Герої АТО

Стас «Град» і Юрко «Вовк»

Стас «Град» і Юрко «Вовк»

– До того, як я його побачив, я думав, що абревіатура ДШК розшифровується як «десантно-штурмовий кулемет», – з усмішкою згадує морський піхотинець, навідник ДШК Стас із позивним «Град». – А коли вперше з цією зброєю, так би мовити, зустрівся, аж здивувався: як з такою «бандурою» можна десантуватися та ще й когось штурмувати?

Сам Стас – це неймовірне уособлення всього українського сьогодення. Молодий, симпатичний хлопчина. Прізвіща свого не приховує – Карлатян, за що в навчальній роті отримав позивний «Армянчик». Насправді ж його дід по батькові був молдованином на прізвище Карлатяну.

– Згодом, ще за часів Радянсь­кого Союзу, літера «у» кудись зникла, тож я став «вірменином» – сміється Стас. – Хоча насправді я щирий українець. Живу в Херсонській області, а родом з Тернопільщини. Тобто все у мене перемішано, як і загалом в Україні.

А ще «Град» із тих хлопців, про котрих колись казали: «Ну що з нього виросте?» Після дев’ятого класу пішов вчитися на тракториста… і «вилетів» з училища за прогули. Хоча пропускав заняття не через лінощі, а за сімейними обставинами.

– Повернуся з війни – обов’язково довчуся! – стверджує Стас.

На війну ж він пішов 2016 року, щойно йому виповнилося вісімнадцять, – за порадою батька, який першим у сім’ї став контрактиком. Потрапив до експериментальної навчальної роти.

– Місяць жорстких навчань, – згадує «Град». –  Медицина, тактика, вогнева, фізо. Вихідний був тільки в неділю, але й тоді – фізо, вогнева, тактика, медицина. Нас вчили воювати і при цьому залишатися живими.

На південному напрямку хлопець уже вдруге. І «позиційну війну» дещо недолюблює: «Буває навіть гірше, ніж при наступі. Сидиш  і не знаєш, коли і куди прилетить. Відповідаєш із ДШК і не завжди чуєш, що летить у відповідь».

Стас має право так говорити. Бо ж двічі був поранений. Перше отримав 2017 року.

–  Прилетіла граната з АГС, – розповідає він. – Реально в тільнику народився, тільки пальці посікл­о. Кілька тижнів не відчував руки, лікарі поставили діагноз «контузія кінцівки». А в січні – поранення осколком біля ока, струс мозку. Щиро вдячний військовим лікарям! Вчасно доправили до
61-го шпиталю, потім гелікоптером доставили до Дніпра… Міг би за висновком ВЛК списатися, але не хочу. Дослужу до кінця.

Перед другою ротацією Стас одружився.  А в липні цього року в нього народилася донька Ізабелла.

І наостанок відповідь тим, хто ще й досі переймається запитанням: «Що з них виросте?» «Прогульник з незакінченою середньою освітою» Стас Карлатян уже має відзнаки «Учасник АТО», «За оборону Маріуполя», «За захист рідної держави». А 14 жовтня він був нагороджений орденом «За мужність» III ступеня. Ось так. Втім…

– То не головне, – каже Стас. – Найбільша для мене нагорода – аби не гинули товариші по зброї. І щоб швидше настала перемога!

 

Свій позивний морський піхотинець Юрко «Вовк» отримав не від бойових побратимів і навіть не від командира, а фактично ще при народженні. Бо Вовк — то ще й його прізвище. Насправді ж нічого, так би мовити, «вовчого» в ньому немає. Привітний, дотепний хлопець охоче розповідає про своє життя, а ще більше — про те, які в нього чудові друзі

На фронті він майже рік. Для Юрія це перша ротація. Він дуже хотів би, щоб вона стала й останньою — в результаті закінчення війни. Проте, якщо російсько-бандитська сволота і далі топтатиме українську землю, він згоден повертатися на «нуль» аж до перемоги.

— Не можу сказати, що до війни я був таким уже й патріотом, — згадує Юрко. — У Миколаєві, звідки я родом, вчився на оператора комп’ютерного набору, хоча, признаюся чесно, комп’ютери не люблю. До армії пішов за призовом. Отримав повістку з військкомату, ну не ховатися ж. Треба — то треба. Спочатку потрапив до «Десни». Як зараз пам’ятаю — шоста рота, 14-та казарма. Відслужив два місяці строкової — відчув, що якось воно не по мені. Наряди оті, одноманіття якесь. Щось зробиш, потім ще двічі переробляй… І тут запропонували підписати контракт. Підписав без вагань! І відразу ж потрапив сюди.

Спочатку два тижні був на «Хрестах», зброю і боєприпаси складував під усі калібри, як годиться. А приїхав на передову — на другий день такий обстріл розпочався! Вирішив подивитися, звідки стріляють. Узяв бінокль, висунувся. І тут десь за метр перед бруствером трасер — шарах! Аж мурашки по тілу. А потім звик. Вибухи, стрільба… Ну то й що? Було б страшно, я й досі займався б комп’ютерним набором. Але мені більше подобається ДШК. Це не комп’ютер, це — справжнє.

Хто проти нас стоїть? І сепари, і росіяни. Дехто стріляє незрозуміло куди, даси відповідь — він і затих. А деякі луплять, так би мовити, гідно, прилітає біля тебе, поруч. Видно, що професіонали. Але чим сильніший противник, тим сильнішим ти сам стаєш. Більшого досвіду набуваєш. В «учебці» ж що? Самі конспекти. Пишеш, пишеш, а взяв автомат — і не знаєш, що з ним робити. А тут вчишся на ходу. По тобі «працюють» калібром 14,5, розвертаєш «дашку» у відповідь — все, одним «бурятським трактористом» менше. Коли вони надто починають нахабніти, не даємо їм робити того, чого вони хочуть.

Загалом служба «Вовку» подобається. І на життя він не жаліється у принципі.

— Все нормально! — каже Юрко. — Головне, що мислити на фронті починаєш вже по-дорослішому. Багато чого змінилося й у душі, й у свідомості. Мрії вже не ті, ніж до війни. Ще рік тому я був однією людиною, а на «гражданку» повернуся зовсім іншою. І це чудово!

 

Олег Яновський

Powered by Ajaxy