Журнал

СЮДИ ПРИЛІТАЮТЬ НЕ ЛЕБЕДІ

СЮДИ ПРИЛІТАЮТЬ НЕ ЛЕБЕДІ

…Звернувши з траси на ґрунтову дорогу, наш «крузер» майже відразу загруз у багнюці. Водій намагався виїхати з пастки, але колеса заглиблювалися дедалі більше. Тим часом «Хаммер» комбата спокійно продовжив рухатися вперед. Навкруги стояли густо посічені осколками дерева. Більш невдалого місця для зупинки годі було й шукати

Лебединське залишається однією із найгарячіших точок у зоні проведення АТО на Приморському напрямку. Бойовики тут майже щодня гатять із мінометів різних калібрів.
«Очікуйте. Зараз за вами приїдуть», – пролунало з рації. І дійсно, за лічені хвилини, розсікаючи болото, ніби хвилі на морі, примчав інший «Хаммер».
– У цьому районі сьогодні працюють спостерігачі. Тож не хвилюйтеся, майже стовідсотково  сепари не будуть зараз обстрілювати, – усміхаючись, підбадьорив нас водій прибулого автомобіля Олександр. – От, тільки мене знімати не треба, для рідних я зараз на полігоні в Херсонській області.
Витягши з першої спроби нашу машину, Іван спрямував нашого водія в безпечне місце, а потім запропонував нам пересісти в «Хаммер», щоб слідувати за комбатом на передній край. Далі дорога була ще гірша, тож їзда більше нагадувала дрифт, але водій кермував вправно. Одразу було видно, що цю дорогу він знає як свої п’ять пальців. За словами Івана, до травня іншим легковим транспортом сюди взагалі добиратися безглуздо.
На позиції морпіхи спокійно займалися своїми справами… Хтось заготовляв дрова, інші чистили зброю, перевіряли зв’язок, готували їжу. Навіть приїзд комбата не надто відволік воїнів від повсякденних завдань, адже всі звикли, що командир постійно навідується до них. На перший погляд здавалося, що про війну тут усі забули, але виявилося, що морпіхи весь час ведуть спостереження за противником.
– Сьогодні було шість прильотів зі 120-мм міномета в нашому напрямку, але, дякувати Богу, невлучні, – говорить один із хлопців. Останнім часом помітно активізувалися ворожі снайпери, які розраховують на нашу легковажність.
– У противника відбулася ротація, тож він намагається виявити наші бойові розрахунки, до того ж і снайпери діють виважено, – каже про роботу ворога один із оборонців Лебединського. – Їхня тактика була майже відразу викрита, але все одно ми не маємо права недооцінювати ворога, дії якого прораховуємо заздалегідь.
– Зазвичай спочатку обстрілюють із СПГ, а потім уже під прикриттям кулемета та гранатометів починають працювати снайпери. Тим більше, що деякі ділянки вони вже пристріляли, – каже морпіх Олександр. – Реагує-мо спокійно. Укриття, спостереження, адекватна відповідь.
На запитання, чому вони так  нахабно поводяться, морпіх посміхнувся й відповів: «Вони так себе поводять тоді, коли знають, що в нашому районі немає спостерігачів, але будьте певні – «заспокійливі» видаємо суворо за рецептом, без потреби на провокації не відповідаємо, але ж якщо «виписуємо ліки», то ефект максимальний.
– Якщо відомо, коли в районі працюватимуть спостерігачі ОБСЄ, то майже гарантовано перед їхнім приїздом терористи здійснюють обстріли. Працюють з мінометів калібру 82 мм та 120 мм, гранатометів. У подальшому очікують відповідь від наших бійців, – розповідає комбат Віктор. – Вони плекають надію, що ми відреагуємо на провокацію, і вони матимуть можливість репетувати на весь світ, які ми негідники, що порушуємо Мінські домовленості. Але ми люди з великим запасом терпіння.
Майже всі військові, які тримають оборону на цих позиціях, мають чималий бойовий досвід. Тому провокації ворога тут нікого не лякають, найбільше хлопці хвилюються за свою улюбленицю – ротвейлера Роксі. Вона цуценям потрапила до морпіхів майже два роки тому. Наприкінці своєї першої ротації Роксі зазнала контузії і осколкових поранень, але після лікування вона вже вдруге заступила на бойове чергування з хлопцями. Коли вона побачила, що військові почали складати речі та майно у вантажівки, то її дві години не могли заспокоїти, так вона раділа своїй черговій ротації.
– Буквально вчора ми одне одному життя врятували. Я не з тих, хто надто вірить у якісь містичні речі. Але вчора Роксі стрибнула на мене і трохи відштовхнула. Майже водночас  у бійницю влучила куля снайпера. Вона пролетіла просто повз моє вухо. Напевне, ворожий снайпер хотів мені те вухо пробити, але я – морпіх, а не пірат, – усміхається військовий Дмитро. – Щойно я стягнув Роксі з бруствера, як одразу в те місце влучила друга куля. Немає жодного сумніву, що стрілець цілив у собаку. Але ми з нею заговорені.
Ворог, звичайно, розуміє, яке велике значення має улюблениця для морпіхів, і, звісно, хотів влучити в Роксі, тим самим підірвавши їхній морально-бойовий дух. Бійцям не зрозуміти тієї жорстокості, адже самі вони ніколи не стріляють у тварин.
Розпитуючи захисників про умови життя, їжу, тепло у бліндажах та інше, отримав приблизно таку відповідь: «Та все добре, все в нас є». Якщо раніше дуже часто можна було почути, що чогось не вистачає, то тепер розмови загалом про обстріли і тактику ворога, зміцнення позицій, планування власних дій і, звісно, про Роксі. Про неї тут кожен розповість якусь історію.
А ще далеко не на кожній позиції можна побачити таку взірцеву «бліндажну кухню». Тут господарює морпіх Оленка. У приміщенні затишно, тепло, а запах смачних страв долітає, мабуть, навіть до ворога.
– Хай знають, як пахне український борщ з пампушками, – говорить Олена.
Коли  2014 року їй, вагітній, довелося виїжджати з Криму, вона навряд чи повірила б, що згодом служитиме у морській піхоті. І що  перебуватиме не на другій лінії, а на самісінькому передньому краї разом із чоловіком.
–  Сергій не дозволяв мені призиватися, коли ще служив у Перевальному, – пригадує Олена. – Але коли сину виповнилося три роки, то я, користуючись тим, що він був на ротації, подала документи до військкомату.
Готує Олена дійсно смачно. Борщ, розсольник, плов – морпіхи із замовленнями не баряться. І як їх не порадувати, коли вони самі обладнали всі необхідні шафи, прибивши їх під стелею, щоб миші не добралися. У хід пішли навіть ящики від БК, які ідеально підходять для зберігання продуктів.
За словами бійців, Олена не збирається весь час проводити на «камбузі», і коли в неї з’являється вільна хвилина, бувалі вояки нав-чають її військових хитрощів, які життєво необхідні на передньому краї, де відстань до ворога – кількасот метрів.
– Я дружині відразу сказав, що тут, на позиції, всі однакові, жодних привілеїв не буде. І вона погодилася, – розповідає морпіх Сергій із позивним «Вікінг». – Звісно, з одного боку важко, бо мушу хвилюватися ще й за дружину, але ми – військові, і вона знала, на що йшла. З другого боку, поряд зі мною рідна людина, яку я майже не бачив останні чотири роки. Навіть свого сина я вперше побачив, коли йому був рік і два місяці…
Нині Святославу три роки, він живе з бабусею, яка хоч і дуже переживає, але повністю підтримує Сергія та Олену і, звісно, з нетерпінням чекає, коли батьки приїдуть до сина.
–  Скоро вже спостерігачі ОБСЄ мають завершити свою роботу, тож, будьте певні, ворог уже давно помітив ваш приїзд, – кажуть морпіхи. – Тому саме час рушати, а ми продовжимо свою справу.
На зворотному шляху з лісосмуги вийшла група військових. Тримаючи міношукач у руці, боєць доповів комбату:
–  Командире, ту дорогу ми повністю перевірили, вона безпечна, а от другий відрізок ще не до кінця, тож ще день-два там краще не їздити. Також скоро будемо ліквідовувати всі «знахідки».
–  Гучно буде? – спитав комбат.
–  Дуже. Тож дивіться, щоб окупанти не вирішили, що ми у наступ пішли, – сміючись відповів сапер і продовжив  рух зі своєю групою.
Коли ми під’їжджали до Широкиного,  спостерігачі вже виїхали із зони. Про це свідчили обстріли  наших позицій біля Лебединського. Але українські морпіхи були повністю готові до провокацій ворога. Як завжди.

Дмитро ЗАВТОНОВ

 

Сохранить

Сохранить

Powered by Ajaxy