шаблями, далі містечка Городні, далі Седнева зі скіфськими могилами і навіть далі княжого Чернігова, – він щораз більше задумувався і про те, як постояти вже не тільки за себе, але й за свою українську націю.
«В юначі роки хлопці читають книжки про далекі мандри. І я читав такі книжки, –  згадував Левко Лук’яненко. – Та батькові розповіді про козаків повернули уяву до козацької романтики. Я почав уявляти себе козаком з баским конем, гострою шаблею, в шапці – папасі зі шликом та китицею, з вусами та оселедцем. …І ось десь у широкому запорозькому полі несуся вихором з піднятою шаблюкою супроти ляха чи московського вершника. Перед зіткненням смикнув вуздечку праворуч, кінь зрозумів і виносить мене з лівого від ворога боку до його лівої немічної руки, миттю перекидаю шаблю в ліву руку і з маху розсікаю його шию. А іншим разом уявляв себе сотником чи полковником. І ніколи – гречкосієм. Такої романтики в мене не було».
Із сьомого класу Хрипівської школи його забрали до армії. Забрали 16-літнім. Мобілізували хлопців 1927 року народження, але оскільки мати не знайшла документа про народження Левка 1928 року, – забрали з усіма. Був 1944 рік. Армії він не боявся – тим паче, що любив стріляти. Але через несправедливість подумував навіть тікати з армії. А тут ще опинився разом із хлопцями з Рівненської області, і, як суха губка, став вбирати їхні розповіді про партизанську боротьбу загонів УПА проти нацистів і комуністів. А то ще направили молодих солдатів на роботу в київський «Арсенал», і Левко на прохання друга виносив зброю – не питав куди, але підозрював, що для підпільної боротьби.
Далі – служба в Австрії. І там, на горищі автомобільної школи, солдати виявили купу книжок, серед яких були і російські. Хлопця з Хрипівки вразив роман «Овод» Етель Войнич, але ще більше – поема Рилєєва «Наливайко». І тоді юний радянський солдат вирішив йти шляхом Наливайка в боротьбі за Україну.  Згодом він вирішить, що для успіху цієї боротьби треба пробратися у вищі ешелони влади, щоб уже звідти допомагати Україні. А оскільки всі революціонери були юристами, і Левко Лук’яненко вирішує обрати цей фах після демобілізації. А ще – вступити в КПРС, оскільки без цього кар’єру не зробити. Він закінчує юридичний факультет Московського університету імені М. Ломоносова – найвищого в СРСР навчального закладу. До речі, вчився разом з Михайлом Горбачовим, хоча й на різних курсах.
1958 року Левко Лук’яненко завершує навчання і добивається призначення у розпорядження Львівського обкому компартії, де його призначають пропагандистом Радехівського райкому. Там по селах він чує розповіді про героїчну боротьбу проти радянської влади, знайомиться з людьми, які поділяють його погляди і створює Українську робітничо-селянську спілку. Безумовно, у назві було віддано данину тодішній політичній традиції, а в програмі – боротьба за самостійність України на підставі конституції СРСР, яка формально таку можливість для всіх республік Союзу передбачала. І це в історії українського визвольного руху було свідоме перенесення ваги боротьби зі збройної – на мирну. Проте КДБ швидко припинив діяльність організації, заарештувавши в січні 1961 року  всіх її учасників. Львівський обласний суд засудив Левка Лук’яненка до смертної кари, всіх інших – до різних строків ув’язнення.
72 доби в одиночній камері смертника він чекав виклику на розстріл. Як витримав, як впорядкував психіку? Тільки вірою в те, що він є одним із борців за свободу України, що за ним прийдуть інші. Морально він був готовий до смерті і до кінця свого життя проніс переконання, що нація програє, якщо не готова посилати своїх синів на свідому смерть. До речі, в останньому своєму виступі перед воїнами української армії, які щойно повернулися з російсько-українського фронту, Герой України саме про це й говорив. А  ще висловив хлопцям захоплення від того, що їм вдасться побачити остаточний розпад імперії, якою є Російська Федерація.
Верховний   суд УРСР замінив страту 15 роками ув’язнення – і Левко Лук’яненко поїхав у мордовські табори, лишивши опечалену дружину, з якою так і не встигли народити дітей. Згодом він часто жалкуватиме, що зашкодив звичайному жіночому щастю односельчанки Надії Бугаєвської, яка стала його першою дружиною.
Табори, попри нелюдські умови тримання, стають школою для українських політв’язнів – особливо для молодих повстанців, які були звичайними сільськими галицькими хлопцями і тут здобули високий  рівень знань через спілкування із вченими людьми. Сам же Левко Лук’яненко остаточно позбувся соціалістичних переконань: «Будучи твердо на самостійницьких позиціях до арешту, я щодо соціального ладу не виробив був окремої концепції і вважав за можливе підвищувати життєвий рівень громадян у межах «очищеного» від спотворень соціалістичного ладу».
…Якось так вкорінилося, що наших, українських героїв не можна порівнювати з героями інших націй. Скажімо, спробуйте порівняти нашого Шевченка з їхнім Пушкіним – і ви побачите щире нерозуміння вихованого метрополією українського інтелігента.
Тож  нашого Левка з Хрипівки цілком доречно порівнювати не тільки з Нельсоном Манделою, але й з іншими видатними борцями за свободу ХХ століття. І якщо з Нельсоном Манделою можна порівнювати терміном ув’язнення, умовами (вони були співмірно однаковими, якщо брати Владімірський централ Лук’яненка і тюрму на острові  Роббен Мандели), але й різниця була відчутною. Хоча би через те, що Нельсона Манделу обрали президентом ПАР, а українці свого Лук’яненка – ні. Відрізнялися вони і походженням – якщо Лук’яненко був сином звичайного поліського селянина, то Нельсон Мандела (справжнє ім’я – Роліхлахла Мандела) був сином члена королівської ради племені тембу і сам мав стати королівським радником. Лук’яненко, як і Мандела, близько стояв до збройної боротьби своєї нації і обидва зрозуміли більшу силу мирної боротьби. Щоправда, Мандела віддав значну данину комуністичним ідеям – та це й зрозуміло, бо в теорії, на відстані, вони значно привабливіші, ніж на практиці, яку бачив ще навіть дитячими очима Левко, син Грицька Лук’яненка.
…Півтора року між двома ув’язненнями на волі Левко Лук’яненко провів у Чернігові, де працював електриком в обласній дитячій лікарні. Створюється Українська Гельсинська Спілка і Левко Григорович не  бариться її очолити. За вимоги дотримання підписаного Радянським Союзом Заключного акта наради у Гельсинкі отримує 10 років ув’язнення.
Та це вже був значно вільніший час і про юриста Лук’яненка дізнається вільний світ, а з нього, через радіоголоси, дізнаються й українці. Радянський Союз в’яне і на переговорах з американцями радянське керівництво погоджується випустити політв’язнів, хоча офіційно їх в СРСР начебто й не було. Проте Левко Лук’яненко все ж лишається страшним для перебудованого керівництва СРСР і міністр закордонних справ Шеварднадзе заявляє, що про звільнення саме його мова йти не може.
Проте хід історії було не зупинити – і Левко Лук’яненко опиняється на свободі та поринає у вир політичної боротьби. У Галичині його обирають народним депутатом – і разом з однодумцями він активно розбудовує Українську республіканську партію.
Саме Левко Лук’яненко – так розпорядилася доля – стає автором Акта проголошення незалежності України (у співавторстві з буковинцем Леонтієм Сандуляком). Балотується на перших виборах Президента України. А потім стає першим Надзвичайним і Повноважним послом України в Канаді – йому належить честь створення цього дипломатичного представництва в Країні Кленового Листя. Проте через незгоду з політикою уряду України подає у відставку, щоб повернутися на Батьківщину і знову продовжити політичну боротьбу.
Левко Лук’яненко вважав за свій обов’язок розповісти про всіх відомих йому героїв боротьби з комуністичним режимом, що зустрічав їх у тюрмах та концтаборах, адже ми, українці, так багато їх маємо і так мало про них знаємо. І він встиг виконати це своє завдання – тетралогія «З часів неволі» вмістила портрети великого числа борців за нашу свободу.
Після смерті Героя України Левка Лук’яненка Президент заснував стипендію його імені, яка надаватиметься українським політв’язням, запротореним до російських тюрем. А в Чернігові активно обговорюють позицію громадських діячів про перейменування вулиці імені Рокосовського, де він жив,  на проспект імені Левка Лук’яненка.

Василь ЧЕПУРНИЙ

 

 

Powered by Ajaxy