Журнал

СЄВЄРОДОНЕЦЬК: УКРАЇНСЬКЕ МІСТО З РОСІЙСЬКОЮ НАЗВОЮ

СЄВЄРОДОНЕЦЬК: УКРАЇНСЬКЕ МІСТО З РОСІЙСЬКОЮ НАЗВОЮ

Якщо Нью-Йорк – місто контрастів, то центр хімічної промисловості України Сєвєродонецьк можна сміливо назвати містом парадоксів. Засноване 1934 року як один із районів Лисичанська під типово радянською назвою Лисхімстрой, згодом воно переросло «метрополію» і за розмірами, і за обсягами промисловості, виділилося в окремий населений пункт і 1950 року Указом Президії Верховної Ради Української РСР було перейменовано на Сєвєродонецьк. Президія була начебто й українською, проте українською мовою явно не володіла, інакше б так місто не назвала

Те, що його назва суперечить всім нормам української мови було зрозуміло всім, крім членів Президії. Адже навіть у енциклопедіях та довідниках радянських часів («Радянська енциклопедія історії України» тощо) Сєвєродонецьк позначався як Сіверськодонецьк, що відповідає етимології (від річки Сіверський Донець). Проте тодішню політичну еліту думка мовознавців цікавила мало, і відтоді місто хто як хотів, так і йменував: Сєверодонецьк, Северодонецьк, Сіверодонецьк. 1995 року було затверджено герб міста, на якому написано все ж таки Сєвєродонецьк, але історія на тому не закінчилася: нещодавно на розгляд Верховної Ради України було винесено законопроект про повернення назви українського міста в русло української топоніміки, проте депутати розглядати це питання чомусь відмовилися.
Деякий час нинішній форпост української влади на Донбасі, де від 2014 року розміщено Луганську обласну військово-цивільну адміністрацію та інші державні установи, мав ще одну, неофіційну і не дуже привабливу, назву – Сепародонецьк. Сталося це через те, що саме тут, під час президентських перегонів, 28 листопада 2004 року відбувся фейковий Перший Всеукраїнський з’їзд народних депутатів та депутатів місцевих рад, організований Партією регіонів. Делегати, вочевидь мріючи про такі ж дивіденди, які колись принесло відокремлення самого Сєвєродонецька від Лисичанська,  висунули ідею щодо відокремлення східних та південних регіонів України і сформування державного утворення у відповідь на Помаранчеву революцію. Проект отримав народну глузливо-зневажливу наз-ву-абревіатуру «Південно-Східна Українська Автономна Республіка, або ПіСУАР».
– Все почалося з того, що 2004 року ніхто не поставив Януковича на місце, – згадує місцева жителька, комендант гуртожитку  Сєвєродонецького вищого професійного училища № 92 Антоніна Ульянова. –  Для нього все минулося безкарно. Чесно скажу, тоді я була його прихильницею,  думала: він наш, він для нас усе зробить. Вірила йому, мовляв, Донбас, який всю Україну годує, не чують. Ми сподівалися, що наші області вийдуть на якийсь новий рівень за час його правління, обженуть інші області, стануть найкращими.. А насправді – ставало дедалі гірше. Ну а потім у мене почалося розчарування… Коли я поїхала в Західну Україну, то побачила там зовсім інше ставлення людей до своєї землі, одне до одного. Я вперше побачила пам’ятник Степану Бандері. Я виросла в Дніпропетровській області, нас усе життя лякали Бандерою. І раптом я зрозуміла, що нам брешуть. І регіонали брешуть, і росіяни. Я завжди думала, що росіяни – наші брати, що ми однієї крові. Тим більше, що мій чоловік теж росіянин. А потім почалося все оте… Мій чоловік працює водієм фури. Якось приїздить і каже: їхав трасою Москва – Ростов, почав обганяти військову колону, а вона від останньої до першої машини – 100 кілометрів завдовжки! І всі вони перлися сюди – у Донецьку та Луганську області. Якщо ви такі брати, що ж ви сюди війська женете, що ж ви нашу землю випалюєте? І я вам чесно кажу: помирати буду, але росіянам, всім, хто все оце влаштував, не вибачу.
Якщо в нас щось сталося, ми самі розберемося. І якщо раніше нам говорили, а ми вірили, що американці такі-сякі, то тепер я більше довіряю американцям. Якщо я була проти НАТО, то тепер за вступ до Альянсу. У мене світогляд повністю змінився. І так у багатьох. Те, що ти раніше не цінував і не беріг, нині починаєш цінувати та берегти.
На початку травня 2014 року Сєвєродонецьк захопили бойовики Олексія Мозгового. Кілька місяців місто перебувало в полоні терористів. Траплялося все, чим так славиться «рускій мір»: масові вбивства, побиття та викрадення людей, пограбування та розбійні напади. Люди боялися виходити на вулиці…
– Біля СБУ стояли спочатку лише два десятки бойовиків, – продовжує згадувати Антоніна Миколаївна. – Чому їх не можна було тоді оточити та підірвати разом із будівлею? Ми так говорили, місцеві. То були люди без певного фаху, котрі хотіли швидко розбагатіти. І думали, що їх заберуть, як Крим. А я казала: ні, шановні, вас просто використають, і тут буде Придністров’я. Так воно й сталося. Я це відчувала.
Я особисто бачила кадирівців – жінок і чоловіків – на мосту на Рубіжне. Стоять з автоматами. Хто ви такі? Навіщо сюди прийшли, розвели свинарник?
Я  їздила  велосипедом по місту, спостерігала за їхнім штабом у приміщенні Державного інституту азотної промисловості, звідки вони вигнали всіх працівників. Три машини в них були – новенькі, як кажуть у народі, «круті тачки», які вони «віджали» у салонах, що були поруч. На них роз’їжджало начальство.  А кадирівці з «козаками» на звичайних машинах, але без дверей, вулицями кружляли. Чесне слово, так хотілося гранату кинути! Як я їх ненавиділа!
На штабі та біля ДК будівельників висіли їхні ганчірки. Для них – прапори, а для мене – ганчірки.  Неподалік штабу була забігайлівка, де бойовики постійно пиячили. По магазинах вони поставили свої скриньки для збору грошей. Були такі, що й кидали – хто дві гривні, хто п’ять. Я обурювалася, звичайно, але один у полі не воїн.
Насправді ж спротив терористам, хоч і не масовий, але був. Коли бойовики обстріляли з мінометів район готелю «Мир», як завжди намагаючись звинуватити в цьому ЗСУ, а першими туди прибули «козаки» і (хто б сумнівався!) журналісти російського телебачення для «висвітлення ситуації», обурені жителі погнали їх у три шиї, пообіцявши в разі ще хоча б одного обстрілу винести «на вилах всю так звану «південно-східну армію» в чисте поле». Потім у місті з’явилися листівки: «Бойовики! Ополченці! Залиште у спокої наш Сєвєродонецьк! Він є і буде українським!»
– Принесли мені цидулку від якось сепарського начальника, – розповідає далі Антоніна Ульянова. – Мовляв, я комендант такий-то і такий-то, нам потрібні ліжка, матраци та подушки. Ви знаєте, кажу, все, що тут є, все це належить дітям, а не мені. Я не маю права цим розпоряджатися. Хоча й дурню було відомо, скільки на мені особисто всього числиться. Та вони навіть не дотумкали подивитися книгу обліку. Все ж таки довелося видати п’ять найбільш негодящих подушок, бильця і сітки, що не підходили одне до одного. Боялася, бо могли прийти і заселитися. Оце кажу, все, що змогли. Як вони потім на тому спали – не знаю. Сподіваюся, що погано.
Ще був випадок. Летить наш літак. Я стою зі своїм велосипедом, а якесь мале, миршаве, п’яне чи обкурене починає по тому літаку стріляти з такої зеленої труби, не знаю, як вона називається. Бабуся поряд впала на землю, хреститься. Тут я вже не витримала, себе не тямила, розкричалася: що ж ти, сволото, робиш?! Якийсь чоловік затяг мене в магазин: жінко, не чіпайте їх! Та як же не чіпати? Їх душити треба!
Та найстрашніше було, коли відключили всі українські теле- і радіоканали, відрізали від світу, від своєї країни. Нерви були на межі. Я приходила додому, починала плакати, щось шукала в ефірі – і нічого не знаходила. Єдине, що в мене живий зв’язок був із сестрою в Харкові. Вона мені могла розповісти, що там передають по телевізору. І коли вона сказала, що Слов’янськ звільнили, з’явилася надія, що і нас скоро звільнять.
22 липня 2014 року Сєвєродонецьк було очищено від бойовиків та російських окупантів. Місто визволяли, зокрема, бійці батальйону «Чернігів» та Криворізької бригади Національної гвардії України під командуванням генерал-майора Олександра Радієвського. Операцію українські військовики провели філігранно: жертв серед мирного населення не було, жодна з адміністративних будівель не постраждала, збереглася вся інфраструктура. А за кілька днів генерал-майор Радієвський загинув у бою. Нині в Сєвєродонецьку йому встановлено пам’ятник… Ще один монумент споруджено поряд із пам’ятниками визволителям міста від фашистських загарбників. Цього разу – від російсько-фашистських.
– Ми чекали наступу з боку Рубіжного, – ділиться спогадами Антоніна Миколаївна. – Я чула, як бойовики підірвали міст. Навіщо? Там така річка Борова, що танк її спокійно переплигне. Вони просто все нищили, плюндрували. А коли почалося все, то ми – з підвалу в підвал. Перед іконами на колінах стояла, Богові молилася, аби швидше наші прийшли.
І ось сидить весь наш під’їзд у підвалі, а вранці вийшли – тиша така. Стоїть місто – мертве місто. Ні собака, ні кішка не пробіжить. Дев’ята година, десята, одинадцята…
Я вже не витримала. Взяла свій велосипед, поїхала в центр. Доїжджаю до ДК будівельників, дивлюся – ганчірка сепарська валяється на землі! Повертаю до міськвиконкому і бачу – над ним майорить український прапор! Знаєте, це ні з чим не порівняти. Відчуття, якого ти до цього ніколи не випробував. Ти бачив цей прапор тисячі разів і не надавав йому значення, ти просто жив, ні про що не думав, не вірив, що у твій дім, на твою землю можуть прийти чужинці, нахабно влаштувати тут свої порядки, нав’язати чужі тобі ідеї…  А тут я побачила рідний прапор – і заплакала…
Люди почали збиратися. Найбільше, що мене вразило: жінки вручали одному військовому квіти, а він ніяковів і роздавав їх знову жінкам. І дівчинка років п’яти – в українському віночку та вишиванці. Як  радісно вона бігла до військових!
Я доїхала до міськвідділу міліції, там також наші бійці вже стояли. Питаю: хлопці, вже можна не ховатися? Так, кажуть, вже можете не ховатися. Вдома ввімкнула  телевізор, послідовно один за одним почали з’являтися українські канали. І в новинах – Сєвєродонецьк звільнено! Потім у гуртожитку поселилися бійці Національної гвардії. От кому я була щиро рада! Нічого поганого не можу сказати про них, хлопці були невибагливі – ліжко, матрац, більше їм нічого не треба було. Я все боялася, що бандити повернуться, а вони мене заспокоювали: мовляв, хіба такі орли, як ми, дозволять повторення окупації?
Сьогодні Сєвєродонецьк живе звичним життям, хоча лінія фронту пролягає за кілька десятків кілометрів. Відновив свою роботу завод «Азот», ремонтують дороги, відбудовано мости, налагоджено рух громадського транспорту. Проте шок від пережитого 2014 року ще відчувається. Вулиці малолюдні, багато хто виїхав в глиб України, люди неохоче говорять про політику. Впадає в око майже повна відсутність вивісок державною мовою, проте живу українську чути повсюдно.  І це  також можна назвати парадоксом. Ще у квітні 2015 року фонд «Демократичні ініціативи» і компанія Ukrainian sociology service провели в місті опитування, за результатами якого 60% жителів Сєвєродонецька назвали себе етнічними росіянами. При цьому 62,3% з них визнали Росію винною в розв’язуванні війни на Донбасі, а майже 60% висловили надію, що українська армія залишатиметься в місті постійно.
– Сєвєродонецьк – українське місто, – переконана Антоніна Ульянова. – Діти, які в нас навчаються, всі розмовляють українською. Всі, з ким я спілкуюся, навіть росіяни за національністю, виступають за Україну. Ніколи тут не було антиукраїнських настроїв, поки не з’явився Янукович. Зараз би мені попався – розірвала б на шматки! Ми його ненавиділи ще перед війною, коли він почав розстрілювати людей на Майдані, мов на сафарі. Але, знаєте, можливо ми занадто розслабилися,  сприйнявши безкровну незалежність як щось, не варте уваги. Я згадую слова своєї бабусі, яка прожила 102 роки, знала Нестора Махна, котрий із дружиною Катрею квартирував у їхній хаті в селі Олександропіль Петропавлівського району на Дніпропетровщині, ледь не потрапила на Соловки, пережила Голодомор. Так вона казала мамі: «Поки вони не поб’ються, не переколють вилами одне одного, толку не буде». Так і сталося, на жаль. Принаймні втішає те, що тепер ми маємо справжню державу, справжню армію і значно менше віри у шляхетність і безкорисливість усіляких так званих братів.

Олег ШПАК

 

Сохранить

Powered by Ajaxy